11 років ліберальних реформ в Україні дають підстави робити висновки не тільки про їх ефективність і цілковиту згубність для народу України, а й про можливості виходу з тієї найглибшої кризи, куди нас завели ліберали-демократи. Відомо, що ліві та праві, державники та антидержавники-ліберали, які відводять державі роль «нічного сторожа», прихильники соціалізму й капіталізму діляться за одним головним критерієм. Перші (ліві, державники, комуністи) віддають перевагу загальнонародній (державній) формі власності на засоби виробництва, другі (праві, ліберали-демократи, котрі заперечують провідну роль держави), — приватній.

Останнє десятиліття Україна живе, надаючи пріоритет ідеології панування приватної власності. Приватизація стала основним предметом турботи влади. І результат не забарився. За багатьма показниками виробництва Україну відкинуто в її розвитку на 20—30, а то й 100 років назад. Особливо прикро те, що владарюючі ліберали-демократи бездумно, нерозумно, без прогнозу про наслідки відмовилися від загальнонародної власності на засоби виробництва базових галузей господарства. Йдеться передусім про ті галузі, які є основою, базою, передумовою для розвитку всіх інших галузей господарства, а також про ті, які завжди прибуткові і здатні наповнити держбюджет. По суті, це проблема національного і державного забезпечення життєдіяльності України. Відомо, що для будь-якої форми життєдіяльності потрібні передумови, умови. Базові галузі господарства і є тими передумовами та умовами, які потрібні для різнопланового розвитку всього народного господарства. Проте в цій статті головним предметом обговорення є не саморозвиток базових галузей, а загальнонародна користь від їх використання. А оскільки це напряму за своїми наслідками залежить від того, в приватній чи загальнонародній власності вони перебувають, то є сенс розглянути питання про необхідність їх націоналізації. Для цього передусім треба з’ясувати, що таке націоналізація та денаціоналізація. Ось що про це написано в юридичних словниках та енциклопедіях. Націоналізація — це одна із законних підстав припинення права власності. Це загальний захід держави щодо здійснення соціально-економічних змін, завдяки якому майно, що перебуває в приватній власності, передається у власність держави (за викуп чи без викупу). Право держави на націоналізацію приватної власності, включаючи власність іноземців, — природна прерогатива суверенної держави. Міжнародне право визнає право держави на націоналізацію як право вільно розпоряджатися своїми ресурсами та багатствами. Звісно, що прийнятий державою закон про націоналізацію має екстериторіальну дію, тобто визнається і за межами держави. Звичайно, націоналізація здійснюється лише за умови законного і справедливого відшкодування власникові націоналізовуваного майна. На відміну від націоналізації, денаціоналізація — процес протилежний. Це повернення, оборотний перехід державної загальнонародної власності в приватну. Денаціоналізація зазвичай проводиться шляхом розпродажу державного майна. Поняття денаціоналізація, як правило, супроводжує поняття приватизація. Воно означає передавання державної або муніципальної власності за плату чи безплатно в приватну власність. Зазвичай приватизація має відплатний характер, тобто оплачується. Приватизація може мати прихований характер, коли здійснюється у формі оренди державного майна на тривалий термін, може бути частковою, неповною (частина акцій). Мета приватизації: забезпечити функціонування вільного ринку, підвищити мотивацію до праці, створити стимули до підприємництва, наситити ринок товарами. Такі загальні поняття теми. Тепер повернімося до змісту статті. Отже, мета приватизації відома. Вона не спрямована прямо на поліпшення життя людей. Приватизація спрямована передусім на забезпечення функціонування ринкових відносин, сфери виробництва та обміну на приватній основі, але не на підвищення добробуту людей, бо приватизація — це тільки передумова, умова для функціонування ринку. А вже сам ринок одного робить багатим, а іншого — бідним. Одному дає стільки, що він не може витратити, а інші — десятки мільйонів людей — не можуть звести кінці з кінцями.

Де тут місце для добробуту величезної більшості населення? Ринок, доведений до цілковитого панування в усіх сферах суспільних відносин, передбачає максимальний приватний прибуток і концентрацію капіталу. А куди цей капітал піде, на потребу капіталіста та його сім’ї чи на інвестування виробництва, — це повна сваволя приватного власника.

За роки незалежності України, увінчаної колючим вінком злодійської тотальної приватизації, основний прибуток від усіх галузей промисловості, що працюють, присвоїли великі приватні власники. Вони стали багачами, олігархами, видатними політиками, елітою, збудували собі палаци із золотими унітазами, нагромадили на рахунках мільйони та мільярди доларів і... знекровили Україну. Це факт, який визнано навіть у президентських посланнях парламенту. Виникла проблема бідності, господарство розорено і до рівня 1989—90 років його доведеться відбудовувати, як після війни, кілька десятиліть. Україна вимирає. Скорочення чисельності населення — наслідок реформ. Практично народ України приречений на перманентну страту, тобто таку, що триває безперервно. Коли 85% населення борються з бідністю, намагаються вижити, 10% живуть добре, а 5% казяться з розкошів. Так буде дуже й дуже довго, десятиліття і століття, навіть вічно, якщо не змінити співвідношення власності на користь більшості народу України.

Унаслідок перевороту 1991 року народ України було не просто обдурено. Народ було оглушено. І цей шоковий стан триває досі, заважаючи осмислити і усвідомити те, що сталося. А що сталося? Народ дуже підло й розумно обікрали. Обікрали так, що абсолютна більшість громадян за ціле десятиліття не може зрозуміти, що в них відібрали джерела їхнього життя, їхнього добробуту, стабільності, основу впевненості в забезпеченому майбутньому дітей та онуків.

Реалізація ліберальних ідей призвела до втрати населенням прав на раніше створене загальнонародне майно, приватизоване вузьким прошарком номенклатури, що владарює. Приватизація, організована лібералами-демократами, — це величезна афера тисячоліття, здійснена як «реформи», а насправді — незаконне присвоєння, по суті, пограбування найбільшої власності, що будь-коли потрапляла до рук злочинців. Афера, здійснена як «народна приватизація» державного майна, призвела до перерозподілу нагромадженої за десятиліття загальнонаціональної власності на користь вождів демократії. Населення позбавили змоги приймати усвідомлені ефективні рішення і через його непідготовленість, і через непоінформованість. А за умов різкого скорочення доходів воно «скинуло» свої «ваучери» посередникам та організаторам процесів приватизації. Привабливість грабіжницької приватизації була така велика, що олігархія, що формується з номенклатури, і клас «нових українців» пішли на державний переворот, не питаючи в народу згоди, змінили соціалістичний державний лад на буржуазний і перерозподілили на свою користь національне багатство, що належало всьому народові та кожному громадянинові України.

Нагромадження власності в руках колишньої номенклатури, а тепер правлячої олігархії, відбувалося не за рахунок створення нової вартості, а шляхом перерозподілу раніше створеного працею всього народу національного багатства, фактичної експропріації його в решти населення. Ідеологи ліберальної приватизації у своїх інтересах тлумачили державну власність як нічийну, безгосподарну, яку можна ділити, не порушуючи нічиїх прав. Але це була цинічна брехня.

Будь-яке присвоєння державної власності окремою особою або групою осіб є відчуження прав на неї з боку всіх інших громадян, що вочевидь зачіпає їхні законні інтереси. Недарма було передбачено сувору кримінальну відповідальність за розкрадання та розбазарювання державної власності. Хто крав у держави або розтринькував державне добро — крав у народу. Тому в кожному об’єкті держвласності, приватизованому окремими особами, є часточка, яка юридично належить кожному громадянинові України. Вся практика приватизації свідчить про її грабіжницький характер в інтересах номенклатури, яка зрадила свій народ і рветься до приватної власності. Отже, націоналізація базових галузей господарства на користь усього народу — законна вимога сьогодення, нинішньої кризової ситуації.

Сутність перевороту 1991 року не в тім, що допущено легалізацію приватної власності, а в тому, що в народу відібрано базові галузі господарства, що становлять основу загальнонародної власності та загальнонародного добробуту. Базові галузі господарства та найприбутковіші бюджетонаповнювальні галузі — це земля, природні ресурси, газ, нафта, енергетика, зв’язок, транспорт (залізничний, авіа), трубопроводи, металургія, машинобудування, хімія, виробництво лікеро-горілчаних і тютюнових виробів. Це ті галузі, які задають збиткову або прибуткову програму всім іншим галузям, диктують ціни, а отже, і визначають їх розвиток. Базові галузі практично завжди прибуткові. Вони — рушій технічного і соціального поступу суспільства. Отож той, хто володіє цими ключовими галузями, має і владу, і можливість визначати рівень добробуту народу, і можливість поглиблювати кризовий стан суспільства або виводити виробництво, народне господарство, соціальну сферу, все суспільство з кризового стану.

Отже, якщо ці галузі перебувають у руках приватних власників, а мета капіталістичного виробництва не поліпшення добробуту людини, а прибуток капіталіста, то вони працюють і працюватимуть на благо окремого олігарха, великого власника, а не на суспільство загалом. А якщо ці галузі перебувають у руках держави як загальнонародна власність, то весь їхній прибуток, усі їхні можливості як базових галузей, які закладають програму розвитку всіх інших галузей через ціни на бензин, солярку, газ, електроенергію, метал, вугілля тощо, обертаються на користь усього суспільства, кожного громадянина України.

Загальнонародна власність, ключові позиції держави стосовно базових бюджетонаповнювальних галузей господарства — це та реальна головна ланка, за яку треба міцно вхопитися, щоб витягнути Україну з кризи. Іншого історично не дано. Жодні іноземні інвестиції, жодні показники розвитку господарства не здатні вивести Україну з кризи і піднести добробут громадян України. Адже прибуток іде великому приватному власникові, олігархові, а на розвиток господарства, на погашення кризи коштів не залишається. Це очевидно і час те усвідомити кожному громадянинові України.

Якщо приватизація — це засіб підвищення ефективності виробництва, то постає запитання, чому приватизують державні підприємства (Миколаївський глиноземний, «Телеком», лікеро-горілчані заводи та ін.), які працюють прибутково? У президентської влади — головного організатора приватизації, немає розумної відповіді на це. Адже державне підприємство, яке працює прибутково, весь прибуток віддає до бюджету, а приватизоване — до бюджету дає лише податки, а прибуток — приватному власникові. А коли зважити, що приватизують держпідприємства за безцінь (67,41% Лисичанського НПЗ Тюменська нафтова компанія приватизувала за 53,1 мільйона гривень за реальної вартості підприємства у 5 мільярдів гривень («Голос України» № 156 від 29.08.2002 р.) і таких прикладів безліч), то висновок напрошується тільки один: президентська виконавча влада грабує власний народ, забираючи в нього його надбання.

Парадоксально, але факт — усі уряди Президента Кучми з року в рік скаржаться, що в бюджеті немає грошей для достатнього забезпечення пенсій, стипендій, зарплати, судів, міліції, військового забезпечення тощо, бодай до прожиткового мінімуму. І водночас продають прибуткові державні підприємства за безцінь новоспеченим капіталістам і тим самим спустошують бюджет, позбавляють переважну більшість народу джерел доходу, а народне господарство — інвестування та виходу з економічної катастрофи. А що в Україні навіч економічна катастрофа, свідчить порівняльний аналіз виробництва найважливіших видів продукції стосовно 1990 року (див. Послання Президента Верховній Раді України за 2001 рік, стор. 247—249). Він показує, що Україну внаслідок приватизації відкинуто на кілька десятиліть назад, тобто сьогодні вона випускає стільки само окремих видів продукції, як і в 50—60-х роках XX століття. А причина одна — державу позбавили економічних заходів впливу на суспільні процеси.

Узяти село. Два роки поспіль багатий урожай зернових. А виробники залишаються бідними, ще й у боржниках ходять. Бо на ринку України ціна тонни зерна не покриває витрат на її виробництво. А світові ціни на зерно окупують. То де держава в цій ринковій ситуації? На боці посередників, які грабують і грабуватимуть село з допомогою ринкових механізмів. А в держави немає грошей, щоб наситити село технікою, пальним, насінням, добривами за доступними цінами. Все за ринковими мірками дорого, недоступно для рентабельного ведення господарства. То де вихід? Вихід у націоналізації землі відповідно до ст. 13 Конституції України. І в організації на землі таких форм господарювання, щоб селянин був власником і трудівником водночас. Це цілком можливо, якщо врахувати досвід радянських колгоспів, кооперативів, артілей ізраїльських кібуців або народних підприємств у США. Але це невигідно ринковикам-демократам, які хочуть насадити на селі замість колективних форм господарства і навіть фермерства латифундії великих приватних власників. Сьогодні, після ганебного, зухвалого, клятого, тобто злодійського, десятиліття приватизації, лише люди, засліплені ліберальними дурницями та фантазіями, не бачать, що через приватизацію пограбували кожного громадянина України. І шлях до повернення награбованого приватизаторами кожному громадянинові України лежить тільки і тільки через націоналізацію базових галузей господарства. Це конституційна вимога. В ст. 13 Конституції України сказано, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виняткової (морської) економічної зони є об’єктами права власності українського народу. А органи державної влади та місцевого самоврядування права власника здійснюють від імені українського народу. Тобто держава не власник, а лише керуючий у власника — українського народу. А без власника, як відомо, керуючий продавати майно не може. Ще ця стаття каже, що власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині та суспільству, держава забезпечує соціальну спрямованість економіки. Якщо порівняти бюджет України кінця 80-х років і нинішній у доларах США, то в 1989 році він становив 52 мільярди, а на 2003-й плановано 47 млрд. гривень, або майже 9 мільярдів доларів США. В цьому простому порівнянні дано чітку відповідь, як власність використовується на шкоду людині та суспільству і як держава здійснила і здійснює через приватизацію антисоціальну спрямованість економіки.

Порівняйте ціни 1989 року на основні харчові продукти, комунальні послуги, житло, світло, газ, бензин, розміри зарплат, стипендій, пенсій, військового забезпечення тощо та нинішні. І кожному стане зрозуміло, що його пограбували. І пограбували за рахунок різкого зменшення держбюджету та переливання капіталу як загальнонаціонального багатства на приватні рахунки. Насамперед це стосується найприбутковіших базових галузей господарства, горілки та тютюну, які дають до бюджету левову частку капіталу. Це сталося. Але це не може тривати довго, а тим паче назавжди. Суспільство виховується на історичних помилках і прозріває. Ось і тепер суспільство визріло для того, щоб зрозуміти: вихід України з кризи можливий найближчими роками тільки шляхом націоналізації базових галузей господарства, горілки і тютюну як суперприбуткових галузей. Повернення в загальнонародний здобуток лише цієї частини загальнонародної власності дає змогу розпочати такі економічні перетворення, які за своїм значенням можна порівняти з досягненнями сучасного Китаю в економічному зростанні. Це шлях до швидкого збільшення держбюджету в кілька разів. Можливість інвестування інших галузей господарства. Можливість віддати по-злодійськи відібрані у населення вклади, можливість проведення справедливої соціальної політики стосовно громадянина, можливість пожвавлення та прогнозування всієї економічної і соціальної сфери.

Сьогодні в націоналізації базових галузей господарства об’єктивно зацікавлені всі соціальні верстви суспільства, крім тих олігархічних кланів, котрі захопили ці галузі. Будівельники і ткачі, пекарі та переробники сільгосппродукції, всі галузі, які надають послуги, землероби та машинобудівники, автомобілісти та лікарі, вчителі та викладачі вузів, пенсіонери, студенти і військові, міліціонери і судді — всі в очікуванні, що держава встановить справедливі ціни на електроенергію, знизить податки, і жити, навіть за ринкових умов, стане легше. Та цього не станеться, поки базові галузі господарства — горілка і тютюн будуть у руках приватних власників. Така історична реальність нашого часу. Сьогодні тільки Компартія України (П. Симоненко) порушує питання про націоналізацію як економічну та політичну потребу. Решта партій обходять мовчанкою проблему націоналізації. Але безглуздо мовчати про те, що лежить на поверхні, що дозріло і перевірено десятиліттям реформ. Експеримент поставлено. Він для реформаторів виявився невдалим, веде до перманентної кризи, до латиноамериканських режимів «вічної» бідності, а не в Європу. Його треба зупинити і створити умови для оздоровлення після експерименту з приватизацією. Ця умова — націоналізація базових галузей господарства. Сьогодні всім людям в Україні, котрі мислять прогресивно, треба думати, як найбезболісніше, найсправедливіше і законно повернути народові його багатство. Звісно, передусім шляхом закону про націоналізацію. Комуністи вже розробляють такий закон, і його буде винесено на розгляд парламенту. Проте цей закон зачіпає інтереси найбагатших олігархічних кланів країни, а вони в парламенті верховодять. Буде боротьба. І ці клани намагатимуться не допустити прийняття закону про націоналізацію. Далі все залежатиме від громадських очікувань і настроїв. Рішуча підтримка народу змусить прийняти закон. Нерішучість народу, мовчазне стеження за перебігом боротьби, вичікувальна позиція громадян забезпечать перемогу олігархам і поховають надії на порятунок, на вихід із кризи.

Кожен має зрозуміти — навіть коли Україна досягне значних успіхів в економічному розвитку, вони принесуть прибуток окремим кланам, а пересічний громадянин у своєму соціальному та економічному становищі їх не помітить. Тільки після націоналізації базових галузей господарства кожен, хто живе в Україні, відчує, що покращення, які відбуваються, і в його інтересах. Іншого шляху до добробуту народу сьогодні немає. Чергові іноземні кредити, транші, інвестиції тощо не тільки закабалюють Україну, дедалі глибше штовхають її в яму кризи, відрізають шлях до порятунку. Проте постає запитання, а якими методами здійснювати націоналізацію. Багато хто міркує так: приватизація була злодійська і триває як злодійська, але накрадене тепер не віддадуть без застосування сили, по справедливості. Але є й інша думка, інші підходи. Все має бути конституційно і законно. Найперше націоналізація базових галузей господарства повинна здійснюватися з урахуванням міжнародної практики. Проте за принципами законності та справедливості. Що мається на увазі? Конституція України (ст. 41) чітко встановлює, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Отже, держава має право та обов’язок перевірити дотримання букви і духу законодавства про приватизацію в кожному конкретному випадку, а в разі виявлення порушень закону повернути власність державі. Далі, багато об’єктів держвласності було приватизовано під певні умови. Наприклад, приватизатор бере на себе зобов’язання погашати борги перед кредиторами, інвестувати у виробництво десятки мільйонів доларів, але не виконує їх. Тут держава також у порядку судових позовів може забрати власність у своє розпорядження. Залишилося відкритим питання і про різницю між повною реальною вартістю об’єкта і ціною, яку заплатили в порядку приватизації. Ніхто не має права дарувати загальнонародну власність. І сьогодні є всі підстави прийняти закон про відшкодування повної вартості приватизованих об’єктів. Іще один шлях — це емісія державою акцій на суму, що становить різницю між ціною приватизації та реальною вартістю об’єкта. Тоді власність стає спільною.

Нарешті, згідно зі ст. 41 Конституції України, примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосовано тільки як виняток з мотивів суспільної потреби, на підставі і в порядку, встановлених законом, і за умови попереднього і цілковитого відшкодування їх вартості. Розмір бюджету України в 9 млрд. доларів 2003 року порівняно з бюджетом 52 млрд. доларів 1989-го — найкраще свідчення суспільної потреби націоналізації базових галузей господарства.

Стаття 41 Конституції України також зазначає, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства. Приватизація саме базових галузей промисловості, прибуткових підприємств завдала такої величезної шкоди інтересам суспільства і більшості громадян України окремо, що панове чудово розуміють, як глибоко знехтувано права і свободи людей і як безсоромно й відверто цинічно порушено Основний Закон країни під час приватизації. Адже бідність і злидні в Україні — це прямий наслідок приватизації базових галузей господарства. Тому потреба в законі про націоналізацію визріла. Десятирічний досвід реформ привів до прямого і зрозумілого висновку: Україна потребує поєднання державної власності в основоположних, таких, що наповнюють бюджет, базових галузях та приватної власності в інших галузях народного господарства. Саме за такого поєднання бюджет України може збільшитися в кілька разів, що стане основою виходу з кризи, стабільності розвитку і навіть економічного процвітання, якщо до керівництва країною замість лібералів-демократів, котрі наробили стільки непоправних реформаторських помилок, прийдуть розумні люди, справжні патріоти України — комуністи та їхні прибічники.

Формула: держава — власник базових основних засобів виробництва плюс приватний бізнес у сфері обслуговування, торгівлі, легкої, харчової, переробної промисловості — є історичний шлях до порятунку України, забезпечення її справжньої незалежності та порівнянності з країнами Європи за рівнем розвитку. Сьогодні зосередження провідних, найприбутковіших галузей промисловості в загальнонародній власності стане економічною базою для зростання добробуту кожного громадянина, а приватна ініціатива заохочуватиметься в малому бізнесі, торгівлі, легкій, харчовій та інших галузях промисловості, а також у сфері послуг.

Приватного власника, який чесно нажив свій капітал не за рахунок бандитської приватизації, не за рахунок розкрадання загальнонародного багатства, а власною працею, держава підтримуватиме і заохочуватиме в його ініціативі, бо він додає до загального блага, а не відриває від нього. Тому приватним підприємцям у сфері торгівлі, послуг, кожному, хто виявляє приватну ініціативу мати власну чи сімейну справу, держава зможе створити всі умови для розвитку, захистити від рекету і сваволі чиновників.

Громадяни України мусять знати, що без зміни форми правління (парламентська республіка), без повернення державі найприбутковіших галузей господарства, без державної власності не можна домогтися поліпшення життя робітника і селянина, лікаря і вчителя, інженера і військовослужбовця, студента і пенсіонера, фермера і приватного підприємця, науковця і працівника культури, держслужбовця і міліціонера. Тільки тоді, коли прибуток від видобутку нафти і газу, від виробництва електроенергії та металу, хімічної і вугільної промисловості, машинобудування, горілки і тютюну наповнюватиме держбюджет, а не закордонні рахунки олігархів, можна дати селу необхідні кредити і зупинити зростання цін на продукти харчування, знизити тарифи на житлово-комунальні послуги, повернути населенню вклади, забезпечити доступність освіти, медицини, гідного відпочинку, культури, науки, всіх благ цивілізації більшості народу України.

Володимир СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, народний депутат України, член фракції комуністів, безпартійний.

P. S. Прочитавши цю статтю, еліта, кланові вожді та вождики, ідеологи лібералізму зубоскалитимуть, мовляв, поїзд пішов, що взяли, те наше, не повернемо тощо.

Побоюйтеся цих думок, панове! Не забувайте! Націоналізація — це для вас найгуманніший і найцивілізованіший, по суті, безкарний спосіб повернення народу його власності. Але є інший шлях: право народу на повстання, опір пригнобленню. Цей шлях визнано міжнародною спільнотою у відомих деклараціях. Не доводьте народ до цього шляху, панове!

Проголосуйте за закон про націоналізацію по-доброму. Зробіть для народу за десять років свого панування бодай щось розумне.