Улітку на озері Байкал шамани провели свій з’їзд. Найперше, що спало на думку, — вижили! А саме місце, обране ними, — священний Байкал — владно нагадало про те, що цій когорті людей належать рідкісні знання, призабуті людством, і головне серед них те, що найбільша цінність на Землі не злато-серебро, не третій дорогоцінний метал оріхалк, згублений людством опісля космічної катастрофи, названої Атлантидою, — найбільша цінність життя, її основа — прісна вода.
Перші люди високо цінували прісну воду. Ось що переказують з тих прадавніх часів: омивалися спершу сечею, потім — піском і аж урешті обполіскувалися прісною водою. Так берегли цінність, так боялися її замутнити.
А що ж сьогодні?
На Сонці — буря, а Європу настигає небачена повінь. І що ж? Люди це осягнули? Щось не схоже. Рятуючи, хапали свої пластмасові відра. Пересиділи на горбах та й далі до свого — багатіти! Багатіти за будь-яку ціну, адже багатство в їхньому розумінні — рушійна сила життя і прогресу.
Давній китайський поет говорить про нас з вами, про людей:
... ті, що живуть поміж ріжками равлика!
Справді, такі ми беззахисні, такі тлінні! І все-таки встигаємо за короткий свій вік наколотити таких сколотин, що і сам Господь Бог перед ними німіє.
«Послушание. Благочестие. Нестяжание». Яка гарна, достойна мета! А тут — багатіти, багатіти... Зрештою, не вперше. Пригадаймо Савонаролу, монаха-проповідника, котрий повстав проти цього. Зупинив цей згубний шлях? Ні. Його самого спалили.
Нещодавно відбулася Жовтнева революція. Нищили багатих. Хотіли заснувати справедливу державу, щоб для усіх людей. Спочатку увесь світ оглянувся на Країну Рад з надією. Виявилося, нічого нового. Система дуже швидко закостеніла. Олександр Дубчек вчинив одчайдушну спробу вирівняти ходу — вдосконалити все хороше, чого сягнули, усунувши все негідне. І що ж? Його підтримали? Бодай зрозуміли? З партії виключили...
Далі повним ходом пішов демонтаж.
Настав інший час і час інших людей. Не філософів. І не поетів. Охочих виявилося багато. Метнулися один наперед одного... Це особливо стає помітно, коли вчиняють рукотворну людську катастрофу атомної станції і вже перший речник захоплює трибуну, щоб кукурікнути на нові досвітки, — пробі! Звізда Полин!!!
— Полин! Полин! — підхоплює більш бувалий і помітніший. І пішло, і пішло гуляти. По всіх газетах. По всіх теле- і радіостанціях. Лукава, всемогутня річ, ім’я якій дезінформація.
А що ж насправді? Про що говорить Іоанн Златоуст (простіше «Апокаліпсис»)? Він говорить про космічну катастрофу, опісля якої на Землі погіркла вся прісна вода!
Між «Звіздою Полин» Юрія Щербака і грядущою колись справжньою можуть пролягати тисячі і тисячі років. Тому наші людські похибки потрібно підправляти постійно, називаючи їх відповідними словами.
Байкал, справді, священний, бо в ньому третина прісної води, дарованої Творцем людству.
Наче щойно вчора лунало «Кров людська — не водиця!». А сьогодні гарячі голови волають: «Повстань, Україно!» Почувши таке, я подумки пішов до могили Максиміліана Волошина. Він, як ніхто інший, знав загрози багатопартійності, котрих надивився і до революції, і опісля неї, бачив і білий, і червоний терор.
І що ж, знову?
Невже ми так нічому і не навчилися? А треба б. Україна — держава молода. Тільки вчиться стояти на своїх власних ногах. Позаду, скільки не оглядайся, нікчемні пани. А хіба нинішні кращі? З чим підійдемо до випробувань, які, будьте певні, не забаряться? З вашою гризнею у верхах?
Життя складне. Протореної дороги немає, її потрібно нащупувати, шукати. Ось чому ходити по життю потрібно, як поміж ріжок слимака, — мудро. І тихо. Не забуваючи того, що скільки б нулів ви тут не намалювали, а туди ніхто іще не прихопив нічого. І в кожного настає мить, коли спрагло волають: пити... води!
