Охтирський Свято-Троїцький монастир заснований 1654 року ігуменом Іонакієм. Він і кілька десятків монахів оселилися на мальовничому пагорбі біля Охтирки. Дике колись місце швидко заквітло величними спорудами, перетворившись на один з найбільших монастирів в Україні. Той пагорб і тепер називають Монастирською горою. Проте від чудових будівель обителі залишилася до наших днів тільки напівзруйнована дзвіниця. Вподобана місцевими гадюками, вона самотньо височіє над знов здичавілим пагорбом. За свою історію монастир руйнувався двічі. Вперше — частково, у 1787 році внаслідок указу Катерини ІІ. Потім зусиллями місцевих меценатів він був відновлений. Удруге — у 30-ті роки минулого століття, коли вже геть інше покоління охтирчан повністю розібрало його на будматеріали...

Та ось нещодавно, перед днем Св. Володимира, в похмурих обрисах пагорбу відбулася малопомітна, але промовиста зміна: на старій дзвіниці з’явився хрест. З 28 травня цього року тут живуть монахи о. Семіон та

о. Смарагд, благословенні Єпископом Сумським і Охтирським Іовом на відродження монастиря. Хрест допоміг встановити поки що єдиний спонсор — Качанівський газопереробний завод. Володимир Шевченко, директор підприємства, надіслав для цього бригаду альпіністів, які у вільний від підкорення вершин час працюють на заводі висотниками.

Відродження починається майже з нуля: на горі нема ані храму, ані келій. За храм править дерев’яний навіс, у якому, втім, є все необхідне для літургії — престол і жертовник. А живуть монахи в армійському наметі, подарованому військовими. Та ці незручності тимчасові і, зрештою, другорядні. Головне, що регулярно відправляється служба.

Новонароджений монастир відвідують миряни з Охтирки та с. Чернеччина, що неподалік. Слід сказати, що завдяки необлаштованості богослужіння тільки виграє. Схожий на шалаш «храм» зворушує простотою і щирістю. Як і в перших християнських церквах, тут відсутній іконостас. Тому самий ритуал, котрий у сучасних церквах відбувається в закритій вівтарній частині, тут можна побачити просто перед собою, в безпосередній близькості. Тож не дивно, що люди долають немалу відстань, щоб потрапити на службу, яка починається, до речі, о 5-й ранку.

Узагалі, місцеві жителі із симпатією ставляться до починання монахів. Носять їжу, допомагають інструментом і будматеріалами. Перший «храм» збудував місцевий каратист Слава. Кажуть, коли він почав допомагати ченцям, у нього трапилося кілька нещасть поспіль: обікрали автомобіль, згоріла коштовна апаратура. Але він поставився до цього з мужністю, бо звик сприймати життя, як бій: ти завдаєш удар — тобі два у відповідь. І не відступився.

Усе начебто гаразд, але монастир і досі не отримав юридичного статусу. На паперах, які засвідчують монастирську власність на землю, бракує одного-єдиного підпису з департаменту екології. Там чомусь відмовили, використовуючи нехитрі бюрократичні прийоми.

Крім того, за законом територія, де колись були розташовані основні будівлі монастиря, належить ВАТ «Нафтопроммаш». Обнесений цегляним парканом полігон займає центральну частину пагорба. Всередині огороженої території стоїть старенька одноповерхова будівля. Загалом, цей промисловий об’єкт, здається, мало затребуваний. Та річ навіть не в тім: перенести полігон не так уже й складно, а перенести святе місце з печерами і дзвіницею неможливо. Попри цю очевидність керівництво «Нафтопроммашу» навідріз відмовляється віддавати територію, вимагаючи компенсацію у 300 тис. гривень. Ченці і їхні однодумці вимушені вести затяжну війну із сусідами, апелюючи до місцевої та обласної влади.

Монастир по-справжньому

Кожна обитель має свій внутрішній колорит, який відбивається в особливостях уставу. Тут — відчутний відбиток стилю мислення о. Семіона. Для нього відродження монастиря — нагода повернути призабуті в теперішніх монастирях святоотецькі ідеали. В сучасному християнстві поширена думка, що жити за зразком Святих Отців за теперішніх умов неможливо. Тому на практиці вимоги до ченців значно пом’якшуються. Життя в монастирях втратило напругу християнського подвигу і наближене до просто благочестивого життя мирян.

Якось о. Семіон, тоді ще студент Московської духовної семінарії, дізнався, що в Греції діють монастирі, які до сьогодні невідступно дотримуються прикладу Святих Отців. Йому вдалося поїхати в цю країну на навчання, а заодно і відвідати такі монастирі. Тепер він має змогу втілити на Охтирській горі побачені ним моделі монастирського устрою.

У чому ж специфіка чернечого життя на Афоні? По-перше, для грецьких монастирів не мислимо, щоб його ігумен призначався «зверху», як у нас. Натомість, його там обирають серед своїх, довіряючи не тільки адміністративні повноваження, а й духовне наставництво. Отож послух, отриманий від ігумена, сприймається не як наказ керівництва, а як благословення духівника.

Афонський (а тепер і охтирський) монастирський побут організований відповідно до святоотецьких настанов. Трапезу відвідують усі без винятку, бо вона — продовження богослужіння. Водночас неможливо уявити, щоб хтось із ченців вживав їжу окремо від братії. Не допускається, щоб монах мав якусь приватну власність. У разі потреби йому виділяють гроші з монастирської каси. Неможливе проживання кількох монахів у одній келії. Не прийнято навіть заходити один до одного «в гості».

Найважливішим приписом є обов’язкова присутність усієї братії на всіх відправах добового циклу. Жодні справи (приватні чи монастирські) не можуть відволікати ченця від головного заняття — участі в богослужінні. Службу відправляють за повним чином, без пропусків і скорочень, як це буває у парафіяльних церквах і багатьох монастирях.

Ці правила — усього-на-всього норма чернечого життя. Але, на жаль, у нас вони сприймаються майже екзотично. Тож Охтирський монастир — унікальний. І унікальний, хоч як це дивно, тому, що просто справжній.