У родині начальника Військово-медичного клінічного центру Західного регіону, що у Львові, полковника медичної служби Івана Гайди зберігається реліквія, якою тут особливо дорожать. Це — бабусине свідоцтво про те, що Марія-Яніна (Іванна) Гайда закінчила дворічну акушерську школу у Львові, успішно склала іспити і має право практикувати.

Було це 1934 року, тобто ще за Польщі. Радянська влада документ не визнала, проте жіноцтву села Бариш Бучацького району на Тернопільщині те не заважало постійно звертатися до місцевої повитухи пані Іванни. Тож чимало його мешканців з’явилися на світ з її допомогою. Саме бабуся заклала основи лікарської династії Гайдів. Фельдшером у Бариші багато років працював батько полковника Михайло Павлович, людина складної долі. Під час війни вивезли його на невільницькі роботи до Німеччини, а коли повернувся додому, дали десять років за те, що допомагав повстанцям: ходив з вертепом, збираючи для них кошти, та коли-не-коли, працюючи на пошті, давав газети на саморобні цигарки. Відбув дев’ять із них. Повернувшись, закінчив медичне училище і працював у рідному селі. Хоч у Бариші й була дільнична лікарня, але всі йшли передусім «до Павловича». Двоє з трьох синів подружжя Гайдів — фельдшера Михайла Павловича та вчительки Ганни Федорівни — стали лікарями. Окрім того, у старшого сина Ігоря донька Уляна — лікар-терапевт, дружина молодшого сина Олега Людмила — лікар-терапевт, син Ігор — лікар-хірург, донька Ірина — студентка Тернопільського медичного університету. Син Івана Михайловича Ярослав — військовий хірург, донька Оля — четвертокурсниця Львівського медичного університету. Що й казати, легка рука була у бабці Іванни! Коли на Різдво чи Великдень велика родина збирається в Бариші за столом у матері, то медична тема є чи не основною для обговорення.

Головне — наступність поколінь

Іван Гайда вже п’ять років очолює Львівський військово-медичний клінічний центр, у нього двадцять п’ять років організаторського досвіду у військовій медицині, кваліфікація магістра державного управління, він заслужений працівник охорони здоров’я України. Військова медицина, як і армія загалом, за 23 останні роки пережила непрості часи, і лише воєнні події у країні змусили владу й суспільство переглянути своє ставлення до головного силового відомства та його структур.

— Ми намагалися зберегти найдорожче — кадри, — ділиться Іван Михайлович. — І це вдалося, інакше у травні-червні минулого року, коли розпочалися активні бойові дії, було б дуже сутужно. У медицині важлива наступність поколінь. У нас є лікарі, які знають, що таке бойова травма, бойове поранення, з практики. Вони пройшли Афганістан, у складі миро-творчих військ — гарячі точки країн Африки, Близького Сходу. Це — величезна практика. Окрім того, наші лікарі обмінюються досвідом і консультуються з колегами з країн Європи, США, Канади, Росії (до воєнного конфлікту), під час відпусток беруть участь у міжнародних науково-практичних конференціях. Тільки у порівнянні можна зрозуміти, на якому рівні ми перебуваємо і що треба змінити.

При цьому, вважає він, важливо діяти, як заповідав Тарас Шевченко: чужого научатися, але й свого не цуратися. Не треба впадати у крайнощі і повністю запозичувати стандарти інших країн чи міжнародних інституцій. Наші медичні виші дають гідні знання. Хто знає мову, передусім англійську, з іноземними колегами спілкується на рівних. Необхідно запозичити все краще з міжнародної практики, не відмовляючись від позитивного досвіду, що є у нас. Водночас важливо врахувати помилки, яких було допущено. Бойові дії багато на що змусили подивитися по-іншому. Скажімо, свого часу у цивільних медичних університетах зникли такі предмети, як воєнно-польова хірургія і воєнно-польова терапія, в більшості медичних вишів було закрито військові кафедри. Через це на початку АТО мали низку помилок у лікуванні вогнепальних поранень на рівні центральних районних лікарень південно-східних регіонів. Після виявлення цих проблем та належного реагування очільниками хірургічної служби МО України та МОЗ України, а також після підсилення «прифронтових» ЦРЛ військовими ситуацію було виправлено.

А ще полковник Гайда переконаний: ази першої медичної допомоги (тепер її називають по-різному, але суть від того не змінюється) мають знати всі освічені громадяни (це одна з ознак цивілізованості суспільства), щоб у критичній ситуації могли допомогти собі чи оточуючим.

Змінився підхід і до відновлювального лікування та реабілітації поранених, травмованих та хворих. У складі клініки нейрохірургії та неврології діє відділення відновлювального лікування та реабілітації, яке після істотного кадрового підсилення з червня минулого року запрацювало на повну потужність. Серед військових лікувальних установ тільки у Львівському шпиталі організовано реабілітацію хворих та поранених після важких бойових травм головного і спинного мозку, а також із пораненнями опорно-рухового апарату. Основним завданням реабілітації поранених є повернення їх до повноцінного життя. Інколи доводиться починати все з початку, з елементарного: навчити зводитись на ноги, ходити, одягатися, самому себе обслуговувати. «Маємо необхідне обладнання, складну апаратуру, щоб сприяти відновленню, розробляти кожен суглоб, і, звичайно, на-самперед, висококваліфікованих фахівців у цій галузі медицини. Розпочали облаштування спеціального басейну з обладнанням для підводної витяжки. Є необхідна документація, меценат, який взяв на себе фінансові витрати. Також проводимо реконструкцію ще одного залу лікувальної фізкультури. У цьому відділенні практично все обладнання придбано меценатами: й українськими, й зарубіжними», — продовжує полковник.

Інколи тілесні рани затягуються швидше, ніж психологічні, а їх отримують усі учасники воєнних дій. Навіть якщо ці дії, дасть Бог, невдовзі закінчаться, то їх відлуння розтягнеться на роки, можливо, на десятиліття. Тут дуже багато залежить від родини. Головне — зрозуміти, підтримати, відволікти увагу. Жодні санаторії, профілакторії не зроблять того, що можуть зробити рідні, друзі, переконаний Іван Гайда. Та на перших порах все-таки потрібна допомога фахівців. Окрім госпітальних психіатрів, у відділеннях центру працюють фахівці кризової психологічної служби міста Львова, від Української спілки психотерапевтів. На його думку, психологи потрібні не лише під час війни, а й у мирному житті, передусім у силових структурах. Всюди, де є зброя, має обов’язково бути психолог. Наші хлопці, особливо мобілізовані, не були готові до того, що довелося побачити під час АТО.

Безплатною вона ніколи не була

Щодо проблем, то у військовій медицині вони такі, як і в цивільній. Донедавна — постійні скорочення, неналежне фінансування, застаріла матеріально-технічна база (за незначним винятком деяких установ Києва). Але, попри це, завдяки колективам військово-медичних клінічних центрів та військових шпиталів госпітальна складова військової медицини готова до випробувань, пов’язаних з бойовими діями на південному сході країни. Свідчення цього — тисячі врятованих життів. Так, медицина — задоволення не з дешевих. Безплатною вона ніколи не була і не буде. Хтось обов’язково повинен оплатити медичну послугу: держава, підприємство, власник, самі люди чи страхові компанії.

— Ми вже сьогодні працюємо більш як з двадцятьма страховими компаніями — ділиться досвідом Іван Михайлович. — Є певні результати. Що стосується обов’язкового контингенту, передусім учасників АТО, то вони в центрі забезпечені ісім необхідним безплатно. Тепер обіцяють армію, отже, й нас, краще фінансувати. Що ж, побачимо. Проте й ми не сидимо склавши руки. З більш як восьми тисяч пролікованих торік хворих тільки хірургічного профілю четверта частина — цивільна категорія. Отже, військовим лікарям довіряють. Але цивільні стають нашими пацієнтами, коли є вільні місця.

Неоціненну допомогу надають сьогодні волонтери, зокрема мистецькі колективи. Від них хворі заряджаються, мов від генераторів. Для учасників бойових дій важливо відчути, що їх не забули, що суспільству вони не байдужі. Це і моральна підтримка персоналу, який розуміє, що робить потрібну справу. Із вдячністю говорить Іван Михайлович про митців-волонтерів, які відвідують госпіталь, в тому числі про діток із тернопільської благодійної організації «Українська родина», яку очолює кандидат педагогічних наук Ірина Найдух. Маленькі артисти вже двічі побували у центрі, дали концерти, відвідали бійців у палатах, привезли подарунки від Миколая. Вони не лише розчулили до сліз мужніх чоловіків, а й вселили оптимізм: треба жити заради майбутнього, заради дітей.

Наостанок зауваження від полковника медичної служби Івана Гайди. Болить йому, коли деякі засоби масової інформації (особливо цим грішить телебачення) паплюжать армію, подаючи однобоку інформацію. Солдатові видно зі своєї точки зору, командир бачить ширше. Ніхто не проти критики, але дайте різні точки зору, нехай глядач робить свої висновки. Найбільший вияв довір’я суспільства, як свідчать соціологічні дослідження, — до армії та церкви. Для чого його розхитувати?

Тернопільська і Львівська області.

Полковник медичної служби Іван Гайда демонструє свідоцтво своєї бабусі — зачинательки медичної династії.

 

Фото автора.