Щороку розгляд у парламенті проекту держбюджету на наступний рік супроводжується тривожними повідомленнями про нові аварії на шахтах чи акціями протесту гірників. Вугільники вимагають від рідного уряду особливої уваги до себе (порівняно з іншими галузями виробництва), але можновладці знову лише розводять руками, демонструючи злиденну державну кишеню. У держбюджеті-2002 на фінансування вугільної галузі було виділено 2,7 млрд. грн., хоча затверджена напередодні урядова програма «Вугілля України» й передбачала вдвічі більше.
Наступного року уряд пропонує вугільникам бюджет у 2,2 мільярда, парламентський бюджетний комітет — у 2,6, а комітет з питань ПЕК — 5,2 мільярда, саме стільки, скільки записано в урядовій програмі. Чи мають право шахтарі диктувати державі свої умови? Чи виграє хтось у цій, уже хронічній, суперечці?
Парадокс вугільної галузі полягає в тому, що нині вона одна з тих, що розвивається і динамічно забезпечує показники зростання обсягу виробництва. Деякі холдинги і шахти на Донбасі вже виконали річний план і, як за старих часів, зустріли з ялинкою новий рік. Та, незважаючи на все це, з кожним роком вугільна галузь обростає дедалі новими й новими проблемами, розв’язання яких залежить від політики на державному рівні.
Чорне золото в обмін на паперове
Шахту «Довжанську-Капітальну» державної холдингової компанії «Свердловантрацит», що на Луганщині, вважають однією з кращих в Україні. Термоантрацит, що його видобувають тільки тут, вугільні «генерали» називають золотим. Переважно його відправляють на електростанції країни, але частину експортують до Польщі та Німеччини для виробництва електродів. До речі, запаси такого вугілля мають лише п’ять держав світу — Росія, ПАР, В’єтнам, Китай та Україна.
Ще у вересні колектив «Довжанської-Капітальної» виконав річну програму і сьогодні вже працює в рахунок 2003 року. За офіційними даними, запаси особливо цінного антрациту становлять 24 млн. тонн, що засвідчує цілком обнадійливу перспективу цього підприємства. Але інша цифра, названа директором шахти Миколою Нікішиним, дещо насторожує. За словами керівника, колектив забезпечено роботою тільки на найближчі 15 років. Що буде потім — загадувати поки що не береться ніхто. Все залежить від державної політики в розвитку вугільної галузі: якщо фінансування буде достатнє і вчасне, можна сподіватися на успіх. У протилежному разі вугільну галузь, як і раніше, лихоманитиме, і ця «хвороба» стане заразна і для здоров’я суспільства.
За планом свого розвитку «Довжанська-Капітальна» ще три роки тому мала закінчити будівництво Кам’янського блока, вводячи в експлуатацію новий горизонт. Тоді б до того, як відпрацюють наявні запаси вугілля, було б підготовлено новий фронт роботи. А отже, колективові не загрожували б болючі виробничі паузи. Але будівництво нового горизонту поки що не розпочинали. Якщо зволікати з розв’язанням цього питання ще років зо два, передовий на сьогодні колектив шахти може зазнати катастрофи.
Головна причина стара і добре відома — відсутність коштів. Саме тут і криється парадокс. За логікою, шахта, яка одержує прибуток, не має просити державних дотацій, а може використовувати свої кошти. У «Довжанської-Капітальної» прибуток чималий — більш як 52 млн. грн. торік. Однак її керівник просить надати з державного бюджету бодай 15 млн. грн. для початку будівництва нового горизонту. І пояснюють таке прохання складною фінансовою ситуацією на підприємстві. Річ у тім, що прибуток шахта має лише на папері. Нинішнього року він, приміром, уже становить більш як 36 млн. грн. Але дебіторська заборгованість за минулий рік перевищує 272 млн. грн., а за результатами нинішнього року вже сягнула 200 млн. грн.
От і виходить, що, вважаючися багатим підприємством, шахта насправді не має достатньо коштів на закупівлю нового обладнання, будівництво нового горизонту. Та й підвищення зарплати гірникам також на порядку денному. Хоча зарплата на «Довжанській-Капітальній» одна з найвищих не лише в області, а й по міністерству, виплачують її без затримок. Робітники очисного вибою одержують у середньому 2200 грн. («брудними»), прохідники — на 500—600 грн. менше, тоді як на багатьох сусідніх шахтах гірники ідуть у вибій за 300—400 гривень.
У розмові з нами шахтарі, які щойно закінчили зміну, підтвердили: вони одержують чистими 1600—1800 гривень. І що головне — вчасно. Плюс — вугілля для опалення будинків (через хронічні проблеми з котельнями, трубами і водою більшість будинків у шахтарських містечках і селищах перейшла на автономне опалення і водопостачання). Відповідно, є й чимало бажаючих влаштуватися сюди на роботу. Однак на запитання, чому вони обрали шахтарський фах, наші співрозмовники, серед яких чимало й молодих хлопців, відповідають: «А ми не маємо іншого вибору». І що найстрашніше — в них немає впевненості в завтрашньому дні.
...Проїжджаючи Луганщиною, можна побачити кілометри занедбаних територій зі слідами «колишньої цивілізації» — іржавими конструкціями, наполовину розібраними на металобрухт, териконами, які осіли, підвісними дорогами, що колись курсували... Де шахти закриті, селища вимирають.
Хтось поїхав на заробітки до Росії, хтось торгувати на базарі, хтось ледве зводить кінці з кінцями, щось вирощуючи на городі, хтось просто спивається... Тому гірники навіть із шахт, що нині успішно працюють, спостерігаючи ці картини, не можуть зарікатися, що і їх не спіткає така сама доля.
Головні боржники вугільників — енергетики. Розмов про співпрацю з ними багато, але формули їхніх взаємин за ринкових умов, яка водночас влаштовувала б обидві сторони, досі не знайдено. Директор шахти «Довжанська-Капітальна» Микола Нікішин, наприклад, вважає, що ситуацію може змінити створення окремого Міністерства вугільної промисловості, як було раніше. А сьогодні кошти, які надходять від енергетиків, передають вугільникам за залишковим принципом, примушуючи галузь жити одним днем, а не працювати на перспективу.
Ціна на вугілля і далі залишається лімітованою, тоді як вартість гірничого обладнання, кабельної продукції, енергоресурсів постійно підвищується.
Маючи три видобувні лави, «Довжанська-Капітальна» видобуває близько 7 тисяч тонн вугілля на добу, тоді як раніше вона мала 12 лав і видавала на-гора 12 тисяч тонн антрациту на добу. І сьогодні вона може працювати продуктивно і рентабельно, але за умови підтримки і чітко відпрацьованих партнерських відносин (а тут саме і з’являється «підводне каміння»). На капітальне будівництво поточного року держава виділила шахті 6 млн. грн., більш як 6 млн. грн. бюджетних коштів підприємство витратило на монтаж лав, майже мільйон — на охорону праці. Та порівняно з необхідним — це мізер. Якби вдалося одержати свої гроші від енергетиків, ситуація мало-помалу налагодилася б.
Ще торік було ухвалено державну програму «Вугілля України». Добра програма. Все в ній чітко розписано: де і яку реконструкцію проводити, скільки нових шахт побудувати, лав нарізати, вибоїв підготувати. Незрозуміло лише, за які гроші. Треба думати, за державні?
І обрані від Луганщини народні депутати, яким у нинішньому парламенті вдалося навіть створити свою депутатську групу «Народний вибір», і керівники шахт, і самі шахтарі з вдячністю пригадують слова Президента України Леоніда Кучми, сказані під час відвідання області цього літа: за такого бюджетного фінансування ми можемо втратити вугільну галузь, а якщо ми втратимо вугілля, втратимо все. Президент тоді пообіцяв шахтарям відстоювати їхні справедливі вимоги під час прийняття бюджету на наступний рік. Тепер шахтарі чекають і від держави сміливих рішень, адже свої обов’язки перед нею вони справно виконують.
ДУМКИ З ПРИВОДУ
Андрій КЛЮЄВ, голова Комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики і ядерної безпеки:
— За останні 11 років паливно-енергетичний комплекс України був донором для всієї економіки держави. Але заборгованість енергоринку перед підприємствами ПЕК становить 14,7 млрд. грн. Це борги перед шахтарями, перед енергетиками, неплата за газ. Якщо ми і далі так ставитимемося до ПЕК, то скоро повністю все буде дотаційним, і не можна буде навіть вести мову про енергетичну безпеку нашої країни.
Якщо урядом прийнято програму «Вугілля України», покликану вирішити проблеми шахтарів, то її треба виконувати. Водночас 2,2 мільярда гривень, передбачені урядом у проекті держбюджету-2003 на потреби вугільників, навпаки, погублять вугільну промисловість, і аж ніяк її не піднімуть. Виділення такої суми означатиме, що в 2003 році в Україні доведеться закрити 65 шахт і втратити майже 150 тисяч робочих місць.
Всі ці проблеми лягають на бюджет у наступному році, борги за енергоносії позначаться на цінах, а в підсумку — на всіх українських громадянах.
Валерій КОНОВАЛЮК, перший заступник голови Комітету ВР із питань бюджету:
— Звісно, не можна вирішити одним розчерком пера ту проблему, яка формувалася не один рік, а десятиріччя. Тому потрібно виробити підхід не лише у збільшенні фінансування вугільної галузі, а насамперед змінити всю методологію — використання бюджетних коштів, поетапну реструктуризацію галузі. Якщо сьогодні в галузі 90% збиткових підприємств, то необхідно впроваджувати ефективніші механізми, ринкові моделі ведення економіки. І найголовніше — чітко виробити енергетичну стратегію України на найближчі роки. Бо якщо ми консервуватимемо цю проблему, сподіваючися на її самовирішення, отримаємо чергові серйозні акції протесту шахтарів.
Та цифра, яку сьогодні закладено урядом у проекті бюджету на вугільну галузь, означає її планомірний розвал і серйозні негативні наслідки вже в наступному році. Бо сьогодні рівень державної підтримки шахт навіть на 50% не покриває необхідність у зарплаті. За останні роки в Україні не було введено жодного нового очисного вибою чи пускової лави, щоб збільшити обсяги видобутку вугілля і тим самим створити робочі місця, забезпечити ефективність роботи вуглевидобувних підприємств. Необхідно переходити від просто утримання галузі до розвитку вугільної промисловості, будівництва і реконструкції шахт, безпеки шахтарської праці.
Геннадій АСТРОВ-ШУМІЛОВ, народний депутат України від 111-го виборчого округу Луганської області, член депутатської групи «Народний вибір»:
— Через постійне недофінансування в останні 11 років і навіть в останні роки радянської влади вугільна галузь України перетворилася з процвітаючої на кризову. У перші роки незалежності державну підтримку і дотації було взагалі ліквідовано, вугільні підприємства переведено на внутрішнє фінансування, тобто прибуток добре працюючих підприємств переспрямовувався на підприємства, які не мали можливості навіть виплатити зарплату. Але інвестиційний період вугільної промисловості, напевне, найбільший серед усіх галузей промисловості. Для того, щоб із вкладених грошей отримати результати, потрібно 10-15 років. Тому, стягуючи гроші з нормально працюючих шахт, ми не вкладали кошти у розвиток виробництва, не будували нові горизонти, не здійснювали технічне переоснащування. На капітальне будівництво виділялося лише 10% від рівня 1990 року, тому частина вугільних підприємств або згортали свої обсяги виробництва, або взагалі були ліквідовані.
В Україні було закрито 62 шахти. Закриття залишило після себе безробіття, проблеми в соціальній сфері. Первомайськ, Лисичанськ, Стаханов, Брянка — це цілий регіон, де працювало близько 75 тисяч шахтарів, а сьогодні їх залишилося лише 15-20%. Виділені на створення робочих місць кошти у кращому разі спрямовувалися на будівництво фабрики пошиття одягу чи взуття, але ж туди не піде працювати шахтар! У шахтарських селищах, де закрито шахти, найбільший рівень самогубств.
Зараз вода із затоплених шахт підійшла до поверхні землі, заливаючи окремі ділянки й цілі регіони, газ витісняється на поверхню, що загрожує вибухами. Вченими підраховано, що на закриття шахт треба виділяти грошей не менше, ніж на їх підтримання. Якщо є запаси вугілля, дешевше вкласти гроші у реконструкцію, технічне переозброєння шахт, ніж у їх закриття. Закриття коштує в середньому 70 млн. грн., плюс постійні затрати держави на забезпечення вугіллям пенсіонерів, інвалідів, виплату регресних, утримання соціальної сфери тощо.
Програма «Вугілля України» передбачає спочатку щороку виділяти певні кошти на розвиток вугільної галузі з тим, щоб у 2010 році шахти вже могли утримуватися за рахунок власних коштів, а держава підтримувала б лише капітальне будівництво частини шахт. Те, що вугілля не «з’їдає» бюджет, а, навпаки, наповнює його, видно на прикладі холдингу «Ровенькиантрацит», яке в рік відраховує близько 250 млн. грн. всіх платежів. А для підтримки шахт холдингу потрібно в рік 100-120 млн. грн. Тож державі треба наважитися: або підтримувати розвиток шахт, або їх закривати, що буде дорожче.
Гальмує розвиток галузі і недосконалість податкового законодавства. За законами про податок на прибуток підприємств, на додану вартість, відвантажив вугілля — це вже дохід. Але гроші за це вугілля ще не заплатили. На сьогодні борг перед двома холдингами, «Свердловантрацит» і «Ровенькиантрацит», за відвантажене вугілля становить 400 млн. грн. Але з цих коштів треба сплатити податок на прибуток. Коли вугільна галузь працювала з нульовим ПДВ, це було вигідно не лише вугільникам, а й усій державі. Бо якщо зростає через ПДВ ціна на вугілля, дорожчають енергоносії та всі види продукції.
Якщо відмовимося від видобутку власного вугілля, доведеться закуповувати його значно дорожче за кордоном. Без вугілля люди мерзнутимуть, сидітимуть без світла. Тож, підтримуючи сьогодні вугільну галузь, ми рятуємо економіку України.
Олександр ЄФРЕМОВ, глава Луганської обласної держадміністрації:
— Одна з проблем, на розв’язання якої сьогодні спрямовані всі наші зусилля, — стан вугільної галузі. В області закрито 35 шахт, і якщо врахувати, що на кожній з них працювало від 2,5 до 4 тисяч чоловік, то в короткі строки без роботи залишилося майже 100 тисяч працездатного населення регіону. Це проблема не лише Луганщини, а й усієї країни. Ми намагаємося стабілізувати ситуацію. Протягом трьох років область збільшує вуглевидобуток, чотири холдингових компанії достроково виконали річну програму. Щодо решти чотирьох холдингів, то з допомогою Мінпаливенерго шукаємо варіанти, щоб ці підприємства також працювали ритмічно.
Як керівник вугільного регіону, я зацікавлений у тому, щоб при розподілі державних бюджетних коштів вугільна галузь, як визначальний сектор економіки, отримала необхідну фінансову підтримку. Хоча розумію, що уряду буде важко відшукати такі кошти. При цьому я не можу погодитися і з тією сумою, яка пропонується сьогодні з боку Міністерства фінансів, — близько двох мільярдів гривень. Адже лише борги із заробітної плати перед вугільниками становлять у державі в цілому більше мільярда. Ще не сповна розрахувалися за поставлене вугілля енергетики.
У вугільній галузі ми також зіштовхуємося з кадровою проблемою. За такого низького рівня зарплати, який існує в багатьох холдингах, складно привабити працювати кваліфікованих підземних робітників і молодь. У Луганській області треба залучити додатково для роботи в цій сфері близько 15 тисяч чоловік. Але незважаючи на безробіття, нелегко знайти людей, які пішли б працювати на таку важку ділянку роботи, як шахта.
