Перелюб у Перелюбі

Може, воно так і було. Хоча слова «прелюба» і «перелюб» не дуже пов’язані за змістом. Можливо, пращури перелюбівців мали здатність любити не так, як у навколишніх селах? У коханні вони були надмірні, воно в них, як то кажуть, «зашкалювало», переливалося за край?

Свідченням того й нинішні реалії — податківець, який перевіряв перелюбську бібліотеку, що за 9 місяців цього року надала читачам платних послуг на 850 гривень і вийшла на перше місце в області, зробив для себе «відкриття»:

— Та це ж у вас народ просто не може жити без романів про кохання! Ого який попит!

Завідувачка бібліотеки Валентина Сидоренко конкретизувала згадане кількома промовистими деталями. Попереднього тижня у п’ятницю ввечері вона привезла куплені за виручені кошти 33 нові книги. А вже ввечері у суботу вони були на руках у її читачів (за кожну книговидачу «про кохання» — 50 копійок. — Авт.)! Найголовніше, що основний контингент такого чтива — не тільки молодь. Бабка Марія має 83 роки, але бере, крім романів, і журнал «Наталі». З одним дідом узагалі в бібліотекарки, як розповідала мені одна перелюбівка, були проблеми. Після такого чтива він «здурів» і почав допікати свою бабу: «Он яка любов у книгах! А в нас з тобою що було? Та я 50 років прожив не з тією жінкою!»

Налякана бабка, яка вже має правнуків, вирішила вчинити скандал, щоб бібліотекарка не давала більше діду нічого «такого». Хай краще вип’є чарочку горілки в барі і не ляпає крамольного.

Чи в селі все-таки колись мали місце події, пов’язані з порушенням місцевими жителями подружньої вірності? В. Сидоренко переповіла ще одну сільську легенду, яку їй повідала її бабуся. Мовляв, колись поблизу села у лісі стояв монастир. У ньому жили якісь ченці-розпусники. Вони запрошували на роботу перелюбівських жінок і по два-три дні не відпускали додому. Грішили самі і у гріх уводили місцеве жіноцтво. Перелюбівські чоловіки з цього приводу поскаржилися цариці, і вона закрила монастир. Але ж гаряча кров тих ченців, схоже, нуртує у їхніх нащадках? Чи заспокоїлась? Як із цим делікатним питанням нині?

Це запитання всерйоз багатьох перелюбців спочатку спантеличило. Але розбалакувались і скоро я вже сам дивувався почутому: не може такого бути! Та в Перелюбі, з’ясовується, може! Тільки на одній з вулиць народилося від війни до сьогодення 50 безбатченків! Звідки знаєте? «А хіба у селі, де все особисте життя на виду, щось від когось сховаєш?» — почув у відповідь.

У 34-річної листоноші Ліди Євменової кохання було в 17 років, а тепер не знає, що це таке. Вийшла заміж після 8 класу. Але через два роки її Михайло зрадив і перейшов жити до іншої. А вона, начебто на зло, вийшла вдруге заміж за його друга. Тепер сама.

— А що ж трапилося?

— Другий чоловік запив, — пояснила.

Від першого чоловіка — донечка, від другого — син. Михайло і з новою жінкою не вжився. Мешкає сам.

— Може, тепер зійшлися б? — запитую.

— Нащо він мені здався... — сміється загадково.

Пізніше дізнаюся, що Ліда вже «зайнята» молодим чоловіком. Може, це і є доля? Без усіляких офіційних оформлень?

Доля багатьох перелюбівських жінок — не побажаєш і ворогу своєму. У Н. ревнивий чоловік — як побачить, що з кимось поговорила десь - напивається і б’є дружину. Але живуть! Сімдесятитрирічна Ганна Самійлівна теж свого часу не раз ночувала не в своєму домі.

— Була якась допізна робота,— розповідає вона. — Це ще в 50-х роках трапилося. Мій Іван шофером робив. А він красень — на все село. На току мені кажуть: тільки що з В. пішов вулицею, доганяй. Я за ними. В.—красуня. Гарна одинока жінка. Трохи з чоловіком пожила, а тоді його вбили. В неї тільки дочка і нікого нема. Я тоді в кінець городу, де Перелюбка тече. Бачу — стоять, обнімаються на березі! І такий гнів, образа мене охопили. Схопила я лозину та її по плечах, по плечах! А він мерщій тікати... Приходжу додому, а Іван уже лежить на печі, наче нічого й не трапилося!

— Не кинули його?

— Якби були живі батьки (батька розстріляли фашисти, а мати у війну померла.— Авт.), хіба я принижувалася б? Втекла я, плачучи, до сестри. А в неї — своя сім’я. Заспокоїла: «Тебе, сестричко, од стола не одганяють. Заспокойся! Йди до дітей». Я жила із свекрухою в їхній хаті. І обох він нас, коли постарів, п’яним ганяв.

— Після того, як «застукали», більше вас не зраджував?

— Де там! В. навіть під вікно наше приходила, виглядала. Любила чоловіка дуже! Її наші кутківські за це побили. Народила вона від мого Івана сина.

— Ви знали про це?

— Та він сам хвалився. Та й від кого? Вона ж його любила.

— Чого він вас не кинув і не перейшов до неї?

— Та ж він мене, дурний, ще більше любив!

— Як це?

— Та такий же ревнивий був, якби ви знали. Я тільки десь на сіні затримаюсь, чи що — то такі мені сцени влаштовував. А під старість узагалі здурів — з кулаками доводив свою правоту...

— І ви не зрадили його на зло жодного разу?

— Ні. От такого за мною не знають. А він і до сусідки ходив! Вона самотня — все просить: поможи, Іване, те, друге. Аж раз інша сусідка і каже: ти не знаєш, що твій чоловік поробляє? Смикнули ми двері одинокої — а вони замкнені. Дивлюсь у вікно, а на стільчику штани мого Івана. То я з усієї сили каменюкою у вікно.

— А що чоловік?

— Він винуватим довго себе не почував. Ще й дорікав: для чого вікно розбила...

— Давно він помер?

— У 1985 році.

— Не спробували вдруге вийти заміж?

— Сватався до мене один чоловік. Однак я йому сказала: «Вибач, але я вже раз була заміжньою. Більше не хочу».

Ганна Самійлівна нині співає у церковному хорі, вона також у церкві — псаломниця. Її непокоїть, що у відроджений храм ходить постійно лише 5-6 прочан. Решта згадують Бога лише на Паску та інші великі релігійні свята. Можливо, тому, на її думку, перелюбівці більше сидять у барах і лише примножують гріхи...

— Мораль у селі підупала, — каже вона. — Люди не оглядаються ні на що. Я взагалі за молодих боюся — дівчата курять, випивають. Які в них будуть сім’ї? Страшно подумати!

У Перелюбі з 920 мешканців близько 80 самотніх жінок. Галина Григорівна Летута пізнала сімейне щастя лише у 50 років!

— Мої хлопці загинули на війні, — згадувала. — Я з мамою дівувала. Пристав до мене у прийми чоловік, але тільки два роки пожив... У нього й до мене сім’я була. Але й знову пішов. Уже двадцять років я сама. Важко, та вже так склалося, як склалося.

Познайомився і з жінкою, яка знає місцевих дон жуанів і не засуджує їх:

— Із гарної сім’ї чоловік не біжить. Правда? А самотня жінка винна, що вона одна, що в селі путящих чоловіків на пальцях можна порахувати? Той розпився, той сопливий, кривий, негодящий. Чого одинока повинна на собі ставити хрест? Вона теж має право на щастя у цьому житті. Хоча б невеличке, хоча б таємне, але своє.

— Не всякій дружині ваша логіка сподобається!

— У нас у Перелюбі деякі ставляться до своїх чоловіків, як до робочої скотини. А їм у цій грязюці, нескінченній роботі на тракторі чи на фермі з ранку до ночі треба ж, може, хоч одне ласкаве слово почути. Я не кажу вже про любов...

Жінка розповіла про Я. Уже який вік має, а на нього у кількох дворах собаки не гавкають — свій! Хлопці «на стороні» всі у нього! П’ятеро дітей! Або старий Н. У нього «на стороні» такий чудовий син виріс. Працює лікарем у Чернігові. Має авторитет.

І все-таки в Перелюбі перелюбників громадська думка не виправдовує і засуджує. Навіть якщо і з безбатченків виростають непогані люди. Одну жінку навіть жорстоко прозвали за п’ятеро дітей, народжених від різних чоловіків. Змушена була недавно забиратися із села світ за очі. Чергові «викриття» таємних взаємин — щотижнева інформаційна пожива для вуличних бабусиних посиденьок. Хоча мова про те, що «от часи настали», часто переростає у дискусію зі знавцями «справи»: «А пам’ятаєте, скількох дітей тут у війну з лісу напартизанили? А які шури-мури були після німців із заїжджими шоферами? А ми про сьогоднішніх говоримо».

...Ой, годі про це. А є у Перелюбі ідеальна сім’я, яка була б для всіх зразком?

Майстер лісу Василь Шматок, почувши запитання, почухав потилицю:

— Так одразу, знаєте, і не скажеш. У Перелюбі, мені здається, це все одно, що голку у стозі сіна шукати.

Дізнався, що років зо два тому у клубі проводили вечір «Краща сім’я». Організаторів його шокував ущерть заповнений зал — у клубному приміщенні вмістилося півсела! Усіх, як з’ясувалося, пекла цікавість, хто ж не зраджує одне одного, не свариться, живе в злагоді і любові. Яке ж було здивування і розчарування багатьох, коли на сцену піднімалися деякі пари, в яких у житті теж усяке траплялося.

Усе-таки мені вдалося побачити ідеальне подружжя (воно, до речі, знехтувало з якихось причин вищезгаданий захід. — Авт.). Ганна Самійлівна по-доброму йому заздрить:

— Та Олександра усе життя — як сир у маслі каталася...

Це — про Олександру Андріївну Борисенко, яка зі своїм чоловіком — теслярем Іваном Кузьмовичем виростила трьох дочок і трьох синів.

— Ви їхню хату відразу впізнаєте, — сказали перелюбівці.

— Чому?

— Побачите!

Справді, будинок тесляра — це неповторний витвір дерев’яного різьблення. І віконниці, і вхідні двері, і піддашшя, і стіни вражають різьбленими візерунками. З любов’ю зроблене житло!

І. Борисенко задоволено сміється, коли чує від мене, що його дружина «катається, як сир у маслі».

— Невже ніколи не сварились? — запитую.

Подружжя думає.

— Наче ні, — каже чоловік.

— І дружина на вас не бурчить?

— А за віщо,— дивується вона. — Ну, буває,  мені щось не подобається. Але змовчу, подумаю, що, може, він і правий, що так робить. Тому ми разом.

— Вам пощастило на чоловіка?

— Ой, як нікому...

Обом — за сімдесят. Ще тримають корову, порося, кільканадцять вуликів. Усе в них у господарстві акуратно розміщене, розкладене. Одне слово, в усьому відчувається сімейна злагода.

...Ідеальне, безхмарне кохання — лише для обраних? Чи воно є там, де його оберігають, не дають зачерствіти, запліснявіти?

 

Корюківський район

Чернігівської області.