Історія про трьох попелюшок,одна з яких залишилася в «королівстві», а дві повернулися додому,в «царство сірих мишей»

Коли подруга запропонувала Оксані, котра непогано володіла німецькою, поїхати до Гамбурга і попрацювати за міжнародною молодіжною програмою рік у сім’ї, та з радістю погодилася. За два роки викладання у школі української мови та літератури випускниця університету пересвідчилася в безперспективності своєї професії. За щоденне втовкмачування семикласникам, котрі не знали і нічого не хотіли знати про підмет і присудок, молода вчителька одержувала 155 гривень зарплати. Її мама, медсестра, працюючи на півтори ставки, приносила додому 250 гривень. Це і був увесь їхній сімейний бюджет, котрий ділився на трьох — Оксанин брат, Костя, навчався у фізико-математичному ліцеї.

Після листування з сім’єю, обміну фотографіями і оформлення документів Оксана одержала візу і приїхала до Гамбурга.

...«Її сім’я жила за містом у красивому будинку. Моніка і Томас, стоматологи, мали двох доньок молодшого шкільного віку. Обоє працювали у клініці і рано-вранці разом від’їжджали на роботу. В Оксанині обов’язки входило розбудити дітей, приготувати їм сніданок, перевірити шкільну екіпіровку і провести до шкільного автобуса. Після обіду — зустріти сестричок зі школи і вчити уроки. Вдень Оксана прибирала в будинку, прала і прасувала дитячий одяг. За вдачею швидка і метка, вона вміло і легко справлялася з домашньою роботою. Двічі на тиждень відвідувала курси з вивчення французької мови, вартість яких оплачували Моніка і Томас. Це було передбачено контрактом. Решту вільного часу займалася рукоділлям, яке з дитинства дуже любила. Бабуся навчила її плести крючком і вишивати, а мама — кроїти і шити. Якось Моніка, збираючи сім’ю на гостини до друзів, запропонувала Оксані скористатися родинною реліквією — бабусиною швейною машиною. Ще й принесла своє «добро» — купу різних відрізів, клаптиків матерії з шовку, бавовни, ситцю... «Роби з цим що хочеш, — сказала господиня. — Тільки не нудьгуй! Наступного уїк-енду ми разом поїдемо на природу».

За два дні, коли подружжя повернулося з відпочинку додому, вони, немов зачудовані, зупинилися на порозі своєї кухні-їдальні. Їхня білосніжна, холодно-нікельована «операційна» для приготування їжі перетворилася на затишний куточок. З шовку бузкового кольору Оксана пошила оригінальні фіранки з білими бантами і оборками. В тон їм покроїла і вишила з ініціалами господарів «іменні» серветки і фартушки. З вовняної світло-брунатної тканини пошила кухонні рукавички і «обхватки» з барвистими, переважно того самого бузкового кольору, аплікаціями. Але й то було ще не все. З дитячої кімнати прибігли захоплені Ельза і Емма і показали батькам своїх улюблених ляльок. Їх Оксана вбрала в дуже гарні сукні — пурпурного кольору із «золотими» шлейфами.

...Відтоді старий «Зінгер» перекочував з підсобного приміщення до Оксаниної кімнати. Перед усіма друзями і гостями Шольци не стомлювалися хвалитися своїм «українським дивом» та його талантами. Особливо подобалося подружжю, коли дівчина сідала за фортепіано і співала українських романсів.

Наближалося Різдво, і Моніка попросила дівчину змоделювати для доньок святкове карнавальне вбрання. Натомість господиня взяла на себе частину домашньої роботи. Оксана залюбки взялася до шиття. Через кілька тижнів дві «принцеси» Шольц у дивовижної краси сукнях підкорили на різдвяному балу всю школу. І їх навіть показували по місцевому телебаченню та сфотографували для журналу. Розчулені Томас і Моніка нагородили свого «кутюр’є» путівкою до Парижа...

Там, на березі Сени, і зустріла Оксана Люсьєна. Казка про Попелюшку закінчилася щасливо. Загадкова красуня-іноземка полонила серце французького лікаря.

Шкода було німецькому подружжю розлучатися з Оксаною, котру вони і діти полюбили всім серцем. Утім, згодом родина Шольців часто гостювала у передмісті Парижа в затишній оселі родини де Гросжеан.

Через несплату за навчання Ірину попередили про те, що її можуть відрахувати з університету. Гарячкові пошуки спонсора не увінчалися успіхом. І батьки дівчини, робітники збанкрутілого підприємства, врешті погодилися, щоб донька їхала «на заробітки».

Посередницька фірма підшукала студентці німецьку сім’ю, котра потребувала допомоги в догляді за трирічним та дворічним малюками. За контрактом родина зобов’язувалася оплатити своїй помічниці 50 відсотків вартості проїзду в обидва кінці, а також курси з німецької мови. Щомісячна плата за послуги — 200 євро.

Коли Ірина прилетіла до Мюнхена, Рут і Ганс привітно зустріли її в аеропорту. Щоправда, до вечора настрій у Рут уже зіпсувався. Їй не сподобалося, що Ірині не доводилося тримати в руках памперси. Коли науку переодягати, купати, чепурити дітей було опановано, Рут пояснила своїй помічниці решту обов’язків.

Перший тиждень перебування Ірини в німецькій родині здався їй роком. Подружжя від’їжджало на роботу о 6.30. О сьомій вже прокидалася малеча і починався «концерт». Діти вередували і не хотіли одягатися. Старший гасав босоніж по всьому будинку за молодшим, намагаючись вдарити його по голові пластмасовою ракетою... Молодший ревів, мов сирена, і «відстрілювався» від нападника всім, що потрапляло йому під руки. Під час «боїв» памперси в обох «вояків» ставали мокрими, але вони пручалися і не давали їх міняти.

Не заспокоювалися хлопчаки і під час сніданку. Трирічний Густав міг вилити склянку молока на голову Яна, а Ян — розмалювати йогуртом підлогу... В обід приїжджала додому Рут, і в неї починалася істерика.

За місяць Ірина пристосувалася до своїх «мучителів». Навчилася зацікавлювати їх, переключати увагу, забавляти. Спокійніше стало під час сніданків. Щоправда, нагодувавши дітей, Ірина сама залишалася напівголодною. Різноманітні каші, мюслі, йогурти, соки, фрукти призначалися тільки для дітей. Про це відразу попередила Рут, дозволивши, втім, «користуватися рештою продуктів». А решта — це чай, кава, легке масло. Рут щодня готувала для сім’ї вечерю, а Ірину відпускала до своєї кімнати. Спускатися до родини під час її вечірньої трапези Ірині було незручно, а Рут, «бос» сім’ї, про свою помічницю «забувала»... Постійні зауваження і невдоволення господині пригнічували дівчину. Але що більше вона намагалася догодити їй, то гірше виходило. Рут дратувалася з найменшого приводу. Якось, розсердившись, що Ірина в її присутності говорила зі своїми батьками по телефону, Рут заявила, що «стиль роботи» українки діє їй на нерви. Проплакавши всю ніч, дівчина вранці зібрала свої речі і вийшла на вулицю. На автобусній зупинці її наздогнав Ганс. Він вибачився за «емоції» дружини і попросив повернутися до дітей і працювати доти, доки Рут не підбере собі по Інтернету нову помічницю. Ганс також сказав «по секрету», що Рут нині вагітна і тому ставитися до неї потрібно «з розумінням».

За півтора місяця до німецького подружжя приїхала дівчина з Чехії. Ірині не вдалося підшукати собі іншу сім’ю, адже для цього потрібно було мати добру характеристику-рекомендацію. Вона повернулася додому. Їй не сплатили навіть половини вартості квитків, пояснивши це тим, що попрацювала вона не рік, а всього сім місяців...

Удома колишня студентка влаштувалася реалізатором на ринок, де вже торгувала на лотку її мама.

Галина, колишня сільська бібліотекарка, знайшла роботу в німецькій сім’ї з допомогою посередника. І хоча Нора з Максом повідомляли у листуванні, що їм потрібна опіка над дітьми, насправді вони потребували хатньої робітниці.

Подружжя фермерів мешкало далеко за містом. У них було чимале господарство. Їхні син і донька — старшокласники на заняття їздили самостійно. На тваринницькій фермі з відгодівлі бичків працювало двоє хлопців. Один — з Латвії, другий — зі Словаччини. У полі порався поляк. Для цих трьох робітників і мала готувати їжу Галина. А також прибирати у великому триповерховому будинку Бауера та на подвір’ї. В її обов’язки входило також прання та прасування. Розпочинався трудовий день Галини о п’ятій ранку, а закінчувався близько десятої вечора. Навіть звиклій до селянської праці дівчині було спочатку нелегко справлятися з таким навантаженням. Але вона знала, що 200 євро, які щомісячно платить їй Макс, вона нізащо не заробить в Україні.

Однак яке було Галинине здивування, коли за кілька місяців вона дізналася, що Нора і Макс тільки їй платять дві сотні євро. Поляку Зденеку господарі платили 600 євро, латишу Владасу і словаку Любодару — по 500. Крім того, дівчина познайомилася з «колегою» — хатньою робітницею сусіднього фермера, яка приїхала з Болгарії. Зорянка сказала, що її щомісячна зарплата становить 450 євро.

За роз’ясненням з цього приводу Галина звернулася до Макса. Бауер здивувався: чому «фрейлейн Гала» питає таке? Про її платню вони домовилися ще під час листування. До речі, тоді «Гала» написала, що зарплата бібліотекаря — 10 євро на місяць... І тому вона має бути задоволена 200 євро. Всім українкам, котрі працюють у німецьких сім’ях, скрізь платять приблизно так. А ще він, Макс, знає жінок з України, котрі хоч сьогодні згодні приїхати до нього працювати в полі за 100 євро... Він із задоволенням прийняв би їх на роботу, це роботящі люди, але боїться нелегальної праці «по-чорному»...

Так і продовжувала працювати Галина за 200 євро. Господарі хвалили її за сумлінну роботу, але зарплати не збільшували. Через рік, коли закінчився контракт і дівчина від’їжджала додому, фрау Нора запропонувала українці багато старого, але добротного одягу і взуття. Спочатку Галя хотіла відмовитися від «подарунків», але, згадавши про двох своїх молодших братів та сільських родичів, котрі й досі вдягали на свята плюшеві полушубки, запакувала речі у валізи.