26 жовтня тепер уже легендарному Франсуа Міттерану виповнилося б 86 років.
Він мав усі шанси здобути перемогу ще 1965 року під час перших у країні прямих президентських виборів. Тоді, здавалося, тріумф уже стукає в двері, але... Двері, певно, відчинялися не в той бік. Лідер соціалістів Міттеран поступився не менш легендарному генералу де Голлю. Перемогу було відкладено на цілих 16 років. Лише 1981-го він став четвертим президентом п’ятої Французької Республіки.
Цікаво, однак, якою була б Франція, якби «соціалістичний експеримент» розпочався вже тоді, 1965-го? Чи були б весняні студентські страйки 68-го?.. Марно гадати. У будь-якому разі, цей час не минув даремно ні для Франції, ні для Міттерана. Країна відбудувалася, оговталася і почала споруджувати «Конкорди», досліджувати космос, реставрувати Лувр... Життя поліпшувалося, запити збільшувалися і... зростало невдоволення.
Прихід до влади лівих сил здавався водночас логічним і нереальним. Логічним, бо французи прагнули змін. Нереальним, бо ще ніколи в історії П’ятої республіки президентський портфель не належав соціалістові. Франсуа Міттеран став першим — і поки що єдиним.
Міттеранові французи мають дякувати за 39-годинний робочий тиждень, скасування смертної кари, збільшення до п’яти тижнів оплачуваної відпустки, зменшення до 60 років пенсійного віку, збільшення кількості держслужбовців. А ще на його рахунку —децентралізація влади на користь регіонів, скасування державної монополії на радіо і телебачення, націоналізація банківських і промислових груп, запровадження податку на великі маєтки...
Але зазвичай політиків оцінюють не за тим, що зробив, а за тим, що не зробив. Тож і Міттеранові дифірамбів не співали: в країні зростає дефіцит торговельного балансу, прогресує інфляція, курс франка загрозливо нестабільний, державний борг збільшується... Міттерана називали ледь не боягузом: який ще інший президент у Європі має стільки повноважень, як президент Франції — то чому б не скористатися ними, щоб навести в країні лад?.. А коли було проголошено курс на жорстку економію (враховуючи участь Франції в євроінтеграції), співвітчизники звинуватили президента в тому, що, вибираючи між Францією та Європою, він робить ставку на останню.
Врешті, 1995-го року пролунало знамените гасло: «Франція надто довго жила невідповідно до своїх достатків. Відкласти реформи знову, як це робили протягом 14 років, означає змиритися з занепадом країни!» Це гасло привело до влади праві сили. 14-річний президентський шлях Міттерана закінчився. І якщо ступив на нього майже комуніст, то зійшов — соціал-демократ.
Вважають навіть, що його політичні уподобання наблизилися мало не до голлістських. Найскептичніші не вірять у протистояння четвертого і п’ятого президентів, тобто Міттерана й Ширака. Так, журналіст Жорж-Марк Бенам опублікував книгу, в якій припустив, що це Міттеран переконав голліста Ширака висунути свою кандидатуру на вибори. Цим, власне, й пояснюється його відверта протидія Едуарду Балладюру, партійному наступникові... Канцелярія президента, звісно, виступила зі спростуваннями. Однак ішлося лише про те, що Жака Ширака балотуватися ніхто не змушував, це рішення — його власна воля. Але вся країна знає: щороку в річницю смерті Міттерана Жак Ширак відправляє на його могилу жалобний вінок... Тож гіпотеза Бенама знайшла своїх прихильників. А так само стала ще одним аргументом для тих, хто називав Міттерана «безпринципним опортуністом».
Журналісти взагалі ніколи не шкодували для Міттерана епітетів. Одні називали його політиком з романтичною душею лірика, інші — людиною влади. Взірець сім’янина, він водночас мав славу Казанови. Про Міттерана казали, що його особистих таємниць вистачить на всіх біографів Франції: чого вартий тільки сенсаційний «вихід у світ» позашлюбної доньки!
Але приховану дитину французи Міттеранові вибачили легко. Значно більше емоцій викликав прихований діагноз (рак передміхурової залози). Коли стало відомо, що Міттеран вирішив не втаємничувати виборців в історію своєї хвороби ще балотуючись на перший термін, постало природне запитання: якою мірою фізичний біль впливав на виконання президентських обов’язків? Колишній глава уряду соціалістів П’єр Моруа був змушений зізнатися, що від початку знав про хворобу Міттерана і приховував таємницю протягом п’ятнадцяти років. «Тепер Франсуа Міттеран належить історії, легенді, і настав час сказати правду про те, що стало предметом для спекуляцій у пресі». Моруа вважає, що своєю діяльністю Міттеран довів: навіть попри хворобу можна творити великі справи.
