50 років тому в далекому заполярному таборі для політв’язнів (селище Абезь Республіки Комі) перестало битися серце колишнього міністра Центральної ради та Директорії, науковця Івана Фещенка-Чопівського. Перед міжнародною громадсько-науковою конференцією, що відбулася у Львові і була приурочена до цієї сумної дати, група її учасників побувала в Житомирі. На цвинтарі відслужили панахиду. Житомирське науково-краєзнавче товариство дослідників Волині провело зустріч в обласній бібліотеці, на якій президент цього товариства Микола Костриця та гості вели мову про подвижницьке життя Фещенка-Чопівського, вшанування його пам’яті.
Політика, еміграція, наука...
Він не мріяв про політичну кар’єру. Із короткої біографічноі довідки, підготовленої головою Львівського обласного товариства «Пошук» Інною Федущак, дізнаємося:
«Народився Іван Фещенко-Чопівський 1884 року на Житомирщині. Батько, титулований службовець, походив із знаного козацького роду. Закінчивши гімназію в Житомирі і Київську політехніку, стажувався на заводах України і за кордоном. Захопившись металургійною справою, мріяв зробити свій внесок в економічне процвітання України. У вирі революційних перетворень став членом українських урядів. У Центральній раді і Директорії обіймав пости міністра торгу та промисловості, був дипломатом УНР в Румунії, очолював український парламент в екзилі, який діяв до 1922 року. З того часу державницька діяльність Фещенка-Чопівського переходить у блискучу наукову творчість. У Краківській гірничій академії створює й очолює металургійну кафедру. Захищає докторську дисертацію. Його удостоюють найвищого педагогічного звання, нагороджують Золотим Хрестом Заслуги. Водночас викладає металознавство у Львові в нелегальній українській політехніці, засновує стипендії для талановитих українських студентів. Веде він і активну громадську діяльність в українській громаді Польщі та в «Просвіті». Одружений ще в Києві із Зінаїдою Лукіною, мав двох дітей — Ірину та Юрка. Мріючи повернутися остаточно в Україну, придбав маєток Юркове на Крем’янеччині, каменицю у Львові. Його плани перебила війна. Лише син Юрко емігрував на захід, його родина тепер живе у США і співпрацює з Україною. І. Фещенко-Чопівський був заарештований НКВС у Катовіце 14 березня і засуджений у Києві 5 жовтня 1945 року до 10 років сталінських концтаборів. Важко хворий і виснажений, до кінця морально підтримував молодих українських в’язнів сумління».
Пошук
Дочка Ірина після арешту батька знайшла пакет. Рукою Івана Адріановича було написано: відкрити після його смерті. Ірина наважилася на це лише в 1984 році, коли батькові мало б виповнитися сто років. Там були мемуари. Звичайно, жодних надій на те, що їх опублікують в СРСР, не було. Але йшов час, ситуація змінювалася. Якось Ірина придбала в Польщі книгу письменника Валерія Шевчука, батькового земляка. І вирішила надіслати йому спогади. 1992 року їх було видрукувано в Житомирі. Так відбулося його повернення на рідну землю. У «Хроніці мого життя» чимало цікавого матеріалу, тож Міністерство освіти тоді навіть рекомендувало книжку як першоджерело під час вивчення історії України. А нещодавно у Львові вийшла друком ще одна книга мемуарів Фещенка-Чопівського «220 днів Ради Республіки» — вона містить дані про діяльність українського парламенту у вигнанні.
Коли 1992 року відбувалася урочиста церемонія надання одній з центральних вулиць Житомира імені Фещенка-Чопівського, до Житомира прибули дочка Ірина, син Юрій, інша рідня.
Ще одній хвилюючій події, пов’язаній з іменем відомого вченого, передували пошуки. Про це розповідає Інна Федущак, голова Львівського обласного товариства «Пошук»:
— Коли я познайомилася з Іриною Богун-Чопівською у Варшаві, вона попросила мене відшукати відомості про її батька. В неї була тільки дата смерті. Він навіть не був реабілітований. Мені вдалося знайти в Києві архівну справу, дослідити її. Я зробила копії і відправила пані Ірині. Окремі копії надіслала також в Інту — Республіка Комі.
З’ясувалося, що це був рідкісний випадок: збереглися дані, під якими номерами які в’язні поховані. Про зв’язки з Комі детальніше розповів Ярослав Гелетій, голова правління громадського просвітницького об’єднання імені Фещенка-Чопівського «Джерело»:
— Я працював у Комі як нафтовик 15 років. У 1989—90 роках там почали створюватися українські громади. Ми проводили тижні совісті в Ухті, Воркуті, Інті, тісно співпрацювали з львів’янами. Ми вимагали від влади, щоб нам відкрили документи і ми могли вшанувати хоча б частину загиблих. Бо у вічній мерзлоті — сотні тисяч. Навіки залишаться невідомими, невшанованими. 1996 року ми вже мали відомості про місце поховання 710 осіб із України. Тоді й було організовано колективну поїздку, в якій узяли участь «Меморіал», «Джерело», інші об’єднання. Отримали велику підтримку української громади в Інті. Без неї ми нічого не змогли б зробити. Посприяли матеріально, забезпечили транспортом, проживанням. Допомогли знайти могили. Ми встановили на них хрести, які привезли з собою, заповнили капсулу землею з місця поховання Фещенка-Чопівського і я вручив її у Львові його дочці. Потім ту капсулу захоронили в Житомирі на Смолянському кладовищі до могили батька — Адріана Андрійовича, похованого тут 1901 року... Українці республіки Комі попросили, щоб наше громадське об’єднання, яке створили українці Комі й України, носило ім’я Фещенка-Чопівського. Художник зробив екслібрис з його портретом, і тепер з ним виходять усі наші видання. «Бібліотека В’ячеслава Чорновола» — теж. А черговий номер літературного бюлетеня «Промінь» присвячено річниці загибелі Фещенка-Чопівського.
Для «шарашки» непридатний...
Тепер уже всі знають, що творець космічних кораблів Сергій Корольов теж був «ворогом народу», з копалень його забрали в «шарашку» — зеківське конструкторське бюро. Вченого-металурга також хотіли використати за спеціальністю, але за станом здоров’я для «шарашки» він уже був непридатний. Табір в Абезі, де завершився життєвий шлях колишнього міністра Центральної ради, вважався табором смерті. Туди й відправляли тих, хто вже не міг працювати ні в копальні, ні для науки. А здоровіших — на шахти. Як розповіли колишні в’язні таборів у Республіці Комі, вони познайомилися там із багатьма людьми, які потім, після виходу на волю, стали широко відомими. Це й народний артист України Олександр Гринько, і перекладачі Григорій Кочура, Дмитро Паламарчук, Юрій Лісняк... Недарма ж Республіку Комі жартома назвали Коміукраїною...
Микола Петрущак з міста Самбір на Львівщині познайомився з Фещенком-Чопівським в Абезі. Він згадує:
— Після війни звозили до ГУЛАГу за політичною статтею — 54-ю. «Измена родины», «шпіонаж», антирадянська пропаганда — все йшло під нею. Абезь належав до спецтаборів з дуже суворим режимом. Всі мусили носити номери. Не можна було переходити з бараку в барак, навіть відвідувати свого товариша у вільний від роботи час. За те, що зайшов до чужого бараку, могли посадити в БУР (від російського: барак усиленного режима). А там було страшно, особливо взимку. Довелося пройти через це, то знаю. Давали горнятко кип’ятку та шмат хліба — це все. І не було навіть нар...
Коли приходив етап з новими в’язнями, то ми завжди випитували, кого привезли. І раптом довідуємося: серед поповнення — міністр Центральної ради. Після важкого поранення в живіт і слідства я важив 38 кілограмів. Навіть пайки хліба не міг з’їсти. Коли зустрівся з Фещенком-Чопівським, побачив, що й він геть висохлий, як кістяк. Але обличчя інтелігента, очі ясні, світилися в них глибина, мудрість.
Він, як прибув в Абезь, то ще пайок з’їдав. Хліб, уранці каша, в обід баланда, ввечері знову порція каші. То вся їжа. Лежав на нарах у такому куточку, де було трохи тепліше. В нас було два своїх лікарі, але що можна було лікувати в табірних умовах, як у нього хронічна пневмонія, цинга — геть без зубів.
Ми приходили до нього у вільний час. Днювальний був наш. Як «надзіратель» ішов, то щоб не застукали, давав знати. А після вечері й перевірки, перед відбоєм, можна було біля бараку пройтися туди-назад. Тоді й відбувалися його «лекції». Коли ми проходили біля наглядачів, говорили «бушлат», «хлеб», ніби бесідуємо на побутові теми. Бо якби довідалися, що обговорюємо насправді, — в БУР.
Нас, молодих, дуже цікавило, чому впала українська держава, зазнала поразки українська революція. Він нам давав такі відповіді, яких я від інших не чув. Бо він був у гущі тих подій, розумів їх причини.
Тепер не всі вже й пам’ятають, як після створення НАТО Радянський Союз теж подав заяву про вступ до цієї організації (СРСР зробив це з пропагандистських міркувань. — О. К.). Фещенко-Чопівський сказав тоді: у НАТО, звичайно, не приймуть, але Союз розпадеться, мусить розпастися, і не через НАТО. Просто прийдуть нові покоління, люди не захочуть жити в такому гніті. І через 2-3 покоління СРСР розпадеться.
Він із захопленням розповідав про Чуднів, Житомир. До того я й не знав, що є така річка — Тетерів. Він дуже хотів, щоб його поховали в Україні...
Урок
Зверніть увагу на слова Миколи Петрущака, що колишній міністр давав молодим політв’язням такі відповіді, яких вони від інших не чули. Добре видно це і з книжки його мемуарів. Написані вони так, що відразу зрозуміло: автор — людина точних наук: стислий, строгий стиль. В уряді він займався не «великою політикою», а цілком конкретними справами, видно це і з назви книги, написаної в той час, — «Природні багатства України». Але й політичну «кухню» аналізує в своїх мемуарах прискіпливо. Ось як, приміром, оцінюється діяльність Трудового конгресу, що зібрався 23 січня 1919 року, а вже 28 січня саморозпустився: «Найчисленнішу фракцію Трудового конгресу творили укр. есери зі своїм відгалуженням «Селоспілкою». Однак за цей недовгий час урядування Директорії українські есери встигли так далеко «опреділитися», що всередині їх партії об’явилися три напрямки, які почали себе взаємно поборювати: 1) ліве крило, так звані боротьбісти, радянофіли, 2) праве (прихильники демократичного соціалізму) та 3) центр. Оце розбиття, що запанувало в правлячій партії, дало змогу чисельно слабшим соц.-демократам захопити провід Трудового конгресу в свої руки та накинути більшості свої гасла і свою політику... Відповідальність за «діяльність» Трудового конгресу падає в першу чергу на українських соціал-демократів. Їх партія взялася проводити Конгрес, не маючи ясного погляду на реальний стан речей. Вона не розумілася на зовнішній політиці, не вміла й не пробувала опанувати внутрішні стосунки, але цупко трималася влади, базуючись на соц.-демократичних доктринах».
Автор «Хроніки...» намагався бути максимально чесним у відтворенні подій, очевидцем яких йому довелося бути. Найбільше гіркоти в описі того періоду, який радянська історіографія передавала так: «У вагоні Директорія — під вагоном територія»:
«З початком лютого 1919 року ані в планах Директорії, ані в планах її уряду не було ще добре викристалізованих і добре обгрунтованих напрямних. Залишалася одна далека мета — прагнення власної Держави і водночас одна прикра дійсність — неспроможність оборонити столицю власними силами... Я особисто не збирався виїздити з Києва... Але міністр Остапенко, який щойно повернувся з Одеси (куди виїздив за дорученням Директорії для переговорів з французьким представництвом), переконав мене, щоб я їхав у Вінницю разом з урядом. Переконливим аргументом здалися мені його запевнення, ніби порозуміння з Антантою добігає щасливого кінця...
Оскільки Укр. Центральна Рада евакуювалася в кінці 1917 року до Житомира перед підписанням Берестейського миру, так і ми мали тепер поїхати на декілька тижнів у Вінницю, підписати угоду з Антантою, отримати від неї кілька дивізій допомоги, зброю та амуніцію і повернутися в Київ! Зрештою, військові частини Антанти вже вирушили з Одеси на північ, а коли більшовики з ними зіткнуться, то відкотяться стрімголов за Дін, за Волгу, за Урал! Так заохочував мене Остапенко.
Як показала нещадна дійсність, Остапенко мав буйну фантазію. Треба, однак, віддати йому справедливість, що він сам вірив в оптимістичні витвори своєї уяви, а тому вмів легко переконувати других. Не підлягає сумніву, що він щиро бажав, аби так сталося, а тому вклав в уста свого одеського партнера слова й дії, згідні з власними бажаннями, але тільки бажаннями...
Я піддався його переконливим візіям...
Перша частина ворожби Остапенка зрештою сповнилася: Винниченко отримав від соц.-демократичного уряду добре «відступне» у твердій валюті (антантській) та виїхав зі своєю Розалією на південь Франції, а Чехівський зі своїм кабінетом подався до демісії. На чолі нового уряду став Остапенко... Він негайно виїхав у Румунію фінішувати переговори з Антантою».
Зайве, мабуть, нагадувати, чим усе це закінчилося...
Ось іще кілька цитат, які дають уявлення про той період:
«П’ять днів радилися ліві партії, як би їм знову захопити владу... Історія повторюється: головний її поштовх — це дірватися до решток казенного пирога, який і так уже був сильно над’їдений поїздками за кордон численних дипломатичних місій, делегацій, комісій тощо».
«Нарада перетворилася на безвідповідальну балаканину: самі її ініціатори не знали, що діяти далі. А що ж було вимагати від «темного народу», що слухняно їздив у вагонах ось уже третій місяць, без газет, без вісток з широкого світу?..»
Чи спростуємо злий жарт?
Письменник Валерій Шевчук написав про мемуари колишнього міністра так: «Хроніка мого життя» Івана Фещенка-Чопівського це також документ, перепущений через «я» людини неординарної, чесної, щиро відданої національній ідеї, і особливість його в тому, що автор, хоч і належав до партії соціал-федералістів, «інтелігентської партії», як зазначає пані Ірина Богун, але виміряв події, які бачив і в яких брав участь, не вузькопартійними інтересами, а загальнонаціональними; більше того, він був переконаний і, на нашу думку, резонно, що фатальна схильність до купчення українців по партійках і партіях і стала однією з причин поразки української революції... Друга фатальна помилка — це шукання допомоги на боці: в Німеччині, Австрії, Польщі, Росії (денікінської і більшовицької), тоді як у них треба було шукати не допомоги, а визнання, а натомість піднімати, усвідомлювати й шукати допомоги в народу власного... Отже, «Хроніка мого життя» це не тільки опис пережитих вражень, а й спроба своєрідного осмислення подій, більше того — це своєрідний урок нам, нащадкам, аби не повторювали помилки своїх дідів, аби відреклися від вузької партійності і взаємонепогодженості, не сподівалися на «доброго дядю», що принесе нам свободу, а єдналися в одну національну родину і тільки так виборювали свободу свою і право вільного існування в цьому світі».
Варто нагадати: ці рядки з передмови до книги, яка вийшла друком ще 1992 року. Оцінюючи події останнього десятиліття, доводиться згадати невеселе: історія вчить тільки того, що вона нічого не вчить... Може, спростуємо цей злий жарт?
* * *
Довга поїздка у вагонах закінчилася для міністра тривалою еміграцією. Своєю науковою діяльністю на ниві металознавства Фещенко-Чопівський зарекомендував себе так, що й президент Польщі був зацікавлений у тому, щоб той прийняв польське громадянство. Краківський воєвода намовляв його написати, що він з польського роду, бо баба по матері мала прізвище Янчинська. Науковець заперечив, бо то була б неправда: вона зі староукраїнського роду. Тому польське громадянство йому не визнали, а надали. Інакше кажучи, він вважав себе не поляком, а українцем, який змушений жити в Польщі.
Але в Україну випало повернутися тільки під конвоєм НКВС... А потім він повернувся до нас уже з Комі — назвами вулиць у Житомирі і Львові та книжками.
Житомир.
