Росія і Білорусь, наші сусіди з півночі і сходу, — члени військово-політичного союзу (договору про колективну безпеку). Західні сусіди України — майже всі країни, крім Молдови, або є в НАТО, або завтра там будуть. Наша держава на відміну від майже всіх країн Східної Європи і якоїсь частини держав СНД , що відмовилися від принципу створення безпеки власними силами, залишилася поза системою колективної безпеки. Таку картину змалював секретар РНБО Євген Марчук як прелюдію до парламентських слухань на тему «Про взаємовідносини та співробітництво з НАТО».
Ступнути б ширше, та штани вузькі
Важко було пропустити повз вуха застереження Голови ВР Володимира Литвина у вступному слові про те, що наш поступ до НАТО «не обіцяє бути легким і безпроблемним». На поступки нам ніхто не піде — ми в цьому мали можливість переконатися.
Ідеться не так про проблеми в реформуванні нашого війська і всього оборонного комплексу, хоча і їх вистачає. Екс-міністр оборони О. Кузьмук з цього приводу нагадав про вкрай скупе фінансування Збройних Сил — за його словами, в разі ухвалення бюджету-2003 у нинішній редакції військовикам доведеться самим заробляти більш як 370 мільйонів недоданих гривень. А як же думати про реформування під натовські стандарти, зіставляти таке фінансування з політичною логікою?
Найгостріші проблеми вступу до північноатлантичного військового блоку лежать не у військовій, а в соціально-політичній площині. Якби тут визначальними були військові аспекти, — вказував з трибуни керівник Центру ім. Разумкова Анатолій Гриценко, — то Україна отримала б членство у НАТО вже через рік після обрання нового Президента. Але для НАТО визначальними є політичні аспекти держави: демократичні цінності, верховенство права, громадянські свободи. Стандарти прав і свобод людини ми задекларували високі, адже ратифікували низку найпрогресивніших міжнародних конвенцій, угод, але на практиці їх не дотримуємося, — наголошував керівник парламенського Комітету з прав людини і нацменшин Г. Удовенко.
Чи не звідси категоричний висновок обережного дипломата і парламентарія Бориса Тарасюка про те, що колосальна робота в бік євроінтеграції на зовнішньополітичному рівні не підтримана внутрішньополітичними чинниками. Він також казав про проблеми утвердження в Україні демократії, про потребу діалогу опозиції і влади, верховенство права. На цьому так чи інакше наголошували й інші прихильники вступу до НАТО, зокрема І. Осташ, який послався на останні нищівні для нас оцінки пана Солани в Польщі. На це делікатно натякнув і представник Парламентської асамблеї НАТО пан П’єр Лелюш.
Ще одним доказом відсутності демократії в державі могли стати... самі слухання. Присутні на ньому представники лівих фракцій запротестували, що серед тринадцяти запланованих доповідей немає місця виразникові антинатовських аргументів. Під час обговорення доповідей пролунав антинатовський виступ народного депутата від КПУ генерала І. Герасимова. Борис Олійник зазначав, що у Варшавському договорі зібралися рівні серед рівних, а насправді верховодив Радянський Союз. Тепер кажуть про рівноправність у НАТО, де, як він наголосив, верховодить інша супердержава...
Та й серед власне однозначних прихильників нашого поступу до євроатлантичної інтеграції, як засвідчили слухання, не все так монолітно. Наприклад, відліком нової політики назвав рішення РНБО від 23 травня про наміри України поріднитися з НАТО колишній глава зовнішньополітичного відомства Геннадій Удовенко. Натомість його однофракцієць В’ячеслав Кириленко вважає цей документ таким, що не викличе довіри у західних партнерів, а тому потрібні інші, насамперед законодавчі, кроки.
На темі суто законодавчого забезпечення поступу України до Північноатлантичного альянсу також було зламано чимало списів. Багато хто наголошував на потребі вилучення зафіксованих у наших документах положень про позаблоковий статус України, внесенні змін до засад зовнішньої політики держави. Секретар РНБО Є. Марчук у заключному слові звернув увагу, що позаблоковий статус України визначався у Декларації про державний суверенітет ще в часи, коли ми були у складі СРСР. А представник комуністів подякував опонентам за нагадування про давню постанову ВР, де НАТО охарактеризовано агресивним блоком, і наголосив, що її ніхто не скасовував.
Імпульс може дати лише парламент
Саме він, як не раз наголошувалося у сесійній залі, може дати найсильніший імпульс для євроатлантичної інтеграції України. Учасники слухань звертали увагу на очевидну трансформацію думки законодавців. Геннадій Удовенко нагадав, як ще зовсім недавно Верховна Рада своєю резолюцією фактично заборонила парламентаріям офіційні дружні стосунки з натовцями, а сам блок назвала агресивним. Нині ж Голова ВР Володимир Литвин зачитує вітального листа генсека альянсу учасникам слухань, нагадує про традиційну довголітню участь делегації ВР у Парламентській асамблеї НАТО, роботу спільної моніторингової групи тощо. А головне — сказано про розуміння потреби оновлення законодавчих актів нашої держави з огляду на євроатлантичну інтеграцію. Не менш важлива і заувага голови парламентського Комітету в закордонних справах Дмитра Табачника: Верховна Рада, як ніхто інший, здатна сформулювати не лише обов’язки України перед альянсом, а й вимоги до нього.
Знівельовано один з найефективніших козирів — так званий антиросійський — антислов’янський, що впродовж років лунав у сесійній залі з уст противників вступу України до Північноатлантичного альянсу. Це зробила... сама Росія своїм нещодавнім карколомним стрибком у бік натовських обіймів.
Так ідемо чи «на місці — стій!»?
Схоже, переважна більшість українського політикуму певна: ідемо! Просто оцінки цього поступу різні. У пронатовських пориваннях «нашоукраїнець» Іван Заєць зауважив, що ми робимо помилку, заявляючи про співпрацю з альянсом, а не про інтеграцію в нього. Депутат розкритикував тезу Прем’єр-міністра Анатолія Кінаха про те, що вступ до альянсу — не самоціль, а засіб досягнення проєвропейського стану в економіці і суспільстві України. Навпаки, це мета України, — переконував І. Заєць і рішуче запропонував виконавчій владі в інтересах держави якнайшвидше подати заяву про вступ до НАТО. На що його ідеологічний опонент і колега по парламенту Борис Олійник саркастично парирував: заяву можна подавати сміливо, бо там, в альянсі, «ще не з’їхали з рейок», щоб приймати таку корумповану державу, як наша.
Сам Борис Ілліч бачить вихід у висловленій раніше пропозиції Олександра Мороза: Європі потрібна нова модель безпеки «без старшого брата». Ще глибше закликав підійти до теми комуніст А. Доманський: чи не краще в цій залі вести мову не про вступи до військових блоків, а про їх розпуск у міжнародному масштабі (бо мілітаризовані блоки створюються не для мирних справ). А тон задав знову ж таки Борис Олійник, який запропонував замислитися, чому після розпаду Варшавського договору не розпущено його натовського антипода (як і доречно запитати, чому цивілізовані держави не наслідують приклад України, яка відмовилася від стратегічного ядерного арсеналу).
Хоч так, хоч інак, та сьогодні очевидне одне. По-перше, не варто ототожнювати прагнення окремих політиків і державних гілок влади до альянсу з остаточним рішенням держави, якого ще немає. А бути воно може, як наголосив наприкінці засідання секретар РНБО, лише в тому разі, якщо за нього висловиться не менше 60 відсотків громадян. Щомісячні опитування Центру ім О. Разумкова засвідчують, що 30—32 відсотки громадян підтримали б вступ до НАТО. На думку президента центру А. Гриценка, це порівняно з іншими країнами надзвичайно багато. З другого боку, як наголошував депутат О. Зарубінський, п’ята частина населення не має про альянс жодної інформації.
