Він ризикував посадою, втратив здоров’я, але не закрив жодного із 12 спиртозаводів. Влада дотепер не може йому віддячити (чи пак — пробачити?) за це: на клопотання про можливість нарахування надбавки до мізерної пенсії Київ так і не відгукнувся.

Ідеться про Миколу Івановича Шаповалюка, колишнього генерального директора Вінницького обласного об’єднання «Поділляспирт»: 18 років він перебував на цій посаді. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, удостоєний звання академіка Академії інженерних наук. У вересні н. р. рішенням вченої ради Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут» його визнано лауреатом премії університету з врученням Диплома ІІ ступеня «За комплект робіт з проблем кавітації».

Попри літа Микола Іванович досі працює в рідному об’єднанні: за погодженням із концерном «Укрспирт» його прийнято на посаду консультанта генерального директора. Керівництво концерну не могло не оцінити відданість цієї людини обраній справі: працювати на спиртозаводі Шаповалюк розпочав уже в 16 років, а в січні 2003-го йому виповниться 75! Ця відданість особливо проявилася у роки горбачовської антиалкогольної кампанії: Шаповалюк зумів тоді зберегти недоторканними всі 16 спиртозаводів об’єднання. Хоча 12 із них, за вказівкою «згори», мали бути демонтовані або перепрофільовані.

«Негайно припиніть виробництво спирту...»

Таку вказівку генеральний директор об’єднання отримав уже наступного дня після оголошеної Горбачовим «війни» алкоголізму. До складу об’єднання тоді входили підприємства трьох областей — Вінницької (тут спиртозаводів було найбільше), Одеської і Хмельницької. «Поділляспирт» у системі колишнього Мінхарчопрому Союзу виробляло найбільше продукції: із 17,5 мільйона декалітрів спирту — такий був річний обсяг — левову частку відправляли для потреб колишніх республік, решту залишали в Україні.

Навздогін згаданому вище документу надійшла ще одна «депеша»: 12 спиртозаводів об’єднання, йшлося в ній, підлягають демонтажу або перепрофілюванню. Треба було реагувати негайно. За зволікання з виконанням рішення партії міг поплатитися партквитком, а це означало — кінець кар’єрі. Хто пам’ятає ті часи, підтвердить: простіше було злодія врятувати від тюрми, ніж виплутатися з халепи, пов’язаної з порушенням антиалкогольного законодавства. Якщо міліціонери затримували за кермом водія із «запахом», котрий був членом КПРС, такому ніхто не міг допомогти — людину виключали з партії. Керівника до того ж у три шиї гнали з посади. Жодні попередні заслуги не брали до уваги.

Виробництво спирту в об’єднанні тоді у короткий час зменшили до... 12 відсотків. «Спершу нам обіцяли дозволити 30, потім 20 відсотків, — уточнює співрозмовник, — а коли дійшло до діла...» Але з демонтажем заводів не поспішали.

Хрущов теж намагався загнати джина у пляшку 

— Знаєте, що мене найбільше стримувало у тій ситуації? — запитує Микола Іванович і сам відповідає: — Власна совість. Адже я, вважайте, виріс на спиртозаводі. 45 років на такому підприємстві у селі Мартинівка, це у Жмеринському районі, пропрацював мій батько Іван Антонович. Він змалку брав мене з собою. Дорогою батька пішла майже вся наша родина: роботі у спиртовій галузі присвятили себе моя сестра Ганна Іванівна з чоловіком Леонідом Павловичем, дружина Євгена Лук’янівна, син Віктор, на жаль, уже покійний. Минулого року Київський університет харчових технологій закінчив онук Віктор, він —технолог на Немирівському спиртозаводі. До речі, свого часу я віддав цьому підприємству 13 років роботи.

Селянська мудрість, зізнається Шаповалюк, підказувала йому: те, що затіяли кремлівські «мрійники» — не надовго. На своєму віку Микола Іванович уже пережив одну таку кампанію. Було це за Хрущова. Тоді він працював головним інженером на Ладижинському спиртозаводі у Тростянецькому районі. За рознарядкою з Москви десять підприємств об’єднання мали припинити існування. Насправді обійшлися меншими «жертвами». У Вінницькій області перепрофілювали тільки один Якимівський спиртозавод, що в Оратівському районі — на ньому почали виробляти харчові дріжджі. А ось на Хмельниччині, у селі Райківці, про виробництво спирту на тамтешньому заводі забули назавжди: нині це приміщення пристосували під... в’язницю.

Про хрущовську антиалкогольну акцію менше згадують тому, що вона закінчилася швидше. «Хрущова підвели його клерки, — вважає співрозмовник. — А Горбачов не врахував помилок минулого і теж почав ганятися за джином».

«Якщо відкрутите хоча б одну гайку — відповідатимете головою»

Мудрий Шаповалюк перед тим, як приймати важливе рішення, завжди вважав за потрібне спитати поради в людей. Насамперед побував на уже згаданому Мартинівському спиртозаводі, колектив якого для нього був, як рідна сім’я. Об’їхав ще деякі підприємства —у Немирові, Овечачому, Ладижині. Тут генерального знали найкраще: з трудівниками цих підприємств з’їв не один пуд солі, свого часу працював на кожному з них. Після чого зібрав усіх керівників. Нарада відбувалася, як зараз пам’ятає, на Бджільнянському спиртозаводі, що у Теплицькому районі.

Ось що розповідав невдовзі після тієї зустрічі директор цього підприємства С. Сокотнюк: «Микола Іванович уголос висловив те, про що ми боялися говорити, аби, як то кажуть, не викривити лінію партії. Треба було мати мужність, щоб наважитися на те, на що наважився тоді генеральний. Він сказав, що вказівку партії, звісно, треба виконувати, інакше нас усіх звільнять з посад, і тоді інші знищать галузь. Але виконувати її необхідно з розумом... Після цього, генеральний попередив кожного з нас: «Якщо хто-небудь дозволить відкрутити хоча б гайку від діючого обладнання — відповідатиме за це головою». На закінчення Шаповалюк довірливо, по-простому, додав: «Хлопці, повірте моєму життєвому досвіду, все стане на свої місця». Та ще й поділився інформацією, яку вичитав в одній з газет: ішлося в ній про те, що в Америці саме тоді розпочали будівництво п’яти спиртових заводів...»

— Від нас вимагали випускати замість спирту «корисну для народу продукцію», — продовжує

М. Шаповалюк. — Навіть перелік її пропонували. Рекомендувалося на наявних площах «душити» соки, варити джеми, повидло і навіть, не повірите, ліпити вареники та пельмені і продавати у замороженому вигляді. Порадившись, обрали таку тактику: діюче обладнання не чіпати, мало того, ставилося завдання — зберегти його у робочому стані. А випуск «корисної продукції» організовувати на вільних площах.

Замість спирту із заводів «потекли» найрізноманітніші вироби: на одному виготовляли кашу «Геркулес», на іншому — зерна рису в солодкій патоці, запустили лінію з виробництва концентрату квасного сусла — основи для приготування квасу. Збільшили випуск харчових дріжджів. Навіть гриби-шампіньйони збиралися вирощувати...

«Маєш покровителя у ЦК ?..»

Хоча розмова у Бджільному була, так би мовити, сімейною, все, про що на ній ішлося, невдовзі стало відомо навіть в обласному відділенні тодішнього КДБ, де із Шаповалюком невдовзі провели «довірливу» бесіду. На його адресу лунала критика з уст обласного керівництва: спершу це зробив голова облвиконкому, потім на партактиві перший секретар обкому звинуватив генерального директора в тому, що свідомо ухиляється від виконання важливого партійного рішення.

— Одразу після активу, — каже Микола Іванович, — я напросився до першого на прийом і прямо поставив запитання: «Ви даєте згоду на демонтаж обладнання? Скажіть «так», і ми дуже скоро відрапортуємо про виконану роботу». Бачу, перший опустив голову і — ні пари з вуст. Не хоче сказати «так», бо сам господарник і добре розуміє, що за цим послідує, і не може сказати «ні», бо посада не дозволяє.

Ту мовчанку керівника області Шаповалюк зрозумів, як знак солідарності. Навіть подякував за це. Ще й наважився попросити, щоб не дуже натискали з виконанням доведеної рознарядки. «Якби перший зайняв іншу позицію, навряд чи нам вдалося б урятувати підприємства».

Гірше були справи у Києві. На засіданні колегії Мінхарчопрому Шаповалюк «схопив» аж дві догани: одну, як каже, просту, а другу — сувору. Та ще й з останнім попередженням. Дійшло до того, що його відверто запитали: «Чому ви так поводитеся? У вас що, є покровитель у ЦК?»

— Щоб розрядити обстановку, — продовжує Микола Іванович, — я насмілився пожартувати. Кажу: звичайно є. «Хто саме?» — запитує міністр. Горбачов, — відповідаю.

Шаповалюк залишався на коні, можливо, ще й тому, що мав вагомі аргументи. Фахівці об’єднання, за його завданням, провели детальні розрахунки, у що мало обійтися перепрофілювання визначених підприємств. Тільки на виготовлення технічної документації сума набігла така велика, що можна було за голову взятися. Генеральний вніс ще одну конкретну пропозицію: переробляти спирт на паливний етанол — добавка до бензинів. Технологія його виготовлення на той час уже була відома. Треба було заручитися підтримкою! Розіслали листи з викладкою пропозицій і розрахунків. Почали з найвищої інстанції — Ради Міністрів СРСР, точніше кажучи, на конверті вказали прізвище конкретного адресата — тодішнього Голови М. Рижкова. Полетіли конверти у Держплан Союзу, Мінхарчопром. Отримали їх і в Києві.

На жоден із них в об’єднанні так і не дочекалися відповіді. Зате генеральний завжди використовував дані аргументи. Коли його припирали до стінки, казав: я ж чекаю реакції на свої пропозиції. Час тоді працював на нього. І врешті-решт, як відомо, все повернулося на круги своя.

— Коли нас запросили до Києва на розмову про те, як будемо відновлювати галузь, — усміхається Микола Іванович, — кожен піднімався по черзі і доповідав, скільки продукції зможе виробляти. Як дійшло до мене, я сказав: готові працювати по повній програмі, тобто у тих самих обсягах, що й раніше.

Те, скільки рубців залишилося на серці у Шаповалюка, нікого не цікавило.

Уже двічі протягом трьох останніх років обласна державна адміністрація звертається до голови комісії зі встановлення пенсій за особливі заслуги перед Україною, створеної при Кабміні (нині її очолює віце-прем’єр-міністр Володимир Семиноженко), з одним і тим самим клопотанням — внести прізвище Шаповалюка до списку таких людей. Але на листи з Вінниці, хоч як прикро, ніхто не відгукнувся.

Вінниця.