Щонайменше три казенні доми «наворожила» нам доля на минуле семидення. На початку тижня у столичному Українському домі окремішно зібралася парламентська більшість. Потім вибух газу у житловому будинку в Білій Церкві і трагедія в концертному комплексі Москви.

 Звісно, всі ці три казенні доми не гоже ставити в один ряд. Але коли сталося, то нерозумно їх не покласти на терези. Хоча б для одного і найголовнішого висновку: хоч би як опонували одна одній українські влада і опозиція, парламентські більшість і меншість, які розходилися по різних приміщеннях — це все-таки ліпше, ніж «сусідські газові атаки».

Висновки, зроблені парламентською більшістю за зачиненими дверима, відомі. Більшість потребує, даруйте за навмисну тавтологію, більшої чисельності. Із 230 заявлених «більшовиків» в Українському домі засідали 211 депутатів, що навіть дало змогу деяким пропрезидентськи налаштованим парламентаріям визнавати існування більшості де-юре, але не де-факто. Четвергові голосування у сесійній залі це підтвердили.

Але головне: більшість погодилася на певні поступки меншості — у середу розглядали давноочікуване питання про політичну ситуацію в державі. Чи не вперше вимоги опозиційних фракцій у прямому радіоефірі пролунали на всю Україну. У свою чергу «парламентські більшовики» після загалом невдалих голосувань у четвер вкотре зробили крок у створенні свого коаліційного уряду. Названо можливих претендентів на пост Прем’єр-міністра: чотири фракції пропонують чинного главу уряду А. Кінаха, решта дев’ять пропрезидентських фракцій розділили симпатії між першим віце-прем’єр-міністром О. Дубиною, головою Донецької облдержадміністрації В. Януковичем та головою ДПА М. Азаровим.

Трагедія в Білій Церкві, де під уламками багатоквартирного будинку загинули кілька людей, не така вже й страшна не лише малою кількістю жертв. Там прогнозовані наслідки, і швидко знайдуться конкретні винні. Чого не скажеш про московську трагедію, бо захоплення заручників — то швидше ланка, і вочевидь не остання, у трагічному ланцюжку з’ясування стосунків Кремля з суб’єктами федерації. Подумалося: слава Богу, що ми, Україна, — не суб’єкт. Та чи убезпечила ця обставина (звісно, не без допомоги вітчизняного теле- і радіоефіру) наші виховані за часів СРСР середнє і старше покоління від переживань за те, що коїться в колишній столиці. У суботу з вінницької глибинки зателефонувала мама: каже, півночі перед штурмом не спала, думала про людей «у тій концертній залі» (для мами, на відміну від політиків, усі там люди — білі і смагляві). Певне, не один я вперше пошкодував, що не переходимо на зимовий московський час на день раніше — так хотілося відтягнути шосту годину ранку, з якої чеченці погрожували розстріляти перших заручників. І, певне, не один росіянин-заручник пошкодував, що він не українець чи представник іншої національності, коли терористи відокремлювали іноземців від загальної маси заручників (секретар НРБО Є. Марчук повідомив, що під час цього відбору дехто з росіян, аби врятуватися, назвався українцем, через те й маємо плутатину з точною кількістю наших).

Оскільки в тамтешній трагедії «наша хата скраю» не була, то й нам не байдуже, як це так сталося, що внаслідок «блискучої перемоги» над тергрупою Бараєва в лікарнях «чомусь» померли більш як сто заручників і лише один, за твердженням головлікаря Москви, — від кульового поранення. Невже винна у цьому газова атака визволителів? Чи не цим пояснюється небажання російських властей у першу після штурму ніч допустити рідних і близьких цих жертв, а також представників дипкорпусів (у тому числі українського) до потерпілих, де їх начебто ідентифікували (а хіба хтось краще може впізнати (ідентифікувати) живу людину, аніж дружина, діти, знайомі?..).

Услід за схвальними телеграмами лідерів світових держав на адресу Кремля з приводу успішного завершення антитерористичної операції світова преса засипала білокам’яну запитаннями: який газ використали спецслужби, чому не називають його навіть на офіційні вимоги посольств?

Нехай би росіяни розбиралися між собою. От, скажімо, молодий парламентарій Борис Нємцов у телеефірі «по гарячих слідах» кілька разів хвалив свого президента за те, що той не піддався на переговори з терористами. Боялися повторення державницької слабодухості, проявленої, на їх погляд, керівництвом Росії під час захоплення Басаєвим лікарні у Новобудьонівську? Але ж там у заручниках було дві тисячі осіб, а загинуло 130.

Три «наворожені доми», а найбільше — московський, затінили чергові ходи на шахівниці українського політикуму. Опоненти В. Ющенка намагалися створити інформаційний привід з того, що начебто лідер «нашеукраїнців» під час зустрічі у РФ з лідерами Союзу правих сил погодився з недоцільністю дострокових президентських виборів в Україні, не заперечував проти створення російсько-українського газового консорціуму. Спростування надійшли від самого В. Ющенка.