Мені 16 років, а я ще жодного разу не була на побаченні з хлопцем, не ходила на концерти, не пробувала палити, не робила нічого такого, що роблять дівчата мого віку. Я завжди ходжу з опущеними очима, в спідниці нижче колін і туфлях на низькому ходу, з туго зав’язаним у хвіст волоссям. Бо, як каже мама, саме так ходять пристойні дівчата, які себе поважають. Але я так не можу і не хочу жити.

...Мої батьки ні в чому собі не відмовляють, старший брат навчається у престижному вузі. Він закінчив школу із золотою медаллю, хоче мати й червоний диплом. Мене ж віднедавна змусили відмовитись від друзів, мовляв, вони тобі не пара, заборонили приходити додому пізніше сімнадцятої години. Але, що найприкріше, почали втручатись у моє навчання.

Я завжди добре вчилась. Та все зруйнувалося, коли батьки почали навідуватись до школи з подарунками, скажу вам, недешевими, директорці і вчителям, а потім оголосили, що я «йду на золоту медаль». Учителі почали блазнювати, про погані оцінки тільки мрію. Навіть коли я навмисне не виконую домашнє завдання, вони у присутності класу просять підготуватися наступного разу. Чи не щовечора вчитель телефонує батькові, розповідає про мою поведінку, після чого починається скандал. Невже дорослі не розуміють, що роблять? Зі мною не хоче спілкуватися навіть моя сусідка по парті. Однокласники засуджують не вчителів і батьків, а мене.

Заборони аж ніяк не вплинули на моє ставлення до навчання. Я фактично закинула його. Та нікого не цікавлять мої знання, головне для них ота клята золота медаль. Для батька це взагалі справа престижу, він хоче довести, що і багаті діти можуть бути розумними. Сам він закінчив колись дев’ять класів, тож тепер прагне реалізувати нездійснене у своєму дитинстві.

Телефон у квартирі вимикається з шостої вечора, а якщо батьки йдуть у гості, то шнур від телефону, телевізора, музцентру та комп’ютера забирають із собою. Я давно стала роботом, запрограмованим тільки на навчання. Мені подобається однокласник, та він соромиться навіть підійти. Сучасну музику чую лише в машині, якою возить мене до школи водій. Нишком підслуховую розмови ровесників і часто не розумію, про що вони говорять.

Батьки бачать мене економістом, а я мрію стати модельєром. Та казати про це боюся. Не можу піти проти волі батьків, але й жити так далі не маю сил.

Записала Анна БОЙКО.

Київ.