ГЕТЬМАНАТ

Французький політик, сенатор, редактор впливового часопису «La Patrіe» («Батьківщина»), близький приятель Наполеона ІІІ К. Делямар (1797—1870 рр.) у 1869 році вніс на розгляд до французького сенату петицію з української справи, яку пізніше видав під назвою «15-мільйонний європейський народ, забутий в історії». В ній, зокрема, написано: «В Європі існує народ ... 12,5 млн. під російським царем і 2,5 — під Австро-Угорською монархією... має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським,.. а той народ, який ми нині звемо руським, звався московинами, а їх земля Московією».

Коли переглядаєш сучасні видання підручників під назвою «Історія України», мимоволі дивуєшся — як часто серед їхніх авторів зустрічаються опоненти К. Делямара. Видатний француз відстоював самобутність нашого народу, його право на власну державу, а значна частина українських авторів шкільних і вузівських підручників та їхніх київських покровителів досі шукає, як поєднати непоєднуване — в будь-який спосіб «наблизити» чи «узгодити» українську історію з російською.

Цього року побачила світ «История Украины» (В. Семененко, Л. Радченко. Харків, видавництво «Торсінг»), якій путівку в життя дав місцевий університет, що носить уже ім’я не Максима Горького, а В. Каразіна. Автори не роблять таємниці, що насамперед користувалися допомогою Російської державної публічної бібліотеки, Всеросійської державної бібліотеки іноземної літератури ім. М. Рудоміно, Суспільної бібліотеки ім. В. Сержа. І це відчувається в кожному розділі видання, а особливо в коментуванні або, будемо точні, — ревізії прийнятих у незалежній Україні оцінок тих чи тих подій вітчизняної історії. Немає сенсу зважати на перекручування провінційними авторами прізвищ загальновідомих козацьких лідерів — Іван Сірко, звісно, став Сєрком. Може, по-харківськи воно й правильно, але це, як то кажуть, дрібниці. В підручнику навіть не згадується гетьман Петро Сагайдачний, наступника Богдана Хмельницького Івана Виговського названо зрадником, а видатного дипломата з європейською освітою Юрія Немирича — лютеранином-євреєм. «По-новому» трактується й Переяславська рада 1654 року. З’ясовується, що «Неизвестно, присягала ли Запорожская Сечь» (запорожці не брали участі у раді).

От і виходить, що поки в Києві дискутують чи кволо протестують проти узгодження підходу українських та російських науковців до оцінок вітчизняної історії (угоду про це підписано в Москві на рівні віце-прем’єрів з гуманітарних проблем), у Харкові спокійно видають псевдопідручник «История Украины». Це як у байці Крилова про нахабного кота Василя.

Американський письменник був свідком динамічного колонізаційного процесу ХVІІІ—початку ХІХ ст. у Північній Америці й з високою художньою майстерністю та правдивістю описав це у своїх романах як очевидець тієї доби. Він був сином переселенця-піонера. Батько письменника в кінці ХVІІІ ст. переселився до тоді ще мало заселеного штату Нью-Йорк і заклав там поселення Куперстаун. Юний Купер працював на озері Онтаріо, узбережжя якого тоді було майже безлюдним. У популярному романі «Шукач слідів» герой твору мисливець Натаніель Бумпо вступає в конфлікт з колонізаторами-хліборобами, які розкорчовують ліси, винищують звірину й позбавляють його засобів до існування.

Як відбувалося господарське освоєння Дикого Поля, здається, вітчизняна художня й публіцистична література глибоко і всебічно досі не висвітлила. Військові справи тих часів описано в багатьох творах, а от як народжувалося степове хліборобство... Історики, насамперед Валерій Смолій, грунтовно розкрили економічні підвалини становлення й утвердження гетьманської держави Богдана Хмельницького і взагалі козацтва.

Запорозькі зимівники — це ті самі американські ферми, а освоєння дикопільських просторів — та сама колонізація Північної Америки.

«... лан, виораний тільки раз парою биків, дає великий врожай, навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають різноманітні ніжні овочі: плекається виноград, що дає великі грона винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград. У старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, водяться рої бджіл з щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини, ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою із степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники... річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами».

Так описав Україну 1550 року литовський мемуарист Михайло Литвин. І таких описів ми можемо процитувати безліч. Природні багатства степових просторів забезпечували успіх освоєння цілинних земель від Дніпра до Дону.

Козацько-польські війни, зрозуміло, були визначальними подіями доби, що передувала Гетьманщині. Їхня історія тим паче нам цікава, що тісно пов’язана з походженням козацтва як нового історичного явища.

«Незважаючи на дослідження багатьох польських, російських і українських учених, все ж справа генези самої козаччини вимагає подальших підготовчих праць, особливо з боку господарчого і суспільного» (С. Леп’явко «Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні». Стор. 27—28).

Ми тому так прискіпливо розглядаємо наукові дискусії щодо походження українського козацтва, що його історія — унікальне явище, коли не традиційна, а новоутворена верства суспільства творить державу й програмує її майбутню історію. Мається на увазі те, що після знищення російським царатом Гетьманщини (української автономії) повстання в Україні розвивалися за відомими з часів козаччини сценаріями. Навіть 1917 року провідники української революції не лише підтримували ідеї відродження козацтва, а й намагалися копіювати його поведінку. Особливо це стосується С. Петлюри, який повернув із небуття назву вояків — гайдамаки, військове звання «отаман» (собі присвоїв, звісно, ранг Головний отаман). Та історія повторюється завжди лише в карикатурному вигляді — політичне банкротство С. Петлюри та В. Винниченка значною мірою є результатом романтичного захоплення далеким минулим, чим цинічно скористалися більшовицькі опоненти і Центральної ради, і Української держави гетьмана П. Скоропадського. Ще й наголошували, ви, мовляв, вийшли на політичну арену зі світоглядом ХVІ—ХVІІ ст., у той час як іде жорстока боротьба за прагматичний переділ світу.

Українське козацтво ХVІ ст. народилося саме, зокрема, в результаті суперництва польської та української еліти за володіння придніпровським та степовим просторами. Перші повстання козаків мали за мету зрівнятися в правах з польською шляхтою — провідною суспільною верствою Речі Посполитої. Після Люблінської унії Польща повинна була нобілітувати (визнати приналежність до панівної верстви) і колишніх князів (тепер — удільних) Русі-України (які зберегли вірність Києво-руській державі), і виниклу козацьку еліту. Але засліплена великодержавним шовінізмом (мріями про супердержаву «від моря до моря») польська влада відштовхнула українську шляхту і одержала суперника, боротьба з яким призвела до розпаду самої Речі Посполитої. «Народ наш український, — зверталися, наприклад, свого часу до короля Сигізмунда ІІ (1596 р.) С. Наливайко та Г. Лобода, — бувши в поєднанні спершу з князівством Литовським, а згодом з королівством Польським, не був ніколи ними завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов’янського альбо сарматського виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених».

Проте не завжди козацько-польське протистояння мало форму збройної боротьби. В кінці ХV на початку ХVІ ст. провідники польської держави проводили помірковану щодо України політику. Петро Сагайдачний — тодішній козацький гетьман, дипломатично тримав рівновагу в стосунках з Варшавським урядом. Тому польський король і радив своєму головнокомандувачу Каролю Хоткевичу у тяжку для Польщі годину робити ставку саме на П. Сагайдачного. Будучи у 1616—1622 роках гетьманом реєстрового козацтва, Петро Сагайдачний реформував українську армію — удосконалив озброєння і вишкіл військ, зміцнив дисципліну, провів реформу управління. Фактично було створено регулярну армію. Лист короля було надіслано у критичний для Польщі час — 10 вересня 1620 року турецько-татарське військо під Цецорою розбило полки гетьмана Речі Посполитої Станіслава Жолкевського, який через своє хворобливе самолюбство не закликав на допомогу козаків. Сам гетьман загинув, Польща стояла на порозі військової катастрофи.

Що зробив П. Сагайдачний? Відразу відгукнувся на заклик польського короля?

Щоб зрозуміти зміст тих давніх подій так, як політики козацьких лідерів дохмельницької доби, зупинімося докладніше на тодішніх справах.

Гетьман П. Сагайдачний, знаючи про критичний стан польської армії, думає насамперед про українські інтереси. І щоб укотре нагадати про незалежність козацтва, він надсилає до Москви згоду стати на військову службу.

Король Сигізмунд ІІІ і новий гетьман К. Хоткевич переконали польський сейм піти на поступки — пообіцяти збільшити реєстр (кількість козаків) і надати нові привілеї. А зробити це було непросто, адже кожен член польського сейму, вигукнувши «Nіe pozwalam!» («не дозволяю!»), міг накласти вето на будь-яке рішення чи пропозицію. Гетьман П. Сагайдачний, привівши свої полки під Хотин, забезпечив полякам перемогу в битві з турками та татарами. Поразку своєї армії болісно сприйняли у Стамбулі — повсталі яничари увірвалися до султанського палацу, захопили Османа ІІ і стратили його.

«Не доводити до загострень відносини, не відмовляти услуг Речі Посполитій, пригадувати, що козацька сила їй потрібна, але знову і не вислугувати понад міру, навпаки — по можливості не випускати Польщу з воєнних клопотів. Хто зна навіть, чи в усіх тих зачіпках з сусідніми державами було тільки своєвольне добичництво, а не було певного плану — втягати Річ Посполиту у воєнні тривоги, які б займали її воєнні сили, не давали можливості обернути ці воєнні сили на приборкання козаччини, навпаки — змушували Річ Посполиту звертатися до козаччини за допомогою». Таку оцінку поведінці козацьких гетьманів у стосунках з Польщею дав Михайло Грушевський.