Приваблює і сльози викликає

Дізнавшися про мету мого приїзду, Євген Кисіль, заступник голови Коростенської райдержадміністрації, похмурнів. Згодом, начебто мимохідь, кілька разів повторив: «Ви так невчасно приїхали». А далі таке: «Ви надто глибоко копаєте...» Розумію, дуже не хочеться, щоб його звинувачували в тому, в чому він не винен.

Та поступово наша розмова стає діловою, як мовиться, конструктивною. І хоч наперед повірив написаному у скарзі та усній розповіді жінок, але що так кепсько з виконанням у районі Чорнобильської будівельної програми, не міг навіть уявити собі. Однак міркуйте самі, шановні читачі.

Ще в 1990 році в районі планували газифікувати всі 112 сіл. Згодом чотири села стали міськими — їх приєднали до Коростеня. А на сьогодні зі 108 селищ і сіл району газифіковано аж... вісім! Щоправда, окрім цього, переведено на газ п’ять котелень, прокладено три газопроводи-відгалуження високого тиску. На цьому настійливо нашолошував Євген Андрійович і власноруч написав на аркуші паперу, якого передав мені...

— Нічого...

Великомасштабну програму — фактично газифікацію всіх населених пунктів району, спорудження в ньому величезної кількості об’єктів соціально-культурного призначення — було накреслено постановою ще Ради Міністрів УРСР від 23 серпня 1990 року. Тодішній уряд з власної ініціативи проявив таку щедрість і піклування? Ні, рішення РМ було прийнято на виконання постанови Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи щодо захисту громадян України від наслідків Чорнобильської катастрофи».

То була справжня турботлива щедрість чи лише туман? Ні. Невідкладність суцільної газифікації району пояснювалася ось чим.

Після чорнобильської катастрофи Коростенський район став одним із найзабрудненіших в області й республіці — 24 населені пункти віднесли до третьої зони радіоактивного забруднення, решту — до четвертої. Тоді вважали, що кожна котельня, домашня груба, у якій спалюються місцеві дрова, торф, хмиз, стає неначе зруйнованим міні-реактором — з димом розносяться смертоносні радіонукліди.

Передбачали негайно переселити населення із зон обов’язкового відселення, поліпшити соціально-побутові умови на забруднених, але ще придатних для проживання, територіях не лише в Коростенському районі Житомирської області.

Ще одна важлива особливість тієї постанови. Окрім невідкладних заходів, вона передбачала й перспективні. Так, у селах, де мешкало 100—150 осіб, планували побудувати, наприклад, школу на 400 місць. Мабуть, було сподівання, що дітки тут масово народжуватимуться?

На реалізацію такої програми, яку тепер у столиці дехто називає непродуманою гігантоманією, не шкодували й коштів. Так, у 1992 році капітальні вкладення, надані району, становили 286 тисяч карбованців, з яких 217 тисяч — на будівельно-монтажні роботи. Такі б кошти нині, шкодують у районі. Кілька років їх тут не освоювали — не було можливості у підрядних будівельних організацій. Ту постанову Ради Міністрів Кабінет Міністрів України далі не розвинув. Її замінили «худішою» і дещо скромнішою Чорнобильською будівельною програмою, яку затверджують щорічно. У назві її вже немає невідкладності, у змісті не помітно і перспективності. Замість «неосвоєння коштів» з’явився інший термін — «брак коштів».

Якщо у 1996 році на реалізацію Чорнобильської будівельної програми в Україні було надано 330 млн. гривень, то потім настав різкий спад. Останніми роками їх виділяється в п’ять—шість разів менше, тобто 50—60 млн. гривень. Ці дані мені навели вже в Києві, у Міністерстві з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

А скільки з цього так змілілого кошика перепадає Коростенському району? Торік планували виділити 80, нинішнього року — 50 тисяч гривень. Фактично отримали дірки від бублика. А з них хіба що ілюзіоніст щось придумав би...

Знаючи наведені цифри, важко було слухати мешканців Грозиного, авторів листа. З одного боку, найбільше отримують природного газу для опалення — у цьому селі. Якщо в інших, які значаться газифікованими, 30—50 його споживачів, то у Грозиному — 431 квартира. Голубим паливом обігріваються тепер усі житлові будинки сільськогосподарського Інституту нечорноземних зон, який розташований тут. Це вирішили зробити тому, що котельня, яка подавала тепло до них, була справді зруйнованим міні-реактором... А крім того, вона гріла так, що люди просто мерзли у квартирах. Навіть обладнані у квартирах «буржуйки» не рятували взимку.

Зробили, і добре. А ось для десяти односельців з протилежного боку вуличної дороги чомусь не змогли прокласти газопровід. Мине ще рік-два, і, мабуть, косоокими стануть мешканці вже восьми приватних будинків — два порожні. Зиркають вони заздрісно на жовті труби з протилежного боку і відвертають погляд, вгамовуючи біль образи. А як можна спокійно дивитися на них? Картають передусім себе, що двічі повірили районній владі. Вперше, коли навпроти їхніх осель лежали гори труб, і вони жили надією, що ось-ось їх прокладуть до них. Та невдовзі ті труби зникли безслідно. Гадали і вірили: з часом привезуть нові.

Не везуть уже кілька років. Замість них у травні цього року до тих, хто очікував на газ, завітав представник райдержадміністрації і всім видав приписи на газифікацію. У них ішлося про те, що треба зробити власникам будинків, щоб газ міг безпечно й безперебійно зігрівати їх. Декотрі повірили й одразу, бодай не запізнитися, помчали купувати котли, робити все, що сказано у приписах. Та вже майже осипалося те молоде травневе листя на деревах, але з району ні слуху ні духу. Тож не втрималися від образи на місцеву владу-обіцяльницю власники будинків по вулиці Центральній і подалися до Києва...

Чи не найбільше лякає зима Любов і Василя Огородників. Переживають вони за свою доньку-інваліда. За найменшого зниження температури мерзне вона, бідолашна, і це крає серце матері й батькові. А щоб хоч які-небудь дрова мати, треба також у Коростені їх просити. Біля садиби вже немає чого пиляти й рубати...

Виходило так, що, пояснюючи ситуацію, яка склалася в районі з наданням коштів, автор цих рядків мимоволі неначе захищав районну держадміністрацію. Як і в попередні роки, у січні нинішнього голова адміністрації Микола Трокоз розіслав листи в усі обласні інстанції зі слізним проханням і суворою вимогою виділити кошти на газифікацію декотрих населених пунктів, розташованих у третій зоні радіоактивного забруднення. Кошти потрібні значні. Про вісім будинків у Грозиному, на газифікацію яких потрібна незначна сума, і не згадували. Не до них?

— Якби нам виділили цього року хоча б обіцяні 50 тисяч гривень! — каже Євген Кисіль. — За них багато не зробиш, але ми газифікували б хати багатодітних сімей, інвалідів, ліквідаторів першої категорії у кількох селах.

Хоча скарга з Грозиного лежала перед Євгеном Андрійовичем, він про задоволення прохання кількох його мешканців також не згадав. Дрібниця це для району. А для цих людей — відчай і зневіра у владу. Звичайно, передусім у місцеву. Вона ж бо на передовій з людьми. Їй відповідати і за наслідки техногенної катастрофи, і за всі негаразди, коріння яких... у столиці.

А що коріння у столиці, тут не сумніваються. Представник центрального органу — МНС, головного розподільника чорнобильських коштів, начальник управління капітального будівництва та забезпечення житлом Олександр МІшуровський також почувався винним перед потерпілими від аварії на ЧАЕС регіонами.

— Розумієте, Чорнобильська будівельна програма передбачає, — здалеку почав Олександр Миколайович, — не тільки газифікацію, а й поліпшення соціально-побутових умов громадян, що проживають на забрудненій території, і переселення із зон обов’язкового відселення. Таких 2,5 тисячі сімей. Щоправда, виявили бажання переселитися лише 900 сімей.

Для вирішення у повному обсязі житлового питання цих сімей потрібно  майже 70 мільйонів гривень. Але останніми роками у дербюджеті на ці цілі передбачається лише 14—20 млн. гривень.

Чорнобильська будівельна програма — це й прокладання водопроводів, доріг, створення робочих місць для переселенців. Це спорудження сховища радіоактивних відходів «Вектор» — для поліпшення екологічної безпеки в зоні відчуження та дамби на річці Прип’ять. Якщо дамбу не добудуємо, то важко уявити наслідки, коли забруднена вода з Прип’яті піде в Дніпро... На нинішній рік на завершення цього об’єкта планувалося мільйон гривень, а фактично нема ні копійки.

Нам конче потрібно добудувати корпус Інституту ендокринології та обміну речовин для лікування хворих на щитовидну залозу. А кількість їх щороку зростає. У держбюджеті на цей рік передбачено мільйон, а виділено лише 500 тисяч   гривень.

Нині борг за виконані роботи з Чорнобильської будівельної програми, в тому числі з газифікації, по Україні становить 12 мільйонів гривень. (У Коростенському районі — понад 500 тисяч. — Я. Г.) А заборгованість за виконані роботи — це затримка виплати заробітної плати за кілька минулих років, що спричиняє велику соціальну напруженість серед будівельників. Загальний борг держави потерпілому від чорнобильської катастрофи населенню становить 720 мільйонів гривень.

— Так. Там потрібно виконати величезний обсяг робіт, але лише заборгованість цій області становить 2 мільйони 638 тисяч гривень. Після надходження першої частки цих коштів на зазначені цілі неодмінно спрямуємо їх замовникові — Житомирській облдержадміністрації. Між іншим, до кінця року передбачається направити в Коростень і район 550 тисяч гривень на погашення заборгованості.

— Законом про дербюджет на 2002 рік передбачено 54 мільйони 78 тисяч гривень. Та за минулі місяці вже недофінансовано 31 мільйон.

— На 2003 рік на Чорнобильську будівельну програму у проекті держбюджету передбачено лише 24 мільйони гривень. Дуже прикро, що бюджетний комітет запропонував скоротити і цю незначну суму ще на 12 мільйонів гривень. Скільки зрештою буде надано, побачимо.

А наприкінці нашої розмови Євген Кисіль радісно повідав. Знайшли спонсора — дочірнє підприємство «Дружба» «Укранафтогазу», насосно-перекачувальна станція якого — на території району, виділило 300 тисяч гривень. Є надія, що в селі Васьковичі можна буде побудувати газорозподільну мережу, лікарню, школу.

А у 2000 році за кошти «Промінвестбанку» в Білці, рідному селі голови його правління Володимира Матвієнка, завершено будівництво чудової школи на 100 місць. Молодший Матвієнко, Павло, голова правління банку «Національний кредит», обраний тут народним депутатом України, за прикладом батька також обіцяє допомогти кільком селам.

Та коли знайдуться кошти, хто допоможе прокласти газопровід через дорогу і підвести газ до осель Огородників, Білошицьких, Сингаївських та ще п’ятьох мешканців села Грозине, щоб забули вони обіцянки-цяцянки районної влади? Щоб повірили в те, що соціальна політика держави не обминула і їх. Реальних і конкретних громадян країни. Тоді вони повірять слову представників місцевої адміністрації, а отже, і у велику державну політику. І зможемо ми тоді відверто подивитися в очі доньці Огородників...

 

Коростень—Київ.