Микола Гоголь і Юрій Яновський — родичі

* * * 

Серед представників українського духовенства, хто поставив свої підписи під Берестейською церковною унією 1596 року, є прізвище єпископа Пінського та Туровського Іоанна Гоголя. Служіння церковному культу було сімейною традицією Гоголів.

Протягом майже ста років після того в історичних джерелах не знаходимо представників роду Гоголів. Вони, природно, були. Але ж не всім дано увійти в історію. Такою особою випало стати Остапу Гоголю. Про нього відомості є в літописах Григорія Граб’янки та Самійла Величка. Літописці подають цікаві історичні розповіді про довготривалу боротьбу українського народу проти іноземних поневолювачів. Очолив ту боротьбу гетьман Богдан Хмельницький. Одним із його сподвижників і був Остап Гоголь — полковник подільський, а потім могилівський. У багатьох битвах прославився мужній і винахідливий ватажок: під Уманню і Ладижином, де були розгромлені турецькі загони, під «знатним градом Торговицею» (тепер у складі Новоархангельського району), у битві на Жовтих Водах. За свою ратну службу у 1674 році Остап Гоголь одержав дарчу грамоту на володіння селом Вільховець. Так рід Гоголів став поміщицьким.

Рід продовжив Прокіп Остапович, про якого відомо лише те, що він мріяв стати польським шляхтичем, та так і не досяг мети. Син його Іван теж «не становив цінності» для історії. А ось в роду Гоголів він залишив слід, зробивши справжній фамільний переворот. Продовжуючи наміри батька, Іван намагався будь-що пробитися в шляхту. Бо польські магнати, які захопили на той час Правобережну Україну, жорстоко гнітили місцевий народ, не визнаючи його політичних і національних прав. Іван вважав за краще бути паном, ніж холопом.

Ім’я Іван перекреслювало надії на шляхетство: Іван — значить, русин, бидло. Тому невдовзі Іван «перекроївся» на польський лад — став Яном. Але прізвище Гоголь теж нічого доброго не обіцяло. І тоді новоспечений Ян міняє його, додавши на польський зразок до свого імені закінчення  -овський. Отже, Гоголь стараннями Івана перетворився на Яновського.

Від сина Яна Дем’яна родовід Яновських пішов двома паралельними лініями. Одну з них започаткував син Дем’яна Панас — секунд-майор, який служив у Миргородському полку. Він виявився вдячним нащадком, відновивши у своїй гілці прізвище Гоголів. Щоправда, з приставкою: Гоголь-Яновський.

Тут треба відзначити, що подвійне прізвище зберігало ще кілька поколінь роду. У тому числі й Микола Гоголь. У журналах Ніжинської гімназії, де вчився майбутній письменник, скрізь його прізвище пишеться Яновський. Усі — і викладачі, і товариші — тільки так його й звали. В атестаті, виданому після закінчення гімназії у червні 1828 року, прізвище юнака вказано Гоголь-Яновський.

А ось у лінії, започаткованій Кирилом, подвійне прізвище вже не використовувалося. Всі подальші покоління роду, аж до Юрія включно, були тільки Яновські.

На початку шістдесятих років Панас одружився на Тетяні Семенівні Лизогуб — представниці давнього українського козацько-старшинського роду. У придане секунд-майор одержав від заможного тестя дорогий подарунок — хутір, заснований Семеном Лизогубом на землях Нової Сербії, утвореної царським урядом на території, що пролягла від Дніпра на сході до Синюхи на заході, від Інгулу та Інгульця на півдні до Великої Висі та Омельника на півночі. З Лівобережної України сюди було переселено тисячі людей, особливо з Полтавщини. На карті сучасної Кіровоградської області знаходимо десятки сіл, хуторів, заснованих вихідцями з Полтавської губернії. Найбільше їх виникало на території нинішніх Устинівського, Бобринецького, Компаніївського районів. Назва райцентру Новомиргород, села Полтавки — тому яскраве свідчення.

Одержавши хутір, Панас Гоголь-Яновський назвав його іменем коханої дружини — Тетянівкою. А щоб і себе увічнити на землі, утворив на зразок свого прізвища подвійну назву хутора Тетяно-Майорівка. Таку назву населений пункт мав аж до наших днів. Першу частину назви відкинули, залишивши тільки другу — Майорівка і включили село до складу Нечаївки. Під цією назвою воно увійшло в історію як місце народження Юрія Яновського.

Вона цікавить нас найбільше, оскільки саме з неї походить Юрій Яновський. Стає відомою завдяки священику Миргородського повіту Володимиру Яновському. Він залишив для дослідників життя двох великих письменників — Гоголя і Яновського — неоціненний документ: свій щоденник. Його ще в 1902 році опублікував у полтавських губернських «Ведомостях» священик Олексій Петровський.

Із цього документа дізнаємося, що отець Володимир був троюрідним братом письменника Миколи Гоголя. А коли так, то він походив із сім’ї Кирила Дем’яновича Яновського — молодшого брата Панаса Яновського. У Кирила було ще два сини — Меркурій і Сава. Обидва також стали священиками — Меркурій змінив батька у церкві села Кононівки, а Сава виїхав у інше село, яке належало дядькові Панасу. Сава був, очевидно, улюбленим племінником Панаса Дем’яновича, його хрещеником. Люблячий хрещений батько і дядько подарував Саві хутір Тетяно-Майорівку. Сам він ніколи не виявляв бажання переїздити у Нову Сербію, та й свого сина Василя, ровесника Сави, не збирався туди відпускати. Не збирався у приінгульські степи і сам Сава. Туди поїхав його син Максим. Юнака не приваблював церковний сан, так само, як і подвійне прізвище. Він вирішив назавжди стати Яновським і оселитися на хуторі Тетяно-Майорівка. Ця подія відбулася, певне, на початку 20-х років ХІХ століття. Бо документи, які ми маємо, засвідчують, що 1845 року у сім’ї Максима Яновського народився син Микола. Офіційна версія стверджує, що Микола Максимович служив управителем Майорівки. Однак, за сімейними переказами, він був поміщиком, володарем Нечаївки і Майорівки.

Про достовірність цієї версії говорить хоча б те, що перед смертю Микола Максимович щедро обдарував синів Петра та Івана. Старшому, Петру, передав у володіння Майорівку, а Івану його частку виділив грішми, на які той взяв в оренду землю у селі Бородьки (тепер Червоновершка Компаніївського району). Маєток Івана Яновського залишався у Майорівці (в літературі село інколи називають Майєрове — від староросійського написання військового звання майор). Тут у родині Івана Миколайовича та Марії Мусіївни Яновських 27 серпня 1902 року народився син Юрій — майбутній класик української літератури, автор всесвітньо відомих «Вершників».

Підіб’ємо короткі підсумки нашого дослідження. Часто доводиться чути: чому Ю. Яновський твердив, ніби народився у Єлисаветграді, що батько його із міщан, мати — селянка? Цурався свого роду, походження? Чому не залишив письмового свідчення про родинні зв’язки з Гоголем? На те були свої причини. Треба враховувати обстановку в країні, що склалася після Жовтневої революції... Офіційна влада з підозрою ставилася до представників колишнього панівного класу, особливо з середини двадцятих років. Ярлик «контри», «куркуля», «буржуя» ставав перепоною на шляху чесних, талановитих людей. Визнавалося лише два соціальних походження: пролетарське або селянське.

Звідси — легенди про батька-міщанина і матір-селянку, замовчування місця народження: раптом хтось дізнається про маєток. А родовід Гоголя — то ж поміщицьке коріння. Та ще й половина з них належала до служителів церкви.

Мабуть, і в часи сталінщини, і в роки застою пропоноване дослідження теж було б якщо і можливе, то принаймні позбавлене щирості, відвертості, чесності. А без цих категорій писати подібні матеріали, слово честі, не хочеться...

А тепер трохи про Миколу Гоголя. Точніше, ту сторінку його біографії, яка ніколи і ніким не була написана, хоча має безпосереднє відношення до пам’яті про нього.

...1897 року у Єлисаветграді (тепер Кіровоград) були засновані так звані громадські збори. Разом з ними у приміщенні міської жіночої гімназії відкрилася перша у місті громадська бібліотека. Ініціатором її створення була вдова полковника Некрасова Ганна Іванівна. Вона пожертвувала закладу власну бібліотеку. Той щедрий дарунок складався із творів Пушкіна, Тургенєва, Достоєвського, Шекспіра тощо. Було серед них розкішне видання творів Миколи Гоголя. У подальшому бібліотека поповнювалася книгами інших представників інтелігенції. Серед них було сімейство Блуменфельдів — талановитих музикантів. Троє братів — Сигізмунд, Фелікс, Станіслав здобули консерваторську освіту, викладали у музичній школі Густава Нейгауза, син якого, Генріх, став видатним піаністом, професором Київської та Московської консерваторій. Жили вони на вулиці Безпопівській, неподалік у різний час мешкали викладачі земського реального училища професор трьох університетів Віктор Григорович, етнограф і археолог Володимир Ястребов, пізніше тут оселився майбутній класик польської музики Кароль Шимановський.

Навколо цих людей ХІХ століття в місті гуртувалося певне коло прогресивної інтелігенції. Найвищим виявом її громадянської активності стало відкриття у жовтні 1892 року пам’ятника В. Григоровичу (помер учений 19 грудня 1876 року). Його створив на кошти жертвувателів одеський скульптор Борис Едуардс. Пам’ятник цінний тим, що він був перший у Російській імперії, встановлений ученому. До цього відкривалися тільки особам царської сім’ї, політичним діячам, письменникам, зокрема Пушкіну у Москві. Пам’ятник Григоровичу зберігся до наших часів.

У цих високоосвічених, інтелігентних сім’ях добре знали не тільки літературну творчість Гоголя, а й виконували музику, написану за його творами, — сцени з опери «Різдвяна ніч», музичної драми «Тарас Бульба» Миколи Лисенка. До речі, є дані, що Микола Віталійович, перебуваючи неодноразово у Єлисаветграді на гастролях, зупинявся у Шимановського і Нейгауза на Безпопівській. З польським композитором Лисенко був знайомий з 1892 року, коли приїздив до нього у маєток під Знам’янкою і працював над оркестровкою опери «Тарас Бульба».

У колі цих діячів української і російської культури народилася ідея відзначити 50-річчя з дня смерті улюбленого письменника Миколи Гоголя. Вирішили спорудити йому пам’ятник. Для цього запросили вже знайомого скульптора Бориса Едуардса. Він виготовив гіпсове погруддя Гоголя. Пам’ятник було відкрито 21 лютого 1902 року — в день річниці смерті письменника.

Є щось символічне в тому, що і цей скромний пам’ятник — перший у всій Російській імперії, встановлений на честь Гоголя. У Москві пам’ятник Миколі Васильовичу відкрито 1909 року, у Полтаві — 1936-го.

Сьогодні погруддя письменника (нагадаю, до 1972 року воно знаходилося на фронтоні будинку № 38 на вулиці Безпопівській (тепер ця вулиця носить ім’я Гоголя) зберігається у майстерні скульпторів Аркадія Мацієвського та Віктора Френчка. Ось уже 30 років міська влада Кіровограда не може віднайти кошти і місце, щоб повернути місту пам’ятник людині, творчість якої відома в усьому світі.