Про це всі говорять та пишуть. Але якось абстраговано, загалом... Згода Валерії, назвемо її так, поговорити про наркоманію на власному прикладі, з подробицями, була для мене несподіванкою. Здивувало, що дівчина розповідає про себе і про те, що з нею сталося, іронічно, навіть цинічно. Чому? Відповідь Валерії така: «Я просто радію життю, радію тому, що ще тут...».
Вона не пам’ятає, коли це було вперше, але пригадує, що її наркоманський практикум почався з нудьги, здуру, «від нічого робити». А ще — від розчарування... Зміна декількох шкіл, оточення, непорозуміння з учителями, втрата друзів...
Починала як і всі: з «травки», потім познайомилася з важкими допінгами. Кайф від тяжкого наркотику був набагато сильніший, ніж від маріхуани.
— Було таке враження, — згадує Валерія, — що в мене зняло «дах», підкинуло його, перевернуло — в такому вигляді він до мене повернувся і таким залишився.
Дівчина стверджує, що відтоді, як призвичаїлася до наркотиків, світ змінився, ніби відкрилося третє око, — все навколо бачилося чіткішим, гострішим, голим, неприкритим...
— Одного разу друзі зібралися в мене. Батьки на роботі. Я вдома сама. Все зварили. Вкололися, — згадує дівчина. — Далі я не пам’ятаю. Прокинулася — у квартирі темно. Я лежу на канапі. А язик мій пришпилений голкою до губи. Це друзі так зробили, щоб язик часом не запав та щоб я не задихнулася. А самі розійшлися по домівках...
Платити за кайф доводилося не тільки морально, а й готівкою. «Рекламна кампанія», коли якийсь добрий хлопчик чи дядько дає тобі це безкоштовно, закінчилася. Для задоволення потреб необхідні були чималі гроші.
А батьки нічого не помічали чи... не хотіли помічати. Валерія вважає, що батько все бачив, проте не хотів про це думати. А мати?.. Їй завжди розповідали які-небудь казки. Вона вірила, так було простіше...
Дівчина сама зізналася батькам у своїй наркотичній залежності. Реакція була неадекватна, проте закономірна. Вирішили, що донька сама повинна подолати свою згубну звичку, а в цьому їй допоможуть лікарі та... друзі.
У лікарні їй очистили кров, а друзі згодом принесли... дозу.
Коли стало зрозуміло, що самотужки не впорається, Валерія добровільно здалася до психіатричної лікарні. Поїхала туди, як на заслання, не залишивши нікому, крім рідних, своїх координат. Тільки в ізоляції від наркотичного середовища з’являвся шанс відмовитися від давньої звички.
— Лікарі не знали, яку дозу я приймала. Та я й сама не могла пригадати. Колоти було нікуди, я героїн нюхала... Тоді зрозуміла: не потрібно ніяких ліків. Треба самій. Те, що мені там пропонували, — смішно: тобі погано — пішли, ми дамо тобі анальгін...
Там Валерія відзначила своє 19-річчя. Прокинулася вранці, а її вже чекає все відділення з квітами... Та й лікарі раптом почали ставитися до неї якось незвично. Вона зрозуміла: щось не те. Коли її виписували з Павловки, мама повідомила, що у лікарів є підозра на ВІЛ-інфекцію...
«У нас больше не растут крылья. Много нас становится. И мы ходим, натыкаемся друг на друга, задираем головы вверх и смотрим на вас. Нас наказали за плохое поведение... и теперь мы ходим. Но ноги быстро сотрутся, и нас не будет...» — записала тоді вона у своєму щоденнику.
