У нашій постійній рубриці «Платне здоров’я у сфері медичних послуг» ідеться про проблему наркозалежності та про те, як суспільство може її розв’язати. Щоб не займатися моралізаторством та уникнути суб’єктивних журналістських оцінок, ми запросили до дискусії фахівців — українських та американських — і попросили їх висловитися на тему, що нас цікавить.
Доктор Роберт НЬЮМЕН. В Америці його називають «містер Метадон».
(Метадон — нарковмісний медичний препарат, який замінює сильнодіючі наркотики. — Авт.).
— Проблема наркозалежності — це і кримінальна проблема, і хвороба, яку потрібно лікувати. Тому в розв’язанні її слід діяти в двох напрямах: робота силових структур і лікування.
США не дуже гарний приклад щодо лікування наркоманії. Тільки героїнових споживачів в Америці майже мільйон. На цю проблему щороку витрачають 20—30 млрд. доларів. Проте в моїй країні приблизно 80 відсотків наркоманів не мають змоги лікуватися. Це відбувається тому, що уряд Сполучених Штатів прийняв постанову, згідно з якою лікування від наркоманії має відбуватися лише в рамках великих програм, які дуже дорогі. Є й достатньо жорстких вимог до медсестер і соціальних працівників, котрі обслуговують цю програму. Тобто цей процес надто дорогий. І місцеві клініки не хочуть брати в ньому участь — невигідно.
— Який відсоток повернення до нормального життя серед тих, хто пройшов лікування?
— Пацієнти, котрі брали участь у метадоновій програмі, певною мірою схожі на хворих, які лікуються від діабету. Поки таким пацієнтам колють інсулін, вони почуваються нормально. Під час лікування більшість наркозалежних живуть нормальним соціальним життям. А після лікування, хоч би яким воно було — чи це метадонова програма, чи програма «Без наркотиків», — відсоток рецидиву дуже високий.
Те саме стосується алкоголізму. Ніхто не може повністю вилікувати цю недугу. Треба намагатися утримати алкоголіка від уживання спиртного сьогодні, завтра, але ніхто не може гарантувати його тверезість потім.
— Багато хто в нашому суспільстві ставиться до наркоманів як до злочинців, а не як до хворих людей. Наркоманів вважають кримінальним елементом. Чи правильно це?
— В Америці та Росії майже 50 відсотків ув’язнених перебувають у тюрмі через вживання наркотиків. У тюрмах ми спостерігаємо поширення таких хвороб, як туберкульоз, СНІД. Рано чи пізно наркозалежні, відбувши покарання, виходять і заражають інших членів суспільства. Тож ув’язнення наркоманів лише поглиблює проблему.
Я вважаю, що немає причин для арешту тих, хто вживає наркотики: важкі чи легкі — не має значення. Треба інформувати населення про той ризик, про ту небезпеку, яку несуть наркотики. У нас в Америці такою просвітницькою діяльністю не займаються. Просто уряд каже «ні» наркотикам, а молоді люди його не слухають.
***
В Україні зареєстровано майже 70 тисяч залежних від опіуму. І це офіційна статистика лише стосовно тих, хто потрапляє в поле зору наркологічних служб. А реальна цифра приблизно втричі більша.
Традиційно наркоманія в нас найбільше поширена в східних регіонах — Дніпропетровська, Донецька, Миколаївська, Херсонська області.
Внаслідок зміни законодавства нині органи правопорядку менше контактують з офіційними наркологічними установами. В Україні відмовилися від примусового лікування наркоманів, бо це призведе до того, що цифра офіційної наркоманії зменшуватиметься, але це не відображатиме реальної картини. На відміну від американських споживачів наркотиків, майже 90 відсотків українських — ін’єкційні споживачі. Якщо в Америці вживають героїн, то в нас — сурогат опіуму, який значно шкідливіший і небезпечніший з точки зору розповсюдження гепатитів, СНІДу та інших захворювань, що передаються через кров.
Леонід ВЛАСЕНКО. Президент реабілітаційного центру наркозалежних «Віртус» міста Дніпропетровська. Донедавна — начмед обласного наркодиспансеру.
— Скажіть, наскільки метадонова програма може бути застосована в нас у країні?
— Споживачі наркотиків, грубо кажучи, діляться на дві групи. До першої входять ті, хто експериментує з наркотиками. А до другої належать ті, хто хворий і від них залежний. Метадонове лікування спрямоване саме на хворих людей! При цьому метадонова програма не є панацеєю від наркотичної залежності взагалі. Це суто локальний метод лікування залежних від опіуму. Програма ефективна для тих, хто вживає героїн, нашу хімширку (різні похідні маку) тощо.
Метадон — апарат, який діє аналогічно опіуму. Його лікувальний резерв у тім, що він, по-перше, вживається через рот, а не внутрівенно, по-друге, діє довше, що дає змогу досягти певного рівня комфорту під час одноразового вживання препарату, і, по-третє, цей препарат не викликає феномену підвищення дози. Людина, котра ввійшла в метадонову програму, може вживати наркозамінний медикамент десятиліттями без виражених наслідків і побічних ефектів. До того ж це досить дешевий препарат. Його вартість для метадонової програми, наприклад, у Прибалтиці — близько 80 доларів на рік.
У світі побутує неоднозначна думка про метадонові програми. Того, чого чекає наше суспільство через свої ментальні установки, мовляв, усі мають умить одужати, — не станеться. Адже пацієнт, який вживає метадон, перебуває у стані контрольованої залежності. Він не звільняється від неї, але й не вживає нелегальні наркотики.
Семен ГЛУЗМАН. Президент Асоціації психіатрів України. Правозахисник.
— Про проблему наркоманії в Україні почали говорити порівняно недавно. Складається таке враження, що раніше наркотиків у нас, як і сексу, не було...
— Це не так. Ще в 1971 році була закрита постанова ЦК КПРС про наркотики. А таке враження складається через те, що в Радянському Союзі на той час не писали і публічно не говорили про тюрми, про психіатричні лікарні, про наркотики. Але це не означає, що проблеми не було.
Нині у зв’язку з відкритістю нашого суспільства, з’явилися полегшені шляхи залучення нас до процесу наркотизації. За все треба платити. За цю відкритість ми й платимо. За демократію і за доступність якихось цивілізованих форм життя ми також платимо, зокрема, й тотальним поширенням наркотиків у нашому суспільстві. І Америка, і ми сьогодні розплачуємося за підкорений Афганістан. Ця країна почала виробляти значно більше наркотиків, аніж за часів талібів.
— Нарешті діагноз поставлено. Суспільство і держава визнають наявність наркопроблеми. А які шляхи її розв’язання в Україні?
— Сьогодні, і це моя особиста думка, в Україні практично немає зацікавленості в розв’язанні цієї проблеми. Держава, яка не намагається його знайти, прирікає на серйозні страждання своїх громадян. Що я маю на увазі? Ні СБУ, ні міліція не можуть розв’язати цю проблему. Вони працюють лише з кримінальним поширенням наркотиків. На мій погляд, має бути в країні якась мультидисциплінарна структура, яка займалася б профілактикою наркоманії. Ось, наприклад, у Голландії я бачив, як школярів приводять до поліцейської дільниці подивитися на «ломку» наркомана. Звісно, це має відбуватися з дотриманням прав людини (затемнені обличчя тощо). Але принципово Україна до цього ще не готова.
Є дві ланки в злочинному ставленні до проблеми наркоманії. Перша — це наркомафія, яка в союзі з наркоділерами роздягає сім’ї дітей, котрі пішли цим шляхом. А потім, коли діти та їхні батьки починають розуміти, що відбувається, і звертаються за лікуванням, у гру вступає наша наркологічна служба, котра роздягає їх удруге, обіцяючи диво. Диво неможливе. Я вважаю, що наркослужба Мінохорони здоров’я спрямована не на клієнта, вона спрямована на власне забезпечення.
У лікуванні наркоманії в цивілізованій країні, на статус якої ми претендуємо, має бути поліфонія. Має бути багато різних, не дуже ефективних можливостей. Хтось піде на релігійну заміну, до протестантського центру, наприклад. Хтось вибере метадонову програму. А хтось, як у Польщі, віддасть перевагу реабілітаційним центрам, де немає лікарів.
— Як ви ставитеся до метадонових програм?
— Хоч би як ми ставилися до метадону — так, це погано, це заміна важких наркотиків легкими, — але іншого поки що не придумали. Сьогодні в нашій країні немає жодного державного реабілітаційного центру для наркоманів. І це, я вважаю, робить неможливим називати нашу країну європейською. Я бачу метадонову програму в Україні як завгодно, але тільки за межами наркослужби Мінохорони здоров’я. Як її запровадити, я поки що не знаю. Можливо, через сімейних лікарів, яких теж поки що в нас немає...
Утім, на мій погляд, проблема наркоманії — взагалі не медична проблема. В усіх країнах світу (і в Америці, і у Фінляндії, і в Польщі) у її розв’язанні беруть участь і лікарі. Та не тільки. Задіяна ціла армія психологів, соціальних працівників. А в нас це монополія Мінохорони здоров’я.
Я переконаний, що соціальний супровід коштуватиме значно менше ніж медичний. Крім того, що дає держава, треба ще й зважати, скільки платить населення лікарям. Ці непрямі витрати треба рахувати. В усьому світі на це давно зважають. А наше Мінохорони здоров’я, схоже, про це навіть не чуло. Проте це дуже важливий економічний аргумент.
