Канули в Лету ті часи, коли хлопчики мріяли бути космонавтами, а дівчатка — вчительками. Нині педагогами часом стають не за покликанням, а з примусу долі. Не кожен випускник педвузу може дозволити собі розкіш жити на вчительську зарплату, а тому виникла досить-таки парадоксальна ситуація: якщо за вашою спиною матеріальний добробут батьків, то ви не поспішаєте йти працювати до школи. Якщо ж увесь ваш капітал — лише ваш інтелект, то, зрозуміло, це не місце, де ваш коефіцієнт корисної дії оцінюватимуть в умовних одиницях. Постає запитання: а хто ж тоді тут працює, якщо багаті не хочуть, а бідні не можуть?..
Директор однієї зі шкіл Деснянського району міста Києва відповів коротко: «Невдахи. А взагалі — всіх беремо...»
Проблема кадрового забезпечення шкіл надзвичайно гостра. Ось лише кілька прикладів. Минулого навчального року в одній із загальноосвітніх шкіл Святошинського району Києва у другому півріччі несподівано звільнилася з роботи вчителька біології, до кінця навчального року спеціаліста так і не знайшли. Втім, оцінки в табелі були: вивели середній бал успішності кожного учня з інших предметів. Аргумент — біологія не основний предмет! А які ж тоді основні, особливо для тих, хто планує пов’язати своє майбутнє з природничими галузями?
А інколи відсутність педагога — благо. Краще жодного, ніж поганий. Тоді батьки можуть узяти репетитора і не сподіватися на школу. Учителювати сьогодні може навіть той дипломник, який п’ять років пас задніх.
В одній із шкіл Голосіївського району мені довелося познайомитися з учителькою української мови, яка писала... з помилками. На моє обурення вона кинула: «А ви, якщо така грамотна, чому в школі не працюєте?..»
Директори багатьох шкіл зазначають, що найменше звертають увагу на рівень підготовки новоспечених спеціалістів, беруть на роботу навіть студентів педагогічних вузів... І контроль за рівнем викладання у них теж фіктивний. «Звільнити несумлінного вчителя легко, а ось знайти йому заміну...», —виправдовуються керівники.
Який же вихід з цієї ситуації? Віддавати дітей до приватних навчальних закладів? Звертатися до репетиторів? Усе це кошти, проте ні репетитори, ні приватні школи не є гарантом грунтовності знань дитини.
Сподіватимемося, в перспективі рожеві мрії вчителів про гідну оплату та повагу в суспільстві стануть реальністю. А тим часом нам треба сприяти, по-перше, підвищенню рейтингу вчителя. Хоча б в очах власної дитини. Батьківська репліка на адресу вчительки географії: «Та вона сама нічого в цьому не тямить», — навряд чи надихне вашого школяра на сумлінне навчання.
По-друге, принцип «довіряй, але перевіряй» — ваша найдійовіша зброя, якщо хочете, щоб симбіоз «родина—школа» був плідним. Час від часу влаштовуйте перевірку знань не лише вашого чада, а й поцікавтеся, який заклад закінчували вчителі, коли востаннє проходили атестацію, чи не планують підвищити кваліфікацію. Така увага з боку батьків обов’язково підштовхне дирекцію школи до відповідних дій.
А якщо ви все-таки вирішили, що «середня загальна» — це не для вашої дитини, потрібне щось серйозніше, то будьте ще уважнішими. Хоч і кажуть, що зустрічають за одягом, але навчальний заклад обирають усе-таки за розумом. Вивіска біля входу, затишок у кабінеті директора, підвісні стелі та зручні парти у класах — це дуже добре, але ще краще поспілкуватися з учителями, учнями, погортати їхні зошити, підручники. Можете порадитися з друзями, сусідами, знайомими. За статистикою, 75 відсотків батьків обирають той заклад, в якому навчаються діти їхніх знайомих. І не шкодують потім про свій вибір.
Київ.
