Не зраджуймо ідеали освіти

У світі відбувається перехід до нової інноваційної економіки, яка базується на новітніх технологіях і знаннях. Конкурентоспроможними стають не ті, хто використовує дешеві природні і людські ресурси, а ті, хто успішно і безперервно запроваджує ці нововведення. Ми порушуємо питання пріоритетності освіти виходячи не з корпоративного, вузькопрофесіонального інтересу, а як найважливішу вимогу сьогодення. Пригадаємо, що Київська Русь набула могутності і визнання не тоді, коли вела війни за Святослава чи Володимира, а за часів великого просвітителя Ярослава, якого народ не випадково назвав Мудрим.

Після того, як у 1957 році було запущено супутник, а 1961-го в космос полетів перший космонавт, до Союзу почало приїжджати чимало американських делегацій, які просили ознайомити їх не з технологіями, а з системою середньої і вищої освіти. Після повернення до США у доповіді глави делегації в Конгресі було сказано, що якщо США не вивчать і не впровадять кращу на той час радянську систему освіти, то всім американцям доведеться вивчати російську мову.

І все-таки визначальним критерієм стосовно формування стратегії та прогнозування розвитку держави була і залишається середня освіта. Від її успіхів залежатиме й успіх вищої освіти, розквіт науки, економіки.

Безумовно, за роки незалежності здійснено важливі кроки з реформування освіти.

Система загальної середньої освіти в основному інерційно зберігає й утримує певний рівень завдяки раніше створеному кадровому, матеріально-технічному ресурсу та самовідданій праці педагогічних працівників і батьків. Утім, цей ресурс швидко вичерпується, потребуючи значного оновлення.

Проте стан розвитку освіти і в цілому, і загальної середньої визначається нашим комітетом та громадськістю України як кризовий. Про це свідчать і масові справедливі виступи вчителів, зокрема у Львові, Івано-Франківську та інших місцях

І це відбувається тоді, коли економічно розвинені країни щорічно кардинально збільшують свої витрати на освіту, забезпечуючи у такий спосіб свій розвиток.

Ми постійно економимо на освіті, позбавляючи себе найменших можливостей не тільки на справжній прогрес, а й навіть на подолання кризи, що триває. Щоб подолати ці негативи, потрібно, аби частка внутрішнього валового продукту, яка витрачається на освіту, становила не менш як 10 відсотків, а на наукові дослідження — 3—5 відсотків.

Нагадаю, що США витрачають на ці цілі 16, Німеччина — 12, Франція — 16, Фінляндія — 7,2 відсотка.

А Україна за останні роки витрачає на освіту майже чотири відсотки ВВП, хоча ст. 61 Закону «Про освіту» вимагає витрат на ці потреби не менш як 10 відсотків національного доходу, або приблизно 8 відсотків ВВП.

Не змінивши такого ставлення до освіти, ми ніколи не зрушимо з місця, не зробимо життя краще.

Надзвичайно тривожить і те, що починаючи з 1995 року через відсутність фінансування майже не видавалися навчально-методична література і серія художніх книг «Шкільна бібліотека». Затягнулися до безкінечності розмови про надання пільг українському книгодрукуванню. Як наслідок — наші школи забезпечені підручниками лише на дві третіх від потреби! Та про що казати, коли газета «Освіта України» є не в усіх школах, а такі фахові журнали, як «Українська мова і література», «Історія в школах України» та інші, доступні, в кращому разі, лише кожному п’ятому навчальному закладу.

Батьки, громадськість часто нарікають на насильницьку комерціалізацію, поширення платних послуг у школах, вузах. Я проти цього! Але ж це реакція колективів на цілковиту відсутність фінансування закладів на навчальні потреби, вкрай низьку платню. Адже саме держава стимулює рекет на вступних іспитах до вузів, грошові побори в школах! Без розв’язання цієї проблеми ми не можемо рухатися вперед.

За підрахунками фахівців, сучасна заробітна плата вчителя має становити не менш як 1100 гривень. Ця цифра обрахована, до речі, без урахування придбання одягу та взуття.

Комітет у проект Держбюджету 2003 року вніс свої розрахунки, пропозиції стосовно реального підвищення заробітної плати освітянам у наступному році в 1,5 разу, виплати комунальних послуг сільським вчителям. Якщо не врахувати наші скромні пропозиції, то на державу чекають тяжкі часи. На жаль, позиція бюджетного комітету викликає в нас сум.

Місцеві органи виконавчої влади пропонують підвищити фінансовий норматив бюджетної забезпеченості одного учня до 1000 гривень, на одну дитину дошкільного віку — до 1500 гривень; враховувати не тільки обсяг виплат на заробітну плату, а й витрати на перепідготовку педагогічних кадрів, утримання приміщення тощо.

Комітет підтримує такі пропозиції і буде наполягати на розв’язанні зазначених проблем.

Не менш гострою залишається проблема оснащення освіти, забезпечення технічного стану будівель і споруд, їх експлуатації.

Нині в аварійному стані перебуває 925 приміщень загальноосвітніх навчальних закладів, найбільше — у Закарпатській, Чернівецькій та Львівській областях. 46 будівель професійно-технічних навчальних закладів також аварійні, непридатні для подальшої технічної експлуатації. Невтішний стан збереження та використання студентських гуртожитків.

Предметом уваги місцевих органів влади повинні стати інтернатні заклади. Більшість з них потребують ремонту, розташовані в аварійних приміщеннях.

Потрібно завершити капітальне будівництво ще понад 600 загальноосвітніх навчальних закладів, 30 відсотків будівель вищих і професійно-технічних навчальних закладів.

Кабінет Міністрів, органи виконавчої влади не проявляють наполегливості щодо впровадження в життя норм Закону України «Про освіту». З року в рік у тексті закону про Державний бюджет України зустрічаємо сумнозвісне формулювання: «Зупинити на такий-то рік дію таких статей закону!».

Ось і блокується постійно ст. 57 Закону «Про освіту» щодо встановлення середніх посадових окладів педагогічним працівникам на рівні, не нижче за середню заробітну плату працівників промисловості.

Не встигло чорнило висохнути на підписі Президента на Законі «Про позашкільну освіту», а Кабмін за своє: зупинити частину другу статті 18 стосовно наповнюваності груп і організації індивідуального навчання, про тижневе навантаження 18 навчальних годин. І так щороку. Що це за підхід до виконання законів? Хіба ці пани не розуміють, що за абзацами — живі люди, авторитет влади, майбутнє країни? Позицію невтручання зайняв і Президент, його адміністрація.

Негайно треба внести зміни до Бюджетного кодексу, Закону «Про місцеве самоврядування» щодо джерел фінансування середньої освіти. Як передбачає ст. 43 Закону «Про загальну середню освіту», заробітна плата вчителів врешті-решт мусить сплачуватись із Державного бюджету, а утримання матеріально-технічної бази шкіл покладається на місцеві бюджети. Не треба боятися фінансування з бюджетів двох рівнів!

Уряду потрібно під час визначення міжбюджетних стосунків враховувати потреби позашкільної освіти, перенести її фінансування до так званого першого бюджетного кошика.

Слід усе зробити, аби кошти, які заробляє навчальний заклад, спонсорську допомогу, яку йому надають, звільнити від будь-якого оподаткування за умови, що ці кошти буде витрачено на цілі освіти і виховання молоді.

Хоча у статтях 30 — 33 Закону України «Про загальну середню освіту» чітко визначено вимоги та критерії стосовно формування державного стандарту, науково обгрунтованого змісту загальної середньої освіти, але проблем тут ще багато.

Наприклад. Запланована тривалість навчання в майбутній 12-річній школі становить майже вісім тисяч навчальних годин, тоді як у Нідерландах — понад 12 тисяч, Великій Британії, Франції, Бельгії — 11 тисяч годин. Чим пояснити таке «недовантаження» учнів в Україні? Як бути з інтеграцією в Європу?

На сьогодні ми маємо лише затверджений урядом державний стандарт початкової загальної освіти, а стандарти для основної та старшої школи ще не розроблено.

Торік нарешті відбулася знаменна подія: в Україні були надруковані навчальні програми з предметів, передбачених типовими навчальними планами. Але постають закономірні запитання. Чому не виконано вимоги законодавства, і фахівці Національної академії наук України не змогли активно працювати над цими документами? Звідси і непоодинокі справедливі нарікання педагогічних працівників, батьків, громадськості стосовно недосконалої наукової обгрунтованості багатьох навчальних програм.

Трапляються і парадоксальні ситуації, коли в окремих регіонах поширюється, скажімо, навчальна програма з російської мови, в якій передбачено 60 відсотків навчального часу на організацію мовчазного читання.

Спостерігається приниження самобутнього культурного та інтелектуального розвитку українців, а в описуванні процесів Всесвітньої історії новітнього часу України, навіть у складі Радянського Союзу, зовсім не згадують.

У деяких інших підручниках з історії застосовано суб’єктивістські концепції, згідно з якими, скажімо, на Івана Франка покладається відповідальність за «початок та результати другої світової війни».

Аналогічні проблеми і з програмами з української мови та літератури.

Безпідставно допускати домінування у визначенні змісту підручників, посібників міркувань і оцінок українців зарубіжжя. Чи можемо ми собі уявити, щоб правописні норми з англійської мови у Великій Британії встановлювали на вимогу, наприклад, представників зарубіжної еміграції США чи Австралії?

Іспити з усіх навчальних предметів мають здійснюватися за єдиними критеріями і стандартами, що однозначно є вимогою Закону «Про освіту».

Турбує нас і позиція місцевих органів влади, керівників більшості областей, управлінь освіти, які допускають невиконання варіативної складової навчального плану, тобто Державного стандарту освіти в цілому. На жаль, це діється з мовчазної згоди Міносвіти, Державної інспекції.

Державний стандарт освіти не дотримується ще й тому, що тривалість навчального року постійно скорочується через відключення навчальних закладів від опалення, освітлення. Найжахливіша тут ситуація з профтехучилищами, приміщення яких узимку не опалюються, і вони практично не працюють. Коли ж буде зупинено знущання з молодих робітників?

Уряду треба негайно погасити борги училищ перед енергетиками. Такого не повинно бути в нашій практиці, а винних потрібно притягнути до жорсткої відповідальності. Комітет вважає за необхідне внести відповідні зміни до законодавства, які встановлюватимуть відповідальність за зрив навчально-виховного процесу, невиконання Держстандарту освіти.

Однак усе сказане залишиться нереалізованим без Учителя.

За висловленням К. Ушинського, зовнішньо скромна праця Учителя є однією з найважливіших справ історії.

Невиконання цього закону ускладнює проблему забезпечення педагогічними кадрами. Ми стали свідками того, як скорочується кількість педагогічних працівників з вищою освітою з основ наук, іноземної мови, інформатики та комп’ютерної техніки. Стало нормою, коли в школі вже не читають 3—4 предмети, до-речі, і в Києві. Низька заробітна плата, постійна заборгованість, недоступність до системи охорони здоров’я, відсутність житла — основні причини значної плинності педагогічних кадрів, зниження їхнього професійного рівня.

Обличчям держави, школи є її Учитель. Перемоги, здобутки нація отримує завдяки Учителеві. Всьому світові відомі педагогічні школи Сковороди, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Захаренка, Ткаченка, геніального практика і теоретика педагогіки Василя Олександровича Сухомлинського, твори якого знайшли своїх прихильників і видаються в Америці, Китаї, Німеччині, Японії багатотисячними тиражами.

Ще пам’ятають в Україні про новаторську, інноваційну, подвижницьку діяльність Зязюна, Гузика, Шаталова, Палтишева, Лисенкової.

Але, на жаль, за останні 10 років ми не можемо назвати жодного Учителя, про якого знала б уся Україна. Чому? Хіба їх немає. Є! Сотні талановитих педагогів-новаторів. Але громадськості про них не відомо. Зате ми знаємо через телеекрани всіх злодіїв, вбивць, терористів! Чому так відбувається? Чому чиновники, засоби масової інформації повертаються спиною до вчителя?

Український учитель потребує не словесного захисту, а нашої реальної поваги і підтримки в його нелегкій повсякденній праці. Думаю, це завдання і для Академії педнаук України, і для органів влади.

Останнім часом істотно оновилася діяльність педуніверситетів, педучилищ. Тільки 2002 року вступили до вищих педагогічних навчальних закладів 17,5 тис. осіб, у тому числі 13,5 тис. — на денну форму навчання. Добре зробило Міносвіти, збільшивши держзамовлення, відновивши підготовку педагогів за Держбюджет на заочному навчанні.

Але цього мало! Вищі педагогічні навчальні заклади потрібно фінансувати за окремими нормативами, підвищити стипендії студентам, зацікавити їх у результатах навчання.

З жалем ми змушені констатувати, що затверджена урядом державна програма «Вчитель», по суті своїй — формальний документ, а не реальна програма поліпшення життя вчителів. Хоч там написано все правильно. Але ще древні казали: «Коли я кажу — я одягаю маску, коли роблю — знімаю її».

Без маски, чесно треба зазначити, що і уряд, і парламент, ми, законодавці, часто забуваємо, коли приймаємо Держбюджет, про свої передвиборні зобов’язання.

І тому ми маємо нині мінімальну ставку педагогічного працівника — 180 гривень, тоді як тонна вугілля коштує від 250 до 350 гривень (на зиму потрібно 2—3 тонни). А ще оплата за світло, телефон, проїзд! Отож «чи є у Бога люте зло?» — колись запитував шановний Тарас. Є! — відповідають нині вчителі. Це — школа, особливо сільська, кинута напризволяще, в холоді і бідності.

Безвихідь переслідує сільську інтелігенцію. 260 тисяч сільських учителів мають право на безоплатне житло з опаленням і освітленням, але це право можуть реалізувати менш як на 10 відсотків. Понад 30 тисяч працівників сільської школи не мають власного житла. Окремі керівники реформованих господарств, новітні хазяї в селах примушують вчителів викупати житло, в якому вони прожили по 20 і більше років. Серйозно підірвала економічну основу життя сільських вчителів земельна реформа.

У тяжкому стані перебувають учителі міст, які постійно змушені шукати якийсь приробіток. Забули вони за державне житло, а про придбання нового і мріяти не сміють. Усього життя на це не вистачить! Без розв’язання житлової проблеми, пільгового кредитування молоді, надання безкоштовного житла міська школа буде завше без кадрів.