ГЕТЬМАНАТ

Поет, перекладач та історик Самуїл Твардовський, якого сучасники називали польським Вергілієм, — один із тих, хто в ХVІІ ст. оспівував велич Польщі й виправдовував її загарбницьку колоніальну політику, зокрема щодо України. Крім згаданого у заголовку твору, він також є автором подорожніх нотаток «Надзвичайне посольство Криштофа Збаразького», поеми «Владислав ІV» та інших.

Творчість С. Твардовського мала (й, очевидно, має нині) значний вплив на розвиток польської літератури. Радикальні шанувальники С. Твардовського навіть твердять: всі нещастя Польської держави спричинені тим, що польська еліта не до кінця осмислює зміст літературної спадщини їхнього кумира й натхненника.

Не без впливу С. Твардовського написав свої романи лауреат Нобелівської премії з літератури Генрік Сенкевич. Глядачі із захопленням дивляться сучасну талановиту екранізацію його творів, зокрема «Вогнем і мечем» (режисер Єжі Гофман). На жаль, на нашу думку, в українській літературі ХХ століття хіба що роман Зінаїди Тулуб «Людолови» може суперничати з творами Г. Сенкевича і за художнім рівнем, і за глибиною відтворення подій національно-визвольної війни нашого народу проти іноземних загарбників.

А щодо сучасних Самуїлу Твардовському українських письменників, то гідну відповідь йому давали Павло Русин, Микола Гусовський, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Севастьян Кленович, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, а особливо Станіслав Оріховський.

Із висоти сьогодення можемо об’єктивніше підійти до оцінки світоглядних і суспільних позицій, які займали і згадані публіцисти, і в цілому українська еліта. Для багатьох з них Польща була державою, якій вони служили, а Україна — батьківщиною. Значна частина і тодішніх письменників, і духовних осіб, і особливо аристократів віддавала перевагу мирному розв’язанню україно-польського протистояння. Навіть провідники козацьких повстань часто схилялися до автономістських вимог щодо майбутнього України. Але була в Польщі й сильна та впливова «партія війни».

Одним із героїв війн Речі Посполитої з сусідами був князь Ярема Вишневецький. Власне, йому й приписують авторство вислову «Вогнем і мечем» — саме у такий спосіб хотіли поляки примусити Україну бути у складі їхньої держави.

Ярема Вишневецький — також приклад хворобливого упередженого ставлення перевертня до народу, з якого він вийшов. Вишневецькі — давній український рід, що дав, наприклад, засновника Запорозької Січі князя Дмитра Вишневецького.

Одержав освіту у Львові, Римі, Падуї. Навчався у Болонському університеті. Військову науку опановував у Голландії. Повернувшись до Польщі, прийняв католицизм (рано залишившись сиротою, майбутній полководець виховувався у родині дядька Костянтина Вишневецького, який, як і чимало української еліти, ополячився). Син Яреми — Михайло у 1669—73 рр. був королем Польщі.

Князь Я. Вишневецький вважав себе чи не єдиним шляхтичем, який дбав винятково про захист і велич Польщі та католицької віри. Його фанатична ненависть до повсталої України перетворювалася на нелюдську жорстокість, з якою він боровся проти козаків. Як представник «партії війни», мав особливу популярність серед співвітчизників, насамперед серед шляхти, яка втратила в Україні свої маєтності. Король Владислав ІV закріпив за Я. Вишневецьким право на володіння островом Хортицею.

Непримиренна позиція Я. Вишневецького інколи приносила українським козакам і користь — під час Пилявецької битви 1648 р. він спровокував конфлікт з офіційним командувачем польських військ, що врешті спричинило ганебну поразку останніх. Помер Я. Вишневецький під час походу на Білу Церкву після Берестецької битви 1651 року.

Самуїл Твардовський трактував його смерть як страшну Божу кару для поляків за гріхи шляхти.

Звертання до життєпису одного з учасників домової (внутрішньої для Польщі) війни Яреми Вишневецького —ще один доказ на користь тих дослідників, котрі переконані, що українське козацтво виникло як наслідок партіотичної діяльності вітчизняної еліти, натхненної ідеєю утвердження на берегах Дніпра незалежної держави — прямої спадкоємниці Русі Київської.

Історія, вочевидь, і цікава насамперед тим, що ховає в собі безліч таємниць. Ми вже говорили про те, що науковці досі не дійшли спільної думки про походження козаків. Зрозуміло одне, що ці озброєні люди з’явилися на теренах так званого «Великого кордону», який протягом тривалого часу розділяв європейську та азійську цивілізації. Михайло Грушевський виділяв в історії козаччини два основні етапи розвитку. Перший —зародковий, «побутовий», що з’явився в антимонгольських змаганнях проти хижих степовиків. Другий — класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення ХV—ХVІ ст.

Чимало дослідників намагалися пов’язати джерела українського козацтва з минулим Києво-руської держави (М. Брайчевський, М. Котляр, П. Лаврів, Б. Греков, А. Якубовський).

Так чи інакше, але козацтво народжує цивілізаційний наступ на Дике поле — простір, здавалося б, обезлюднений внаслідок монгольської навали на Русь-Україну, а потім на Європу. Як відомо, агресивні кочівники пройшли територією нашого краю, нищачи його, але не затримуючись надовго. Не зупинилися вони і в Європі, відкотившись у Московію, яку тримали в покорі до 1380 року, коли Дмитро Донськой переміг ординців Мамая на Куликовому полі. До речі, основний удар (і до того ж вчасний) по монголах завдали полки волинського князя Дмитра Боброка.

Поступово південний простір між Волгою та Доном почав обживатися. Згадки про господарську діяльність населення в Приазов’ї та в Придонні датуються 1146 роком. Деякі документи (наприклад, булла папи Григорія ІХ 1227 року та інші) згадують навіть країну Бродінію, або Землю бродників.

Прихильники автохтонної (автохтони — корінні жителі) концепції походження українського козацтва В. Смолій, О. Апанович, В. Щербак та інші у своїх працях наголошують, що козацький рух народжений місцевим, подніпровським населенням. Протистоячи постійній загрозі з боку кримських татар, подніпровці гартувалися й шукали відповідні ситуації форми організації свого життя.

Це була війна справді не на життя, а на смерть. Кримське ханство тоді жило за рахунок фактично єдиного промислу — людоловства. Жахливі картини його емоційно відтворені в романі Зінаїди Тулуб «Людолови»:

«Настя плакала довго-довго. Обірвалася остання нитка, що зв’язувала її з батьківщиною. Глибокий розпач паралізував її. Не було сили ані підвестися, ані озирнутися. Довго, ритмічно гойдалися ноші. Тричі змінялися негри-носії, а Настя не рухалася, лежала, як мертва, заплющивши очі, тільки коли-не-коли здригалася з болю.

Що думала, що відчувала вона, сидячи на терезах, — вона й сама не знала. Та й тепер була вона, як уві сні. Чи не все одно, де понесуть її і до кого? Тепер вона вже не людина, а рабиня, куплена за гроші і зважена на терезах».

За підрахунками історика Ярослава Дашкевича, кримські татари з середини ХV до середини ХVІІ ст. винищили або взяли в полон і перетворили на рабів від 2 до 2,5 млн. українців (вважається, що загальна чисельність населення України тоді сягала 4 млн. осіб). Ось чому південь України вважався безлюдною пустелею і називався Диким полем.

Розповідають, що степовики, зустрічаючи на Перекопі татар, які постійно, з року в рік, гнали ясир (військовополонені, яких вважали за повну власність того воїна або того війська, що захоплювали їх у полон) у кримське рабство, здивовано запитували «А що, хіба ще є люди в тому краї?»

1479 року Крим прийняв протекторат Туреччини. Раби зі степових країв потрапили на східні ринки.

1482 року татари зайняли Київ, пограбували місто, взяли великий ясир.

Татари входили в українські землі головними шляхами, що йшли вододілами великих річок (Покутський, Кучманський, Чорний, Муравський), найчастіше нападали на Київщину і Поділля, але часом піднімалися навіть у Волинь, Холмщину, Полісся і Чернігівщину.

Одним із організаторів антитатарської боротьби став князь Костянтин Острозький (старший). Потужний опір загарбникам виявляв черкаський староста Остафій Дашкевич.

Козацтво — українське національне історичне явище. Але оскільки джерелом його виникнення є насамперед протистояння народу наступу загарбників-колонізаторів, то закономірне існування й в інших європейських регіонах типологічно схожих явищ. В ХV—ХІХ ст. збройну боротьбу проти турецьких загарбників вели хорватські, сербські, болгарські, волоські, молдавські, угорські партизани, які називалися гайдуками-піхотинцями. В Трансільванії (Семигород — історична область на півночі Румунії) та Угорщині їх ще називали секеями. Південні слов’яни своїх козаків називали граничарами та ускоками. Цікавий приклад існування донських козаків у Московії. Їхній незалежний дух і сьогодні виявляє себе в різноманітних формах, наприклад в домаганні нащадків донських козаків утвердити в сучасній Росії окрему — козацьку — націю.

Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Лише українське козацтво, сформувавшись у прикордонні, за порівняно короткий історичний період не лише зросло чисельно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення й відстоювання загальнонаціональних інтересів та цілей, найпершою серед яких було відродження на теренах Русі-України самостійної держави.

Здається, найближчими за змістом боротьби були до козаків учасники гуситських війн у Чехії (1419—34 рр.). Особливо крило таборитів. Вони протистояли німецькій і католицькій експансії, були патріотично налаштовані й переслідували насамперед національні інтереси.

***

Як зазначає історик Іван Крип’якевич, «колонізація росла одночасно з війною» проти України. Степовий хлібороб, що вибирався з плугом у поле, обов’язково брав із собою шаблю й рушницю. «Мало коли зсідаємо з коня», — казали пограничні землевласники. По відкритих полях стояли землянки з стрільницями: тут ховалися люди під час несподіваного наскоку татар. Неозорі степові простори обіцяли великі користі, але треба було навчитися захищати і їх, і своє життя. Але козацтво швидко росло кількісно. 1616 року в Білій Церкві половина населення покозачилася. В Богуславі кількість козаків удвічі перевищувала кількість міського населення. У Каневі та Корсуні — вдесятеро. Те саме спостерігалося в Переяславі, Бикові, Черкасах, Боровиці, Кропивні, Чигирині, Крилові.