Європейська інтеграція і демократичний процес: новий імпульс

Розуміючи і визнаючи слушність доводів прихильників еволюційного підходу до європейської інтеграції, я не можу не проапелювати до інших моментів.

З виникненням таких інтернаціональних загроз, як тероризм, колишня європейська обережність стала її вкрай уразливим місцем і ледь не спричинила відкочування до найконсервативніших та найрадикальніших політичних гасел та ідей.

Страх перед тероризмом загострив у Європі проблеми мігрантів та міграції з інших регіонів і континентів, що, у свою чергу, стало причиною нарощування консервативних, націоналістичних і навіть реакційних настроїв. І не секрет, що в деяких країнах рейтинг недемократичних сил різко зріс.

Окрім того, напруження виникло і по периметру кордонів Євросоюзу, оскільки ті країни, територією яких мігранти потрапляють до Європи, викликали недовіру.

Переконаний, що якби євроінтеграція мала б відкритіший характер для всіх її потенційних учасників, цього напруження не було б. Я також переконаний, що не було б і підгрунтя для радикалізму в європейській політиці, бо кордони і сфери впливу Євросоюзу розширилися б далеко за межі нинішнього центральноєвропейського меридіана.

Забезпечення регіональної і національної безпеки, інтеграцію та зміцнення демократичного світу треба розглядати в цілісності, невід’ємно одне від одного. Для всіх країн Європи це має означати, насамперед, прискорений розвиток політичної та економічної інтеграції у рамках єдиного демократичного процесу. Тобто не лише уряди і не лише великі корпорації, а й представники громадських структур мають узяти на себе роль організаторів євроінтеграції.

Крім того, на мій погляд, існує низка проблем, які також є джерелом внутрішнього напруження і гальмують розвиток євроінтеграції.

Проблема перша. Форвардами інтеграційних процесів поки що залишаються професійні політичні кола, управлінці національних держав і міждержавних структур та менеджмент великих корпорацій. На жаль, координація діяльності «по горизонталі» — між партіями, громадськістю, міськими і регіональними громадами різних країн украй слабка. Такий стан речей загрожує тим, що державний і корпоративний інтереси тяжітимуть над інтересами єдиного демократичного процесу.

Друга проблема. Мені здається, що Європейський союз не має нині чіткого бачення місця та ролі кожної держави Центральної і Східної Європи у своєму складі. Тому такі важкі переговори і високі вимоги до всіх бажаючих. Але є й зворотний бік цієї проблеми. Це — неготовність деяких національних еліт і урядів цих країн запропонувати конкретні програми та проекти інтеграції. Часто прагнення до інтеграції у ЄС має декларативний характер. На жаль, Україна також страждає цією хворобою. Більшість політиків і уряд України бажають якомога швидше ввійти до складу європейських структур і при цьому не квапляться з установленням європейських стандартів економічного, політичного та гуманітарного життя в своїй країні.

Третя проблема. Я визначив би її як проблему цивілізаційних розривів. На жаль, ані можливості сучасних мас-медіа, ані активні контакти у сфері бізнесу, туризму, політики не знайшли відображення в загальній гуманітарній стратегії розвитку культурного діалогу країн Європи. Такої стратегії просто немає.

Я далекий від романтизму і чудово розумію, що прискорена інтеграція наштовхнеться на чимало найсерйозніших геополітичних, економічних та гуманітарних проблем. Але їхній масштаб не порівнянний із загрозою розмивання демократичного світу, скочування до консервативного націоналізму і поліцейської державності, загрози яких не знято з порядку денного.

Тому я пропоную розглянути можливість «зустрічної інтеграції». Саме демократичні, народні партії, які мають нині визначальний вплив у Європі, могли б виступити з ініціативою «зустрічної інтеграції» для країн—кандидатів на вступ до ЄС. Суть цього підходу полягає в тому, що за наявності демократичної більшості в парламентах країн-кандидатів виробляється своя конкретна програма прискореної підготовки до вступу в ЄС — зі скороченими термінами, чітко визначеними умовами.

У свою чергу, політичні партії країн ЄС і кандидатів у члени ЄС організують політичний та громадянський діалог, який сприяв би реалізації таких програм. Ідеться про регулярні «круглі столи», конференції, зустрічі з громадськістю, які проводилися б у країнах-претендентах за активної участі провідних демократичних партій країн ЄС.

Проект «зустрічної інтеграції» здатний вийти далеко за рамки економіки, законодавства і політичних угод. Переконаний, що він містить у собі потенціал зміцнення демократичних цінностей і свобод, розвитку діалогу і взаємопроникнення культур. А це — найкращий механізм, який блокує політичний реваншизм і реакційність. Тож участь у євроінтеграції стає невід’ємною частиною єдиного демократичного процесу в Європі.

Я глибоко переконаний, що лише в сценарії будівництва Великої Європи економічний і соціокультурний потенціал України буде затребуваний і зможе ефективно працювати на благо і України, і всієї європейської спільноти.

Після парламентських виборів 2002 року в непростих політичних умовах провідні демократичні партії розпочали створення демократичної більшості, активним учасником якої є Народно-демократична партія, котру я представляю. Отже, нині в Україні не лише Президент і уряд, а й парламент консолідують сили, здатні реально забезпечити підготовку та реалізацію практичної програми з прискореної інтеграції України до ЄС на основі стратегії «зустрічної інтеграції».

Сьогодні в Україні досягнуто певного національного консенсусу в питанні зовнішньополітичної стратегії, мета якої — здобуття повноцінного членства України в ЄС і рівноправна участь у євроатлантичному військово-політичному союзі.

Згідно з цією стратегією, логіка та етапи євроінтеграції мають такий вигляд:

— 2003 рік — вступ до СОТ;

— 2003—2004 роки — укладання угоди з ЄС про асоційоване членство і проведення переговорів щодо зони вільної торгівлі;

— 2004—2007 роки — виконання всіх необхідних процедур для набуття чинності угоди про асоційоване членство;

— 2005—2007 роки — створення митного союзу з ЄС;

— 2007—2011 роки — виконання умов, необхідних для вступу до ЄС.

Разом з тим урядовий план не охоплює весь комплекс проблем, які потрібно буде розв’язати Україні, якщо йдеться про стратегію «зустрічної інтеграції». По-перше, поза полем зору урядової стратегії залишається питання про створення громадянських і політичних передумов для реалізації стратегії євроінтеграції. По-друге, ми розуміємо, що Європа — це не лише рівень економічного добробуту. Насамперед, це певна система цінностей, своєрідний соціокультурний код, який не робиться в урядових кабінетах, а культивується в діяльності інститутів громадянського суспільства, відбивається в діловій етиці, в стандартах і поведінці різних соціальних груп. По-третє, для України процес євроінтеграції означає не лише досягнення формального членства в ЄС, а й підготовку до практичної участі України в усіх сферах життєдіяльності об’єднаної Європи, зокрема до входження в європейську судову систему, валютний союз, європейську систему військово-політичної безпеки, участь у транспортно-комунікаційних програмах, у загальноєвропейській гуманітарній політиці тощо.

Європейський вибір є насамперед питанням внутрішньої, а не зовнішньої політики. Перетворення на європейську державу залежить від розвитку ефективно функціонуючої економіки, запровадження вільної демократичної моделі виборів, свободи і незалежності роботи ЗМІ, верховенства закону, незалежності та ефективності в діяльності судової системи, тобто від вибору Україною своєї внутрішньої політики.

Першочерговим завданням щодо внутрішньої розбудови країни, яке нині обговорюють в Україні, є політична реформа. Її головне завдання — утвердження прогресивної парламентської моделі, яка спирається на політично відповідальну більшість, сучасні потужні партії з сильними політичними традиціями, керована та ефективна виконавча вертикаль, сильний Президент як гарант Конституції.

Але йдеться не просто про перехід до парламентської моделі влади і внесення змін до чинної Конституції з метою зміцнення демократичних процедур, а про активацію громадянського суспільства як важливу складову демократичного процесу. НДП вважає, що лише скликання Конституційної асамблеї дасть змогу перетворити нову редакцію Конституції на справжній новий «суспільний договір».

Українська зовнішня політика має стати скупою на риторику і максимально економізованою. Перед урядом і парламентом стоїть спільне завдання — сформувати зрозумілу позицію та політику держави щодо великого транснаціонального капіталу, який хоче працювати в Україні й зацікавлений у реалізації нових спільних проектів.

Практичний бік питання полягає в розробці пакета перспективних проектів, які містять у собі як прагматичний економічний зміст, так і геополітичну складову. Зокрема, серед сфер, які безпосередньо пов’язані з розвитком європейських та євроазійських економічних проектів, хочу особливо виділити енергетику (виробництво та транспортування електроенергії), транспорт і транспортні коридори (всі види комунікації, включаючи трансконтинентальні газо- та нафтопроводи), авіакосмічний комплекс (нові технології, ракетоносії, сучасний авіатранспорт), машинобудування (особливо високоточне машинобудування, в якому зацікавлені провідні європейські компанії, що шукають можливості винесення виробництва), агропромисловий комплекс (участь у поділі праці на континенті, розвиток ринку землі та залучення західних інвесторів, збільшення ємності євроазійського ринку агропродукції). Презентація пакета таких проектів могла б покласти початок новим геополітичним ініціативам України.

Хочу наголосити, що наша партія завжди негативно ставилася до геополітичних спекуляцій на тему «Захід чи Схід». Ми вважаємо, що європейський Захід і євразійський Північний Схід висувають до України нові вимоги, які давно вже не зводяться до формальної «географічної» чи «політичної» належності. В особі України наші сусіди бажають бачити сучасного, гнучкого, економічно сильного та політично відповідального партнера, який не лише декларує, а й реалізує на практиці заявлену політику «стратегічного партнерства». Отже, якщо «вчорашнє» питання української геополітики обмежувалося розв’язанням проблеми «З ким бути», то сьогодні на порядку денному геополітичного майбутнього України стоїть питання зовсім іншого гатунку — «В якій якості бути». Україна як демократична і економічно розвинена країна, як провідник ідей Великої Європи — ось та геополітична мета, котора може знайти відгук у душі кожного громадянина нашої держави і в наших партнерів.

Підводячи риску, хочу ще раз висловити своє тверде переконання в тому, що Європа, навіть в умовах боротьби з тероризмом, може зберегти і зміцнити демократичний фундамент європейської цивілізації. Для цього потрібно свідомо відмовитися від ідеології конфлікту цивілізацій, від створення нових захисних і розділювальних ліній у Європі.