Із сумом і болем відзначали чергову річницю початку масових розстрілів у Бабиному Ярі. Тут 61 рік тому жертвами фашистів стали більш як 200 тисяч киян і військовополонених, серед полеглих — 35 тисяч дітей.
У балці Бабин Яр лунали автоматні черги з 29 вересня 1941-го по 29 вересня 1943-го. Від куль гітлерівців загинули українці, росіяни, цигани, німці, поляки... Та найбільше (150 тисяч) євреїв.
Зрозуміле їхнє нинішнє прагнення увічнити пам’ять про жертви Голокосту. А матеріалізуватися вона має у музейно-просвітницькому центрі, який передбачено спорудити на території неподалік пам’ятника радянських часів на вулиці Дорогожицькій.
Про майбутній музейний комплекс наш кореспондент розмовляє з президентом Ради національних товариств України, президентом Єврейської ради і президентом фонду «Пам’ять Бабиного Яру» Іллєю ЛЕВІТАСОМ.
— Відомо, Іллє Михайловичу, що ідея створення центру народилася не вчора...
— Питання про музей «Бабин Яр» і музей єврейської історії України постало 1988 року, водночас зі створенням Київського товариства єврейської культури. Спочатку місцева влада запропонувала нам один будинок, потім інший. Та з об’єктивних причин ми не змогли користуватися приміщеннями. Років зо три тому американський розподільчий комітет «Джойнт» прийняв рішення збудувати у Москві, Петербурзі і Києві громадські центри розвитку єврейської культури, де реалізувалися б наукові, музейні, освітні, музичні, спортивні та інші програми. Ми попросили керівництво «Джойнта» (до речі, ця доброчинна організація за часів голодомору 1932—1933 рр. годувала 800 тисяч українських селян) створити в центрі два музеї: Музей Голокосту України «Бабин Яр» і Музей історії євреїв України (перед війною, до речі, такі були в Одесі, Львові, Чернівцях).
— На місці центру, будівництво якого передбачено розпочати навесні наступного року, стоїть пам’ятний камінь, закладений Президентом країни 2001 року. Що планують розмістити в музеях?
— Половину площі (а це до семи тисяч квадратних метрів) буде віддано під експозиції музеїв, стільки само займатимуть дослідницький інститут, архів, фонотека, запасники, кінозал, тематична бібліотека, комп’ютерний клас, книжковий магазин, актовий і виставковий зали, бібліотека з читальним залом, відеотека, кафетерій. У центрі передбачено спорудити меморіальну синагогу, а на місці символічного поховання українських патріотів — Олени Теліги та її сподвижників — меморіальну церкву.
— Ідею підтримано на вищому рівні, затверджено проект ізраїльських архітекторів Ульріха і Даніели Плезнерів, які перемогли у конкурсі. А тим часом ваші брати по вірі на весь світ здійняли галас, звинувачуючи вас і ваших однодумців у цинізмі, блюзнірстві та інших гріхах. Чого прагнуть опоненти?
— Гадаю, земельної ділянки, на якій передбачено будівництво центру. Спочатку колотнеча знялася за місце створення комплексу. Як можна будувати щось на землі, просякнутій кров’ю невинних, кричали найчутливіші євреї. Я натомість запитую: а чому вас не турбує той факт, що телецентр, плавальний басейн, автозаправка, стадіон поблизу збудовані на кістках єврейського цвинтаря? Там і сьогодні грають у футбол — на відстані 70 метрів від Менори. Більш як дві з половиною тисячі громадян розстріляли у колишньому Жовтневому палаці, а там танцюють і гопак, і фрейлехс, а євреї відзначають веселі свята.
От уже кілька десятиліть ні в кого не викликає сумнівів, що знищували людей у Бабиному Ярі — це між будинками №25 і №29 на вулиці Теліги. Там, у кінці Бабиного Яру, стоїть торговий павільйон. А під ним і досі лежать кістки убитих. Це доведено документами, комісіями, живими нині свідками, геологічними та археологічними експертизами. У червні цього року за заявою, хотілося б думати, опонентів, які помиляються, а не відвертих провокаторів (і це допускаю!) працювала чергова комісія, котра засвідчила: на місці пам’ятника на Дорогожицькій і виділеної території розстрілів не було. Телезйомка зафіксувала роботу цієї комісії.
А якщо поруч з найсвятішим кладовищем країни —Могилою Невідомого солдата з вічним вогнем, де впокоївся прах більш як тридцяти героїв Радянського Союзу — Палац юнацтва і школярів (колишній Палац піонерів), а там і танцюють, і співають, і веселяться. І це за 80 метрів від святої могили. Ще ближче, у підземному переході — теж музика, магазини, кафе. Це можна?
— Але ваші аргументи не зупинили опонентів, котрі залучають до скандалу дедалі більше людей. І так чинять, що дивує, євреї, відомі всьому світові як дружний народ.
— Це найприкріше. Жодна українська організація, навіть із числа найрадикальніших, не підняла на щит це питання. А одновірці роздмухують національну ворожнечу, поширюють у ЗМІ, Інтернеті завідомо брехливу інформацію. Причому, якби я не знав усю суть справи, під деякими листами фарисеїв і сам поставив би підпис — так переконливо і емоційно їх написано. Запевняють, що проти спорудження центру виступають рабини України та Ізраїлю. Це ще одна брехня. Саме вони й не заперечують. А вершиною лицемірства стала заява «політичних партій і громадських організацій» без жодного підпису. Їхня загроза щодо проведення широкомасштабних і активних форм «громадського протесту» викликає занепокоєння. Аналогічні загрози є і в інших заявах.
— Уявляю, якби про такі заходи заявили представники іншої нації. Авторів ті самі євреї оголосили б антисемітами і здійняли б такий галас...
— А нашим опонентам усе сходить з рук. Нещодавно в одному із зарубіжних часописів, які поширюються по всьому світі, опублікували інтерв’ю... з Іллєю Левітасом, який нібито також сумнівається у доцільності створення центру. А я нікому не давав цього інтерв’ю. І ніколи не виступав проти будівництва. Отака фальсифікація.
— Вас звинувачують у тому, що в центрі мають намір проводити видовищні й розважальні заходи...
— Дурниці. Так, у нашому центрі лунатиме музика. Та це будуть відомі симфонії Шостаковича, Клебанова, Станковича, твори Моцарта... Що в цьому поганого? Я побував у дванадцяти колишніх концтаборах Європи, де розстріляно чотири мільйони осіб. Скрізь існують меморіальні центри пам’яті, де, крім музейного комплексу, є й кафе, де годують відвідувачів, актові зали і класи.
— Іллє Михайловичу, крім земельного інтересу, ваших критиків точать, либонь, образа і заздрість...
— Є люди, котрі звикли брати участь геть у всіх єврейських проектах. Та не скрізь їм раді, не всі запрошують. Ще один момент: після створення центру деякі громадські організації втратять самостійність і, відповідно, фінансування. Саме вони й підбурюють чесних, але некомпетентних співгромадян: мовляв, хочуть будувати центр на кістках убитих. Хочуть там танцювати й веселитися. До речі, неподалік пам’ятника жертвам Голокосту саме на кістках споруджено кінотеатр імені Гагаріна, школу № 24, торговий павільйон, прокладено метро... Чому не чути голосу фарисеїв з цього приводу? Організаторам ганебної метушні не вперше ламати ті починання, в яких вони не беруть участі. Так було під час проведення Першого єврейського конгресу України, створення Всеукраїнської асоціації в’язнів гетто і концтаборів, втілення в життя програми розвитку єврейської культури тощо. Ці «діячі» завжди звертаються до почуттів порядних людей, котрі не підозрюють, що їх обдурюють і провокують.
— Відповідно до задуму архітекторів центр стане символом того, що єврейський народ живий, що фашистам не вдалося знищити його...
— І він почав своє відродження у новій, незалежній Україні, чого не могло бути в тоталітарній державі. А ще музей, безперечно, уособлюватиме інтернаціональну ідею. У музеї будуть зали, присвячені трагедії циганів, подвигу Праведників, українським патріотам, зв’язку з усіма народами України. Меморіальна церква і синагога не розділять людей різних конфесій, їх поєднають горе і скорбота, спільні для всього українського народу. Певен, центр іще більше з’єднає нас на засадах міжнародної толерантності, гуманізму, поваги до громадян усіх національностей. Центр стане частиною меморіальної зони, де вже є монумент на вулиці Дорогожицькій, пам’ятник на місці Сирецького концтабору, пам’ятник розстріляним дітям, Менора на єврейському кладовищі. Ми плануємо спорудити пам’ятник на місці розстрілу циганів і закласти Алею Праведників. І центр стане частиною цієї меморіальної зони.
Вів інтерв’ю Іван ІЛЛЯШ.