Вік — поняття відносне. Воно відносне стосовно прожитого часу, психологічного самопочуття і набутого досвіду. Якщо брати ці складові, то ХXXІІ Міжнародний кінофестиваль «Молодість» цього разу за віком більше тяжів до зрілості, за психологічним настроєм — до аутизму, а за пережитим досвідом — до платної системи акредитації.
Київська «Молодість» для кількох поколінь кіномитців, кіноаматорів, представників тусовки і богеми була визначальним стилем проведення часу. Сам кінофестиваль претендував на свого роду презентацію щорічних досягнень світового і вітчизняного молодого кіно. Форум намагався відстежити кінопроцес у певному його результаті. Це завдання з роками не змінювалося. Та цього разу «Молодість» якось постарішала. Мабуть, втомилася шукати рік-у-рік гроші, спонсорів, однодумців і — власне кіно...
Лаври Єжі Гофмана не дають спокою
Відкрився фестиваль у Національному палаці «Україна» певним культурним шоком. Принаймні в такому стані перебували деякі глядачі, яких почастували всеукраїнською прем’єрою повнометражної художньої стрічки Миколи Мащенка.
Коли біля входу до «України» святково вичепурену публіку зустрічали старовинні карети і швейцари в пишних лівреях, ніхто й подумати не міг, що насправді являє собою «Богдан Хмельницький». Найслабонервніші почали залишати зал буквально після перших кадрів, дивуючись, навіщо пан Мащенко перетворив національного героя на відверто кічево-лубочний персонаж: Богдан Хмельницький у виконанні актора Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Володимира Абазопуло здавався малопереконливим, а часто-густо просто смішним. Публіка, витримавши дві години перегляду, зрештою почала просто веселитися, зустрічаючи кожний режисерський, операторський, монтажний, акторський прорахунок дружними аплодисментами. І лише старі бійці вітчизняного кінофронту підтримували ба навіть хвалили колегу по цеху.
І все-таки у висловлюваних на адресу стрічки критичних зауваженнях був певний дуалізм думок. Критики відзначали недосконалість фільму, його невибудуваність і непереконливість образу головного героя. В авторській інтерпретації Мащенка Богдан — інтелектуал і людина рефлексуюча, котра весь час прагне не зашкодити. Що вельми спірне з огляду на історичний контекст цього образу. Водночас «Богдан Хмельницький» — це чесний костюмний історичний фільм. Виходить, вітчизняне кіновиробництво ще здатне на такий епос!
Тим часом багатьох молодих кінематографістів на відкритті «Молодості» турбувало одне меркантильне запитання — чи варто було витрачати такі кошти на монументальний історичний фільм, коли коштів на сучасне кіно в Україні катастрофічно бракує? Погодилися на думці, що, може, й не варто було, але корифеям вітчизняного кінематографа, схоже, не дають спокою лаври Єжі Гофмана. Та щоб повторити прокатну славу «Вогнем і мечем», либонь, самих лише грошей замало.
А світова культура пройшла мимо
Нова система платної акредитації дала відчутні плоди: швендяли залами й коридорами Будинку кіно значно менше, тож не тільки журі, а й журналісти, кінокритики, режисери, актори змогли, нарешті, працювати на фестивалі, а не боротися за місце на підлозі під час фестивальних показів. Хоча й цього не бракувало.
У Будинку кіно демонстрували конкурсні роботи, а також позаконкурсні програми «Кіно про кіно», ретроспективу болгарської кіношколи «NATFІZ», всі українські повнометражні фільми двох останніх років та спецпокази гостей і членів журі фестивалю. Решту програми «Молодості» організатори винесли за стіни Будинку кіно — до найкращих столичних кінотеатрів.
Враження від кінофестивалю «Молодість» — двоїсте. З одного боку, дивлячись на спектр країн-учасниць і показані ними роботи, розумієш, що кіно не померло. З другого боку, виставлені на конкурс українські стрічки дедалі більше переконують тебе, що вітчизняний «пацієнт скоріш мертвий, аніж живий».
— Молодість — штука, котру розуміють розширювально, — каже член журі міжнародного кінофестивалю Юрій Макаров. — Тут показано студентські роботи ВДІКа. Їхнім авторам відповідно десь років по 20. І поряд роботи людей 70-х років народження, тобто дорослих дядечків і тітоньок. А разом із ними Михайло Герасимович Іллєнко... Все відносно. Я особисто до Михайла Іллєнка ставлюся добре, але погано ставлюся до того, що він бере участь у конкурсі цього фестивалю.
На конкурсну програму фестивалю декан факультету кіно і телебачення Державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого Михайло Іллєнко виставив одразу дві свої роботи: короткометражку «Невеличка подорож на великій каруселі» і мультфільм «Одноразова вічність».
У багатьох спостерігачів від перегляду української програми залишилося відчуття якоїсь не молодості, а старості. Побачене трохи пахло кінематографом 70-х років. Такий собі кінокапусник, буквально за одним-двома винятками. До них, мабуть, можна зарахувати фільм братів Васяновичів «Старі люди». Принаймні у ньому немає моторошної, непристойної претензії на відкриття світу, на місію митця. На відміну від короткометражки «Обережно, пофарбовано» за участю Віталія Лінецького. Цю стрічку про місію художника, що ваяє безсмертне полотно — Джоконду з обличчям коханої, котру підрядили йому в музи, сучасний інтелігентний глядач міг би сприйняти як якусь карикатуру. Та стрічку вочевидь знято на повному серйозі, без жартів.
Таке враження, ніби світова культура, котра за останні одинадцять років стала для нас доступна, обминула багатьох наших творців, — коментує побачене на кінофестивалі член журі Юрій Макаров. — Вони несуть себе, безсмертних. При цьому все, що відбувається зі світом, з людством, з людьми, з цивілізацією, з духовним життям пройшло повз них.
Але трамвай № 9 її наздогнав
Короткометражний анімаційний фільм українського режисера Степана Коваля «Йшов трамвай №9» став справжньою сенсацією фестивалю. Це мультик про одну поїздку в трамваї у годину пік. Наше пластилінове життя їде в переповненому салоні трамвая. Від поштовхів нерівної колії трансформуються не лише обличчя та спини пластилінових героїв, а також їхнє власне «я»... Суспільство ліпить із людської глини зручних для нього індивідів і править цей піддатливий матеріал під себе.
«Трамвай» одержав спеціальний приз глядацьких симпатій та премію за кращу короткометражну роботу.
Про амбіції молодих режисерів
Поганий той молодий кіношник, який не мріє про «Оскара». Але мріяти, виявляється, замало. Треба робити. З огляду на нашу злиденну дійсність постає логічне запитання: як? Мовляв, ситий голодного... Ну, і так далі. У Макарова власний погляд на цю проблему. На озвучене мною запитання «як?» Юрій відповів:
— Хто? Я запитую — хто? Я й досі не бачу по-справжньому творчих заявок від молодих. У Володимира Тихого (режисер фільму «Мийники автомобілів») стрічка, погодьтеся, недосконала. Але в нього принаймні була якась дебютна ідея. З другого боку, це дуже комфортна ситуація для молодих. Мовляв, мені не дають знімати, а то я б! Допоки буде це «а то я б», людина може собі дозволити почуватися комфортно і просторікувати в такий спосіб. А от як їй дадуть гроші, і вона заходиться ваяти, отут, я певен, для багатьох настане трагедія...
P. S. «Молодість» закривала картина Андрона Кончаловського «Дім дурнів». Зважаючи на останні події у Москві, цей фільм (до речі, висунутий цього року на «Оскар») відкоригував нашу свідомість. Він про чеченську війну, яка зазирнула до психлікарні, що опинилася на лінії фронту. Щоб дати таку людську інтерпретацію чеченській проблемі і зуміти подивитися на неї з іншого, альтернативного офіційній Росії, боку, треба мати не тільки авторську позицію, а й громадянську сміливість. З 1 грудня «Дім дурнів» — в українському прокаті.
