IV. Президент бере на себе... І не втримує

16 травня 1993 року закінчився термін дії надзвичайних повноважень уряду, тож Кабмін докладав зусиль для його продовження. 18 травня газета «Урядовий кур’єр» оприлюднила звернення кількох спілок підприємців до Президента та Верховної Ради з вимогою продовжити законодавчі повноваження уряду. Цього самого дня з доповіддю «Про соціально-економічне і політичне становище в Україні та шляхи виходу з нього» виступив у парламенті Прем’єр-міністр Л. Кучма. Змалювавши невтішну економічну картину, глава уряду зазначив, що «інструментарій управлінський у Кабміні лишився той самий, що був при Союзі, треба лише по-чесному поділити колишні функції ЦК і Радміну (...) Дайте, шановні депутати, управлінські важелі хоча б до рівня району. Президент уже ці об’єктивні проблеми Кабміну підтримав (...) Країні потрібна сильна виконавча влада (...) Уряд і я, як Прем’єр-міністр, знову змушені звертатися за підтримкою і повноваженнями. Я вже говорив про спеціальний режим управління економікою. Підпорядкування уряду Нацбанку, Антимонопольного комітету і Фонду держмайна (вони вже перебували в оперативному управлінні уряду. — С. Л.), подвійне підпорядкування державних адміністрацій на місцях і право Кабінету Міністрів видавати декрети до 18 травня 1994 року — це необхідний мінімум складових такого спеціального управління». Під час обговорення пропозицій одні депутати звинувачували уряд в тому, що він не використав наданих повноважень, інші — що забагато на себе брав. Але загалом із 56 депутатів, які виступили, 23 висловилися за продовження повноважень уряду. Після дводенного обговорення слово взяв Президент України

Л. Кравчук і сказав те, що від нього хотіли почути ще у 1991 році: «Моя позиція така. Президент бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто очолює його. Верховна Рада вносить відповідні зміни до Конституції. Президент формує уряд і бере на себе виконавчу владу... Президент не ставить питання про додаткові повноваження. Він ставить питання так: Верховна Рада надає йому одне повноваження — видавати укази з неврегульованих законодавством економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідного закону (...) Інший варіант знайти важко. І ось чому. Скажімо, уряд видає декрети, а Верховна Рада — закони. Уряд зупиняє закони, а Верховна Рада накладає вето на декрети. Повне безладдя (...) Тому треба все поставити на свої місця. Ви розумієте, що сталося. Ми передали свою роботу уряду, але нам хочеться, щоб він робив її за нашим замовленням». Голова ВР І. Плющ так висловився з цього приводу: «Гілок влади є три. І коли, образно кажучи, на одній гілці дерева з’являються «конкуренти», то при формуванні крони їх вирізають» («ГУ», 22 травня 1993 р.). Глава парламенту наголосив, що в структурі виконавчої влади має бути лише одна гілка, а закони повинна творити Верховна Рада. Після цього взяв слово Л. Кучма і заявив, що з огляду на бажання Президента зосередити в своїх руках усю виконавчу владу, він просить прийняти його відставку з поста Прем’єр-міністра. До речі, одним з найполум’яніших захисників Л. Кучми на той час був Степан Хмара, котрий заявив, що це перший керівник найвищого рангу, який хоче добра Україні, але, працюючи з перев’язаними крилами, не може здійснити своїх планів. І заважали йому, на думку Степана Ільковича, Президент і Голова ВР.

Л. Кучма знову закликав підтримати рішення Президента та його прохання, але парламент відмовився прийняти відставку Прем’єр-міністра.

Водночас Президенту та Верховній Раді було повернуто відібрані в листопаді 1992 року повноваження. Крім того, парламент вніс зміни до Конституції, за якими Президент здобув право ухвалювати «укази з питань економічної реформи, неврегульованих законами України, які діють до прийняття відповідних законів». Однак «політичні хвилі», викликані цим рішенням, продовжували розходитися. Зокрема, 27 травня керівники спілок підприємців, юристів, фермерів звернулися з відкритим листом до Президента, Верховної Ради, народу України, в якому наголошували, що «будь-яка комплексна реорганізація виконавчої влади призведе лише до хаосу (...). Найнадійнішим знаряддям покликані бути професійно діючий і авторитетний уряд та чітко функціонуюча система органів місцевої виконавчої влади, а не темне коло колись всемогутніх осіб, які всіляко намагаються утриматися в коридорах влади. Повсякденна поточна функція Кабміну повинна полягати у формуванні рішень. Такими нормативними актами мають стати декрети уряду, які протягом місяця, якщо вони торкаються поточного законодавства, повинні бути або підтверджені Президентом, або ним заблоковані. На це Кабмін мусить мати повноваження, надані Верховною Радою. Повноваження, пов’язані зі зміною законодавчих актів, покласти на Президента. Якщо ВР протягом трьох місяців переведе президентський універсал до розряду законів, то він набирає чинності». А Українська спілка промисловців і підприємців взагалі запропонувала «усунути дублювання у виконавчій владі та надати всю повноту повноважень в управлінні економікою Кабінету Міністрів на чолі з Л. Кучмою». Натомість Всеукраїнське об’єднання підприємців заявило, що треба підтримати ініціативу президента, бо, «незважаючи на бурхливу декретотворчість, уряд не тільки не поліпшив економічне становище, а й катастрофічно погіршив його» («ГУ», 1 червня 1993 р.). Осторонь не залишилися навіть письменники: вони закликали ВР якнайшвидше надати всі необхідні повноваження Президентові. «Уся відповідальність повинна лягти на плечі Президента України і його виконавчих структур, які потребують серйозного переукомплектування», заявили Олесь Гончар, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик та інші класики. Фактично саме в цей час почалося розмежування на прихильників і противників Л. Кравчука і Л. Кучми.

1—2 червня депутати Верховної Ради в присутності Президента і Прем’єр-міністра обговорювали проекти нової структури державної виконавчої влади. По суті, під час дискусії йшлося про те, якою бути Україні —парламентською чи президентською республікою. Л. Кравчук заявив, що «Президент фактично і юридично, як кажуть, де-факто і де-юре, очолює уряд, бере пряму відповідальність за його роботу і підписує урядові документи». Тобто, таким чином в одних руках зосереджувалися і уряд, і вертикаль виконавчої влади по лінії держадміністрації. Після цього більшість депутатів почали заявляти про можливу диктатуру Президента, яка обов’язково встановиться після надання додаткових повноважень Л. Кравчуку. Проте це обговорення результатів не дало: депутати відхилили пропозицію, щоб президент очолював Кабінет Міністрів, але водночас не підтримали проект закону про надання урядові повноважень протягом року видавати декрети. Так само не був прийнятий запропонований Президентом закон «Про структуру державної виконавчої влади». Голова ВР І. Плющ з властивим йому гумором зазначив, що голосування засвідчило відсутність кризи влади в Україні. Відтак і Президент України Л. Кравчук, виступаючи 10 червня на Українському телебаченні, зазначив, що «слід припинити розігрувати карту кризи виконавчої влади». Хоча й визнав: «Говорити взагалі про відсутність кризи було б просто недоречно — вона є, є в тому розумінні, що важко виконувати свої повноваження і представницьким, і виконавчим органам (...) Я підтримую пропозиції про те, щоб визначитися щодо владних структур, прийняти відповідні закони і провести вибори, причому йдеться про всі гілки влади». Так 10 червня Л. Кравчук вперше оприлюднив свою згоду піти на дострокові вибори Президента. Ці події відбувалися на тлі шахтарського страйку — 11 червня на Донеччині не працювало майже 150 підприємств. Головна вимога: провести референдум про довіру Президентові та Верховній Раді. 11 червня Президент призначає Юхима Звягільського Першим віце-прем’єр-міністром України, маючи надію, що вихідцю із шахтарського краю вдасться вгамувати страйкарів.

Виступаючи 15 червня в парламенті, Л. Кравчук зазначив, що коли йдеться про довіру до Верховної Ради, то депутати мають самі вирішити питання про вибори. А стосовно Президента «в Конституції немає положень про те, що Верховна Рада приймає рішення про такий референдум безпосередньо», — додав він. Проте Л. Кравчук, користуючись правом законодавчої ініціативи, запропонував прийняти рішення про вибори до Верховної Ради і водночас визначитися з проведенням референдуму про довіру Президентові.

Окрім того, Л. Кравчук запитував: може, слід визначитися стосовно характеру влади, її структури, чи потрібен інститут президентства, чи, може, обійдемося без нього. «Якщо народ висловиться за скасування інституту президентства, тоді Президент, природно, втратить владу. І тоді вже референдуму про довіру просто не потрібно», — зазначив він («ГУ», 16 червня 1993 р.). І, може, якась з цих пропозицій була б підтримана депутатами, але... виступив Прем’єр-міністр Леонід Кучма. Він заявив, що проблеми шахтарів можна було б розв’язати в робочому порядку, коли б парламент не відмовив урядові у додаткових повноваженнях та коли б Нацбанк було підпорядковано урядові. І парламент не підтримав жодної з пропозицій Л. Кравчука. А натомість Л. Кучмі доручили підготувати перелік заходів, які унеможливлювали б економічний колапс.

16 червня Л. Кравчук видав указ «Про невідкладні заходи щодо стабілізації економічної та політичної ситуації в Україні». Цим указом утворювався надзвичайний комітет Кабінету Міністрів з питань оперативного управління економікою. Прем’єр-міністра Л. Кучму було призначено головою комітету. До його складу увійшли Перший віце-прем’єр, віце-прем’єр з питань економічної реформи, віце-прем’єр з питань АПК, міністри економіки та фінансів, голови Нацбанку і Фонду держмайна. Л. Кравчук закріпив за собою безпосереднє керівництво Кабміном. С. Головатий заявив, що, вживши слово «безпосереднє», Л. Кравчук порушив Конституцію України. Сам Л. Кучма, коментуючи указ Президента, сказав, що його видання і зміст були для нього цілковитою несподіванкою. Указ, на думку Л. Кучми, «негативно впливає на дієвість роботи Кабміну, чи не єдиного ефективного органу в Україні. І хоча Президент є найвищою посадовою особою в державі, чиї рішення обов’язкові до виконання, ситуація, що створилася, не дає можливості Прем’єр-міністрові нормально виконувати свою роботу. І вже 21 червня Л. Кравчук зупинив дію указу «Про невідкладні заходи...».

17 червня Верховна Рада під тиском страйкарів таки ухвалила постанову «Про проведення Всеукраїнського референдуму щодо довір’я (недовір’я) Президенту, Верховній Раді». Референдум мав відбутися 26 вересня 1993 року. Але одразу після прийняття постанови деякі депутати заявили, що це рішення суперечить Конституції та законам України. «Народна рада» назвала це рішення «політичними іграми, спрямованими на продовження державного перевороту» і закликала провести дострокові президентські та парламентські вибори.

24 червня Л. Кравчук «з метою усунення паралелізму в роботі адміністрації Президента та Кабінету Міністрів» ліквідував соціально-економічну раду Президента та апарат радника Президента з соціально-економічних питань, комісії та апарат радників Президента з питань науки, з політико-правових питань та зі зв’язків з міжнародними фінансовими установами і контролю за зовнішньоекономічною діяльністю. Так Л. Кравчук зреагував на звинувачення, що його адміністрація перетворюється на паралельний уряд.

Тим часом, вгамувавши страйкарів, влада почала робити обережні кроки в зворотний від референдуму бік. Л. Кравчук, виступаючи 15 липня по Українському телебаченню, казав: «Я не проти референдуму про довір’я або недовір’я Президентові і Верховній Раді. Однак треба врахувати ту обставину, що це буде дорадче консультативне опитування, а не референдум, як такий». Водночас опитування, проведене Інститутом соціології АН України, свідчило, що 47 відсотків громадян оцінюють соціально-економічну і політичну ситуацію як катастрофічну, 42 — як кризову і лише 0,8 відсотка респондентів вважали, що цей стан добрий або нормальний. Тобто, влада була обізнана із настроями громадян і розуміла, що під час референдуму буде висловлено недовіру і Верховній Раді, і Президентові. Щоб цього не сталося, треба було уникнути референдуму. І 6 серпня Президія Верховної Ради «після численних звернень стосовно доцільності проведення референдуму» прийняла постанову про проведення у третій декаді серпня пленарного засідання сесії ВР для повторного розгляду питань, пов’язаних з проведенням референдуму про довір’я (недовір’я) Верховній Раді та Президентові.

26 серпня депутати зібралися на сесійне засідання. Президент України Л. Кравчук зазначив, що проти референдуму він ніколи не виступав і не виступає, проте постанова про референдум порушує Конституцію. На думку Л. Кравчука, поява цього документа «була обумовлена компромісним варіантом вирішення досить складної, кризової соціально-політичної ситуації, що цей компромісний варіант ухвалювався без врахування конституційних норм.

Депутати два дні обговорювали проблему референдуму, але жоден із проектів постанови не було підтримано.

31 серпня Прем’єр-міністр Л. Кучма представив у парламенті Програму діяльності уряду на 1994 рік. А напередодні Л. Кравчук звільнив за власним бажанням з посади віце-прем’єр-міністра з питань економічної реформи Віктора Пинзеника. Своє рішення про відставку він пояснив тим, що «вичерпав можливості пробивати рішення чи стримувати їх прийняття». На думку В. Пинзеника, у цій ситуації «потрібний надзвичайний орган оперативного управління економікою з особливими повноваженнями. Це міг би бути і Кабінет Міністрів, але за умови серйозних кадрових змін».

Сам Л. Кучма, виступаючи 31 серпня у парламенті, заявив: «Я зовсім не прихильник впровадження в Україні надзвичайного стану. Сам по собі надзвичайний стан нам нічого не дасть. А от надзвичайні економічні заходи в наших надзвичайних економічних умовах є суворою життєвою необхідністю. Оскільки надзвичайні заходи повинні бути саме в економічній сфері, то реалізувати їх може лише Кабінет Міністрів». Після цього прем’єр виклав своє бачення необхідних повноважень уряду. По-перше, це створення єдиної цілісної вертикалі виконавчої влади з підпорядкуванням місцевих держадміністрацій Кабміну. По-друге, надання урядові права оперативно приймати декрети для термінового регулювання соціально-економічних процесів. По-третє, підпорядкувати урядові Нацбанк. По-четверте, надати право прем’єрові призначати і звільняти керівників міністерств і відомств, окрім тих, що виділені в Конституції, створювати і розформовувати ланки виконавчої влади. А закінчив Л. Кучма свій виступ словами: «Законодавчу владу — Президенту, виконавчу — Прем’єр-міністру, Конституцію — Верховній Раді». Тобто в ситуації, коли над Верховною Радою та Президентом навис дамоклів меч довіри чи недовіри, Прем’єр-міністр жодним словом не обмовився про свою можливу відставку і виявив бажання взяти на себе додаткові повноваження. Але вже 4 вересня Л. Кучма подав Л. Кравчуку заяву про відставку. Інформацію про це одразу спростував прес-секретар Кабміну Д. Табачник, та 10 вересня прес-служба Президента повідомила, що Л. Кучма заяву подав, проте Л. Кравчук попросив його продовжувати виконувати обов’язки на період до розгляду питання Верховною Радою.

21 вересня Верховна Рада лише з третього разу задовольнила прохання Л. Кучми про відставку з посади глави уряду. Сам прем’єр у заключному слові сказав, що в Україні нині сильної центральної влади немає, а вся наша економіка тримається на особистих зусиллях регіональних лідерів і так званого «червоного директорату». А щоб разом із прем’єром відправити у відставку і його уряд, парламенту довелося вносити до порядку денного питання про довіру чи недовіру складу Кабміну. Отож було вирішено й долю «команди Кучми». Урядування кабінету Л. Кучми запам’яталося декретами, що спотворили законодавче поле України, трастовими махінаціями, більш як 10-тисячною інфляцією, постійними проханнями прем’єра надати йому додаткових повноважень...

Верховна Рада запропонувала Президентові сформувати новий уряд та винести на розгляд кандидатури членів Кабміну, які відповідно до Конституції має затвердити парламент. 22 вересня Л. Кравчук призначив виконуючим обов’язки Прем’єр-міністра Юхима Звягільського.

Через день, 24 вересня, Верховна Рада повернулася до проблеми референдуму про довіру Президентові та Верховній Раді. Л. Кравчук запропонував замість референдуму провести дострокові парламентські вибори, пообіцявши: «Того дня, коли нова Верховна Рада збереться на своє засідання, я звернуся до народу з проханням провести дострокові вибори Президента». Проте, схоже, депутати вирішили перестрахуватися і, відмінивши постанову про проведення референдуму, призначили на 27 березня 1994 року дострокові вибори Верховної Ради, а на 26 червня 1994 року — дострокові вибори Президента.