Чому нинішня влада ненавидить і боїться Юлію Тимошенко

Ось уже більш як шість років Генеральна прокуратура України, з відома Президента України Леоніда Кучми, ставить завдання ізолювати від суспільства Юлію Тимошенко.

Про дві спроби прямого фізичного знищення Юлії Тимошенко знають усі. З офіційної заяви 11 квітня 2001 року на засіданні Верховної Ради України колишнього народного депутата Олени Мазур про те, що 12 квітня 2001 року мало стати днем страти в Лук’янівському СІЗО Юлії Тимошенко за допомогою лише одного уколу або з арсеналу психотропної зброї, або такого, що спричинює штучну аритмію серця. Ця мужня і смілива заява Олени Мазур врятувала тоді життя Юлії Тимошенко.

Про другу спробу — дорожньо-транспортну пригоду в лютому 2002 року — ще пам’ятають усі.

Третій шлях до політичної ізоляції Юлії Тимошенко — через довічне ув’язнення, бо на скільки років треба засудити, якщо, за заявою Президента України Кучми 14 вересня на телебаченні, на неї завели справу, яка містить «сорок тисяч томів». Як завзято треба було працювати тим 120 слідчим Генпрокуратури, щоб написати близько 4 млн. сторінок (якщо том у середньому містить лише 100 сторінок).

Чи може бути якісною робота попереднього слідства, якщо справу, яку згідно із законодавством мали завершити за два місяці, ведуть уже майже сім років з урахуванням ще 42 днів незаконного ув’язнення Тимошенко в Лук’янівському СІЗО, і додають кожен день (без вихідних і свят) у середньому по 20 сторінок.

Щоб лише ознайомитись з цією справою, потрібно тримати людину у в’язниці не менше 10 років. Голова Верховної Ради України В. Литвин 12 вересня повернув назад це подання до Генпрокуратури, бо, за одностайним рішенням Комітету з питань Регламенту, воно необгрунтоване, не має достатніх доказів вини Юлії Тимошенко і не відповідає вимогам законності.

Навіть у юридичній енциклопедії застерігається, що «законність не повинна підмінятись політичною доцільністю».

12 вересня 2002 року це був перший випадок у Верховній Раді (а я вже депутат третього скликання ВРУ поспіль), коли народний депутат Юлія Тимошенко не ухилялась, не затягувала розгляд справи, а наполягала на її розгляді, але пропрезидентські, провладні фракції наполягали на тому, щоби відправити це подання на таке «доопрацювання», щоб була гарантія хоча б видимості обгрунтованості і доказовості.

Усі пункти цього подання всім добре відомі, бо воно повністю, ще й з коментарями Генпрокурора, опубліковане 6 вересня 2002 року в пропрезидентській газеті «2000», що є грубим порушенням кримінального законодавства України.

На моє запитання про цю незаконну публікацію перший заступник Генпрокурора С. Винокуров відповів, що Генпрокуратура не давала матеріали і фото кабінету Генпрокурора в цю газету. Але дивна річ —Генпрокуратура, в порядку нагляду, чомусь до цього часу не порушує кримінальну справу проти газети! Головний редактор, мабуть, добре знав, на що йшов і кому служить, хто його прикриє!

Усі депутати, незалежно від фракції, були одностайні в тому, що Генпрокурор С. Піскун порушив ст. 124 Конституції України — привласнив собі функції суду, вимагаючи негайного арешту Юлії Тимошенко, щоб завадити підготовці акції громадянського протесту «Повстань, Україно!», дату початку якої, 16 вересня, було оголошено в середині літа. І одразу у відповідь — «необгрунтоване і незаконне» (за висновком комітету) подання.

А чому так відбувається? Може, тому, що, як написано в першому інтерв’ю С. Піскуна в газеті «Столичные новости» (№32, 28 августа—2 сентября 2002 г.), «на нашей памяти не было еще в Украине Генерального прокурора, который бы просил ... контроль над собой». І справді, як показує об’єктивний аналіз цього подання, Генпрокурор С. Піскун потребує контролю.

Якби ми жили в демократичній країні, то за ті порушення законів з боку Генпрокурора, які є в цьому поданні, проти нього самого вже давно можна було б відкрити кримінальну справу, або, принаймні, депутати висловили б йому недовіру. Перелякані вимогою Ю. Тимошенко терміново та публічно розглянути подання, можновладці поспішили його сховати та повернути до Генпрокуратури.

Влада вимагає — доопрацьовуйте подання доти, поки не доконаєте людину.

Їх не цікавить презумпція невинуватості, їх дратує справедливість і об’єктивність суддів.

«Диктат» з боку Генпрокурора щодо суддів підтверджує висловлювання самого С. Піскуна (див. ту саму газету «Столичные новости»):

«Тогда юристы отвергли это обвинение (контрабанду газу. — Авт.), мы же квалифицируем эти деяния как хищения государственной собственности. И эта версия имеет право на жизнь, а правоведы, которые еще были с нами, не согласны, сегодня поменяли (підкреслено автором) свою точку зрения». Це справді так, бо який суддя не змінить свою точку зору, коли його звільняють з роботи, переслідують, порушують кримінальні справи, якщо він діє за законом, а не за вказівкою (приклад із суддею М. Замковенком, який постраждав після того, як визнав матір Гонгадзе постраждалою стороною, а також визнав незаконним арешт Генпрокуратурою Юлії Тимошенко. Такі факти непоодинокі).

Я працював у робочій групі комітету з підготовки питання стосовно згаданого подання. Ті звинувачення щодо Юлії Тимошенко, які, за словами Президента, містяться в «сорока тисячах томів», спростовуються на двох сторінках тексту, якщо врахувати те, чого не враховує і не хоче врахувати Генпрокуратура (бо куди тоді подіти 4 млн. сторінок звинувачення і за що майже сім років платять зарплату слідчим Генпрокуратури? Чого варті тоді коментарі Генпрокурора на телебаченні, ота таємна інструкція, про яку писали в газетах і говорив народний депутат М. Томенко?). А Генпрокуратура не враховує пояснень Юлії Тимошенко, висновків експертів, відомих правознавців, учених, академіків, судів, які повністю перекреслюють фальсифікації ГПУ.

Головні звинувачення Генпрокуратури побудовані на версіях: про розкрадання державної власності шляхом підробки документів і створення боргу України перед Росією за газ; про лобіювання компанії ЄЕСУ Лазаренком, нібито дачі хабарів Лазаренку і військовим Росії, привласнення коштів за відшкодування ПДВ і зловживання службовим становищем, коли вона була віце-прем’єром України.

Політично найвпливовіше і найчастіше звучить звинувачення в розкраданні коштів у дуже великих розмірах, але його найлегше спростувати (якщо, звісно, дотримуватися законності, а не політичної доцільності). Ідея нібито доказів Генпрокуратури тут така. Спочатку була контрабанда газу, а звідти — великі незаконні кошти. Тепер цю версію про контрабанду Генпрокуратура знімає, але нібито докази, що були за цією версією (підробка договорів №4 ГУ-96 та №3 ГУ-97), залишає.

Тепер джерелом незаконних прибутків стає «борг» України перед Росією за газ. Довідка з підрозділу Кабінету Міністрів, яку він надає адвокату Ю. Тимошенко, руйнує повністю і цю версію Генпрокуратури: в 1996—1997 роках Україна не мала боргів перед Росією за газ. Отже, предмет розкрадання в дуже великих розмірах зникає. Що далі?

Генпрокуратура весь час наголошує на підробці зазначених договорів. На моє прохання до представника Генпрокуратури: «Покажіть підробку» відповідь була такою: «Нема в договорах будь-якої технічної підробки». В них є «інтелектуальна підробка». За переконанням Генпрокуратури, яка спирається лише на Кримінальний кодекс України (ККУ), Ю. Тимошенко нібито незаконно створила солідарне об’єднання ЄЕСУ та англійської фірми «Unіted Energy Іnternatіonal», яке вони в договорах з РАТ «Газпром» назвали з одного боку «Корпорація», а з другого — «Газпром». Це і є головна суть «інтелектуальної підробки».

Але з’ясовується, що науково-правова експертиза, виконана висококваліфікованими фахівцями при Інституті держави і права імені В. Корецького НАНУ, нагадала Генпрокуратурі, що, крім ККУ, є ще цивільне законодавство України, закони України «Про підприємства в Україні», «Про зовнішньоекономічну діяльність», Віденська Конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу» (1980 р.).

З урахуванням цього законодавства з’ясовується, що нема у справі Юлії Тимошенко стосовно договорів №4ГУ-96, №3гу-97 не тільки технічної, а й «інтелектуальної підробки». Все законно — ось висновок учених правознавців. Тоді, якщо поважати логіку і справедливість: версія Генпрокуратури про «інтелектуальну підробку» в згаданих договорах виявилась інтелектуальною підробкою Генпрокуратури, яка, мабуть, у цій ситуації законність підмінила політичною доцільністю. Це за логікою і справедливістю. Але, на жаль, деякі політичні рішення нинішньої влади не завжди логічні та відповідають здоровому глузду і національним інтересам.

А як же у цю справу вплести П. Лазаренка? Прізвище «Лазаренко» дуже потрібне Генпрокуратурі, бо воно на слуху і добре спрацьовує на компрометацію Ю. Тимошенко.

Вихід було знайдено і дуже швидко.

З точки зору Генпрокуратури те, що за вказівкою прем’єр-міністра П. Лазаренка було надано державну гарантію за «боргами» України за газ перед російським «Газпромом» усім без винятку українським постачальникам газу, — це лобіювання ЄЕСУ і є «злочином». Але, як з’ясувалося, «боргів» у 1996—1997 рр. не було зовсім. Та це не зупиняє Генпрокуратуру. Постає лише одне природне запитання — що робити з усіма тими прем’єр-міністрами, в тому числі і з Л. Кучмою (1992—1993 рр.), за яких були борги України за газ перед Росією? І сьогодні в договорах, підписаних Прем’єр-міністром А. Кінахом, є умова Росії надати державну гарантію за борг постачальників газу. То як розуміти на цьому тлі об’єктивність Генпрокуратури і відсутність в їхніх діях політичної доцільності?

Мало того, адже суд першої інстанції в квітні цього року вже скасував усі звинувачення Генпрокуратури у справі з розкрадання у «великих» розмірах державної власності (через контрабанду), будь-якої підробки документів і будь-яких хабарів П. Лазаренко від Ю. Тимошенко.

Оскільки в такій постанові суду немає елементів політичної доцільності, то, мабуть, саме тому Генпрокуратура наполегливо опротестовує таке рішення судами вищої інстанції (в яких «сегодня поменяли свою точку зрения», слава Богу, ще не всі).

Усі інші звинувачення Генпрокуратури звучать дуже дивно, наївно і не дотягують навіть до інтелектуальної підробки та не заслуговують навіть на те, щоб про них писали.

«Найцікавіше» останнє звинувачення — це «зловживання Тимошенко Ю. В. у 1999—2000 рр. своїм службовим становищем віце-прем’єр-міністра України з питань паливно-енергетичного комплексу за завищених цін під кредит Ощадбанку імпортного вугілля для енергогенеруючих компаній».

Головну суть звинувачення у поданні викладено так: «Відповідно до вказаної постанови (мається на увазі Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 2000 р. № 83. — Вставка автора.) Тимошенко Ю. В. не мала повноважень видавати розпорядження Кабінету Міністрів України про придбання імпортного вугілля за визначеними нею цінами».

Якби це підтвердилось, то справді було б перевищенням службових обов’язків. Але коли робоча група комітету попросила заступника Генпрокурора показати хоча б одне розпорядження КМУ, підписане нею, то прокуратура чесно визнала, що немає в природі жодного такого розпорядження, підписаного Юлією Тимошенко. Тоді це означає, що і ця версія є мильною бульбашкою та інтелектуальною підробкою Генпрокуратури.

Але в «сорок тисяч томів» (зі слів Президента) Генпрокуратура вписала (мабуть, не один том) безліч протокольних доручень Кабінету Міністрів України, які справді підписувала Юлія Тимошенко для забезпечення виконання постанов КМУ (від 19 липня 2000 року №1138, від 16 червня 2000 р. №976 тощо), коли Україна була забезпечена вугіллям на зиму, коли вперше в Україні було проведено тендер із закупівлі 10% від потрібної кількості імпортного вугілля за цінам на 30—35% нижчими (а не вищими, за твердженням Генпрокуратури), ніж у попередні роки і, найголовніше, за гроші, а не бартером.

Справді, в період діяльності Ю. Тимошенко як віце-прем’єр-міністра в уряді України ми пам’ятаємо, як полегшилося життя, ми відчули, що ті майже 10 млрд. гривень, які Юлія Тимошенко забрала із тіні у фірм кримінальних олігархів, що сьогодні при владі, і віддала до бюджету, подали надію народу на краще майбутнє. Але з’ясувалося, що діяльність Юлії Тимошенко в інтересах народу, відстоювання національних інтересів не задовольняє олігархічні клани.

Як бачимо із необгрунтованого подання Генпрокуратури, за ці 10 млрд. гривень, що були перерозподілені на користь народу, Юлії Тимошенко на вимогу кримінальних кланів потрібно заплатити багатьма роками тюремного ув’язнення, а то й життям.

Щоб знала Юлія Тимошенко і всі інші, хто в диктатурі господар.

Прокуратура, порушуючи закони, вимагає без суду заарештувати Юлію Тимошенко. (На засіданні робочої групи один із депутатів запитав представника Генпрокуратури, а чому б не вимагати відразу розстріляти Юлію Тимошенко з політичної доцільності).

А то й справді владі стало б значно легше діяти без Юлії Тимошенко як активного, сміливого і розумного політичного діяча, що відстоює інтереси народу, а не зраджує їх так, як вони.

Бо Президент України бореться із кримінальними олігархами за допомогою «указів», а Ю. Тимошенко показала, як можна «придушити» їх фінансово.

Президент почав говорити про необхідність системних змін політичного устрою в Україні (політологи-конформісти в захваті називають це революційними кроками Президента, відводячи йому роль першопрохідця), але, з’ясовується, цього вже давно вимагали нині опозиційні партії і фракції у Верховній Раді.

А позиції партії «Батьківщина», її стратегія щодо нового демократичного політичного устрою та реального наукового обгрунтованого шляху України в коло розвинених держав, етапи входження до ЄС викладено в законах (засади національних інтересів, засади внутрішньої і зовнішньої політики), в наукових монографіях Юлії Тимошенко і вчених з її команди в період 1996—2002 рр.

Отже, з точки зору пріоритетів щодо нових ініціатив Президента, то вони давно викладені Юлією Тимошенко. І через це її теж потрібно «ізолювати», це вона і її прибічники показали, як потрібно відстоювати національні інтереси, а не зраджувати їх, як не забалакувати, а науково обгрунтувати реформи, як не сприяти бідності, а ліквідувати її в Україні.

Отож, як бачимо, Юлія Тимошенко — це «непримиренна опозиція», це послідовний борець за інтереси народу, а тому її потрібно знищити.

Я сподіваюся, що ця об’єктивна стаття багатьом відкриє очі на те, хто є хто в український політиці, хто відстоює інтереси народу, а хто їх зраджує в інтересах олігархічних кланів, що заволоділи майже всіма засобами масової інформації і послідовно зомбують і дезінформують та залякують народ.

Сподіваюся також, що ця стаття допоможе багатьом зрозуміти, чому влада так ненавидить і боїться Юлію Тимошенко.