Партійні штанці, або Хроніка одного законопроекту

Минулий четвер. День голосувань у ВР. Час — за вісімнадцяту годину. Пройдено ледь дві третини порядку денного: опозиція бойкотує голосування.

А ще ж кілька вкрай важливих питань. Голова ВР владою Регламенту і своєю продовжує засідання на п’ятнадцять хвилин.

Серед невирішеного — проект закону про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів». І попереду — три тижні без засідань: робота в округах, комітетах, фракціях. Не встигнемо — то ще на три тижні продовжиться передплата на газети за підвищеними, виведеними в системі Держкомзв’язку цінами.

Коротка передісторія цього питання має такий вигляд. Закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», прийнятий у вересні 1997 року, передбачив:

«Тариф на доставку передплатникам друкованих періодичних видань повинен становити не більше 40 відсотків собівартості одного примірника передплатного видання».

Здавалося, все зрозуміло і однозначно. У державі є монополіст з доставки преси — Держкомзв’язок, а в його системі — «Укрпошта» та державне підприємство «Преса». Природно, і це слід зрозуміти, а не осуджувати, що монополіст прагнутиме постійно підвищувати ціни на свої послуги. Усвідомлюючи це, а також те, що створити загальнодержавну паралельну конкуруючу структуру — занадто дороге та й, зрештою, непотрібне задоволення, законодавець і обмежив природний апетит монополіста 40 відсотками собівартості кожного видання.

Межа, зрозуміло, певною мірою штучна. З суто ліберальної точки зору вона вразлива для критики. Але, не забудьмо, йдеться про монополіста. А його апетити обмежуються в будь-якій, навіть у найрозвиненішій державі. І, головне, йдеться про платоспроможність масового передплатника — про виживання аж ніяк не процвітаючої української преси. В будь-яких умовах, а в наших і поготів, підвищення передплатних цін однозначно веде до падіння накладів періодики, зубожіння видань, зменшення обертання газетного і журнального паперу в країні, зрештою, до зменшення податкових надходжень до бюджету з цієї сфери. Все взаємопов’язано. Враховуючи це, законодавець свого часу підтримав і нашого монополіста з доставки преси: надав йому пільги з плати податку за землю та з ПДВ.

Поглянемо з другого боку. Чи перебуває «Укрпошта» та її ДП «Преса» у вкрай скрутному становищі? Відповідь: торік доходи «Укрпошти» становили 1,2 мільярда гривень, зокрема доставка преси принесла 86 мільйонів гривень доходу. Не розкошуватимеш, але підтримувати життєдіяльність і навіть розвивати систему можна.

І наш добрий монополіст протягом п’яти років після введення обмеження законослухняно його виконував. Не без того, що винаходив різні аргументи для фактичного підвищення цін на свої послуги, але закону не порушував. А нинішнього року таки не втерпів і... якщо закон не можна штурмувати в лоб — треба його потрактувати. І проголосила «Укрпошта»: примірник газети чи журналу, що вийшов з видавництва — ще не є кінцевим продуктом, бо таким стає лише тоді, коли потрапить до поштової скриньки передплатника чи до газетного кіоску. Це все одно, що цукор не є кінцевим продуктом цукрозаводу або металопрокат — кінцевим результатом роботи металурга. Приклади можна наводити нескінченно. Не зупинило і те, що винахід порушує всі приписи Кабміну і Мінфіну стосовно обрахування собівартості продукції. Та що там Мінфін, коли, трактуючи по-своєму закон, хлопці й не помітили (чи вдали, що не помітили), як «ничтоже сумняшеся» приплуганилися аж у сферу діяльності Конституційного Суду, чого не дозволяють собі ні Президент держави, ні парламент. Та чого не зробиш, коли попереду світла мета — збільшити доходи, а отже — прибутки. Конкретно новація «Укрпошти» має такий вигляд: оскільки в законі сказано, що доставка й оформлення повинні «становити не більше 40 відсотків собівартості одного примірника передплатного видання» і після слова «собівартості» немає дієслова «виготовлення» (тому й немає, бо само собою зрозуміло згідно з роз’ясненнями Мінфіну, що не зупинило винахідників), то трактувати будемо віднині за «Укрпоштою» так: 40 відсотків собівартості примірника мають такі складові — собівартість примірника видання плюс собівартість оформлення передплати (ціни цієї операції — окрема тема) плюс собівартість доставки. І ото з усього гамузом і будемо брати сорок відсотків, проголосила «Укрпошта». Таким чином «Укрпошта» отримує можливість «розтягнути» обмеження і збільшити свої доходи за рахунок подорожчання передплати. Внаслідок цього програє передплатник, програють газети через падіння тиражів, фактично обмежується реалізація конституційного права громадян на інформацію і свободу слова, та зате виграє «Укрпошта» і її ДП «Преса». Що й треба було довести.

Після того, як монополіст скромно поінформував редакції видань про свої новації, свідомі працівники українських видань, Національна спілка журналістів та Гільдія головних редакторів забили тривогу. Почалися гострі перемови. Було підготовлено і подано проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

Наведу його текст:

«І. Внести до Закону України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» такі зміни:

Частину першу статті 1 доповнити абзацом такого змісту: «собівартість виготовлення одного примірника передплатного видання — будь-які прямі і загально-виробничі витрати, пов’язані із створенням  друкованих періодичних засобів масової інформації (видань), без урахування колірності друку видання (щоб це не призводило до штучного підвищення ціни за доставку. — С. П.) та витрат на оформлення передплати, доставку передплатникам друкованих періодичних видань чи будь-яких інших витрат розповсюджувача»;

Частину другу статті 9 після тексту «40 відсотків собівартості» доповнити словом «виготовлення».

ІІ. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

ІІІ. Кабінету Міністрів України протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом:

1. Привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;

2. Забезпечити приведення міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом».

І коли я у вересні у Комітеті ВР з питань свободи слова та інформації проводив робочу нараду, на яку були запрошені керівники Держкомзв’язку, «Укрпошти» та редактори газет і представники видавців, у мене на руках вже був цей законопроект. Та дійти згоди на тій нараді не вдалося. Держкомзв’язок та «Укрпошта» стояли на своєму. Жодні аргументи не діяли. Більше того, виявилося, що доставники мають союзників серед деяких видавців преси, по суті, неукраїнського походження, але зареєстрованої в Україні. Їхня точка зору парадоксальна лише на перший погляд. А ретельно придивившись, бачиш, що падіння тиражів власне української преси для них вигідне. Гаманці у них товщі, нові витрати подужають, зате отримають звільнене від власне українських видань читацьке коло. Демпінгуй у ціні, спирайся на іноземного рекламодавця і т. д. — і завойовуй передплатника. Отож — впливай. Як кажуть наші брати-росіяни, «такое — дорогого стоит».

Я доповів колегам — членам профільного комітету ВР результати наради. Голова комітету Микола Томенко («Наша Україна»), комуніст Сергій Гмиря, а також народний депутат з іншого комітету Борис Беспалий («Наша Україна») разом зі мною поставили свої підписи під законопроектом.

19 вересня законопроект було зареєстровано.

Після цього я доповів суть питання Голові Верховної Ради України Володимиру Литвину і поклав на його стіл законопроект. І отут без потуги на компліменти мушу повторити слова Президента України про Голову ВР «Володимир Михайлович — талановитий менеджер». Бо суть питання, його економічна і соціальна складові були йому зрозумілі за хвилину розмови. А далі ми домовилися, що в його кабінеті відбудеться коротка нарада — запрошено буде голову Держкомзв’язку Миколу Гончара, голову Національної спілки журналістів Ігоря Лубченка, головного редактора «Голосу України» Анатолія Горлова і автора цих рядків.

Нарада відбулася. Не домовилися. Пан Гончар стояв на своєму.

Голова ВР зробив стислий підсумок:

— Будемо діяти силою Закону.

І ось тут з подиву гідними змінами і перевтіленнями розгортаються події у нашому славному профільному Комітеті ВР з питань свободи слова та інформації.

На засіданні 8 жовтня заступник голови комітету Юрій Артеменко («Наша Україна») виступає із законопроектом, який ще офіційно й не дійшов до комітету, зате є антитезовим. Йдеться в ньому про щорічні тарифи на оформлення та доставку передплачених видань, обчислені з нульовою рентабельністю. Одне слово, 40-відсоткове обмеження — геть. Позаяк — не сучасне і не ринкове. І пропозиція, що ще не має юридичного статусу, подана з коліна, серйозно обговорюється на засіданні комітету під чуйним керівництвом шановного пана Томенка. І позаяк «утворилася колізія в комітеті», то вищезгаданий шановний пан заявляє, що знімає свій підпис із законопроекту попереднього.

Про що це свідчить — про рівень компетентності чи політичності — не беруся судити. Це він сам скаже. Я скажу лише, що факти — не просто вперта, а найвпертіша річ. Тоді ж народний депутат від комуністів Валерій Мішура «повідомив, що не буде підтримувати законопроект С. Правденка», як скупо свідчить протокол засідання. Депутат-комуніст Сергій Гмиря мовчить. І так само мовчки голосує за схвалення комітетом законопроекту Юрія Артеменка. Тобто фактично знімає свій підпис під попереднім. Партійні штанці не дозволяють стрибнути вище, до інтересів читача. Проти — лише один голос. Мій. Так само за мій законопроект голосую лише я, решта десять присутніх «проти».

На засіданні 16 жовтня ситуація повторюється. І повтор відбувається саме тому, що розгляд законопроекту Юрія Артеменка на попередньому засіданні був незаконним.

За проект Юрія Артеменка, ще раз тим часом доопрацьований — тепер автор пропонує просто «частину 2 статті 9 виключити», тобто викинути 40-відсоткове від собівартості періодичних видань обмеження ціни за доставку. І вже без жодних балачок про тарифи, нульову рентабельність і тому подібний непотріб. Суть по-молодецьки оголено. На підтримку цієї геніальної ідеї (хоча, як мінімум, антисоціальної) виступають Микола Томенко та Володимир Яворівський (обидва, як і Юрій Артеменко — «Наша Україна»). На підтримку подають голоси 11 депутатів, включаючи й комуністів. Браво, панове! Браво й товариші — борці за народну справу, сиріч за добробут народу. Проти, як ви здогадалися, знову один голос.

І от настає четвер, 24 жовтня. Час, як уже сказано, перевалює за вісімнадцяту годину. Не завершено добрий шмат роботи (опозиція не голосує і т. п.), а два законопроекти: Беспалого — Правденка та Артеменка —наприкінці. Ще треба проголосувати за включення питання до порядку денного. Серед соціалістів є досвідчені газетярі і вони зчиняють тривогу.

Питання до порядку денного включено. Нарешті — останнє голосування. За законопроект депутата Бориса Беспалого («Наша Україна»). Його прізвище, яке він, спасибі, не зняв, бо добре зрозумів, про що йдеться, стоїть під законопроектом за алфавітом поперед мого. І під ним отримує схвалення Верховної Ради цей законопроект. І жодного голосу «за» з рядів «Нашої України»! Марно я на них порох витрачав. Але головне — перемога. Ваша, шановні читачі і передплатники. Бо захищає ваші можливості, а отже, ваші права.

Після вісімнадцятої депутати вже розходилися. Тим не менше, подивіться, шановні читачі, фракції більшості віддали за ваш законопроект 180 голосів. Вирішальна частина. Соціалісти — 15 «за», дали 38 голосів комуністи, серед них і Сергій Гмиря, і 13 — БЮТ. Разом — 246. Все.

Утім, результати поіменного голосування — перед вами.

Що ж, кожен з нас виводить свою думку погуляти між людьми. Щоб сподобалася. І коли цього досягнуто — в альтернативній немає потреби. Але останнє вже стосується думки Юрія Артеменка і тих, хто її підтримував у комітеті.