Загадки язичеського капища

відкриває поглядові дивовижну картину. У центрі — величезна овальна скеля, котра з одного боку омивається річкою Інгул, з другого — оточена широким круглим майданом. Скеля заввишки приблизно тринадцять метрів, завдовшки — майже п’ятдесят, завширшки — майже двадцять метрів. Північна, східна та західна стіни —стрімкі, південна — похила. Всю споруду вимощено великими прямокутними кам’яними плитами, що за формою нагадують зрізану піраміду з плоским верхнім майданчиком. Особливо вражають розміри кам’яних блоків. Постає запитання: хто і за допомогою яких механізмів вирізав ці брили, як пересував та складав їх? У стародавніх народів був один спосіб «розрізання» каменю. У кам’яну брилу забивали дерев’яні кілки, після чого їх поливали великою кількістю води. Дерево набрякало і розривало камінь. Процес був надто трудомісткий та тривалий. Але як доставляли на місце ці важкі брили? Адже навіть сьогодні загнати в ці болотисті місця сучасну техніку неможливо. Аналогічне питання, що стосується єгипетських пірамід, не розв’язано донині.

Площа навколо будівлі, завширшки близько ста метрів, вимощена великим білим камінням, що за своїм складом значно відрізняється від матеріалу, з якого зроблено саму піраміду. Один з таких каменів було знайдено тут, і за уважного його огляду було виявлено... сліди опалубки. Можливо, біле каміння площі вилито з якогось архаїчного матеріалу (цементу)? Пильніший огляд підтвердив цю гіпотезу. На деяких каміннях поблизу підйому на піраміду було виявлено відбитки чоловічих та жіночих ступнів.

І, нарешті, про найзагадковіше — «прикраси» споруди. На верхньому майданчику в різних місцях розташовано безліч великих скульптурних брил, дуже промовистих за формою. Минуло надто багато століть та тисячоліть. Вітер, вода, лишайник та час обточували ці камені. Однак вони все одно зберегли схожість з міфічними тваринами. Науці відомі такі скульптурні статуї стародавніх. Їх зазвичай називають мангірами. Люди, які ще не навчилися мистецтва вирізьблювати, шукали характерні камені в природі, асоціюючи їх з тваринами чи людиною. Риси, яких не вистачало, все-таки доробляли у вигляді неглибокого рельєфу чи подряпин.

Монастирищу трохи більше ста років. Такий самий вік і в легенд про нього, які дотепер пам’ятають і розповідають старожили. Згідно з однією з них у цій скелі були сховані козацькі (чи татарські скарби). Вхід до сховища розташований десь на поверхні, а вихід — під водою, на середині річки.

Деякі легенди пов’язано з місцевим паном Требиновським, який мав кохану — сільську красуню. Вона чекала дитину, й уникаючи людей, самотньо жила в одній з печер Монастирища, немов черниця у келії.

Місцеві мешканці розповідають, що за перелюб у Монастирище відсилали черниць, де вони каторжною працею спокутували свій гріх.

Характерно, що в багатьох легендах фігурують саме жінки, котрі відмовлялися виходити заміж чи чинили гріх — перелюб. Саме цей мотив є основним у поширених в Україні легендах про дівич-гори, на яких жінок, котрі готувалися стати матерями чи були нездатні зачати, ізолювали на певний час в особливі місця під наглядом жриць-віщунок. Тут вони лікувалися травами, здійснювали обряди культу родючості.

Старожили пам’ятають, що колись тут хотіли розпочати будівництво монастиря. Можливо, звідси і походить назва Монастирище.

Шлях по білому камінню майданом до підніжжя піраміди являє собою S-подібну фігуру з овалом скелі на кінці. Інакше пройти неможливо, бо праворуч і ліворуч розташовані або болота, або кущі, або уламки. Такі спіралі, що чіпляються одна за одну, відомі нам здебільшого з орнаментів трипільської кераміки Подніпров’я. На початку XX століття археолог К. Болсуновський висловив думку про те, що спіраль передає образ змія. З часом ця інтерпретація стала звичною. В. Збенович простежив зміни цього образу від того вогнедишного дракона, що лякає, в ранньому Трипіллі до казкового крилатого змія, який єднає небо з землею, наприкінці ІІІ тисячоліття до н. е.

На верхній майданчик піраміди можна потрапити лише з південного боку. Саме тут знаходиться щось на кшталт східців. Праворуч і ліворуч підйом супроводжують кам’яні брили. На одній з них примітивно, але чітко, як на дитячому малюнку, «продряпано» очі, ніс і рот.

Цей витвір заввишки з людину. Думка по те, що хтось із сучасників пройшов кілометрів зо три від найближчого села з молотком та зубилом у руках, щоб їх продряпати, здається дурницею. Тіло загадкової дівчини теж вигнуто буквою «S».

Після такої знахідки з’являється бажання уважно оглянути всі «східці». З-поміж найцікавіших знахідок: риба (чи черепаха?) і... ноги з відсутньою верхньою частиною скульптури. Довкола внизу біля скелі безладно розкидано великі уламки каміння. Якби їх підняти та реконструювати, вийшла б ціла галерея стародавніх ідолів, певно, дрібного та середнього рангів, згідно з місцем, що відведено їм у пантеоні.

Піднімемося на верхній майданчик піраміди. Всі кам’яні плити під ногами більш або менш однакового розміру чи прямокутної форми. Вирізняються два пласкі овальні камені: біля входу і трохи далі. Завдовшки вони майже чотири метри, завширшки — майже два. На одному з них і ще в двох місцях на скелі знайдено краплеподібні заглиблення однакового розміру, приблизно 25—30 см завширшки і сантиметрів 10—15 завглибшки. Щось дуже нагадує посудину зі стоком, мабуть, для жертвоприношень, що поширено за язичництва.

В уяві стародавніх саме в крові живе душа. Ймовірно, саме для збирання її створювали ці жбани.

Таких крапель-заглиблень — три: одне — на пласкій великій плиті на південно-західній частині майданчика і два — прямо на поверхні кам’яних статуй піраміди. Ці скульптури є центром композиції верхнього майданчика споруди. Кожна з них, ймовірно, зображувала якусь тварину і була спрямована до однієї з сторін світу, що було своєрідним компасом-покажчиком. Тварина, яка дивилася на південь, дуже схожа на бика. Східний напрям асоціюється з левом. Образ лева, як вважають учені, має арійське ведичне походження і символізує вигорілий на сонці степ, відверту владу над просторами і силу. Два інші образи поки що не розгадано.

Аналогічне чотирилике божество є в давньоіндійській релігії. Приблизно 250 року до н. е. в місті Сарнатхе за наказом царя Ашоки було побудовано п’ятдесятитонну монолітну колону. Її було увінчано капітеллю з чотирьох левів, що охороняли чотири сторони світу. Передніми лапами вони впираються в двадцятичотириспицеві колеса дхарни — колеса людської долі. Водночас символізують і чотири першоелементи (вогонь, повітря, воду, землю), які зображено на колоні фігурами коня, лева, слона та бика. У нашому випадку тварини, повернені на північ і на захід, можуть бути слоном і конем.

Такі дуже стародавні скульптури та інші мегаліти відомі в Європі з середини ІV тисячоліття до нашої ери. Це дає можливість приблизно визначити часові рамки створення піраміди. Тоді ж, в ІV—ІІІ тисячолітті до нашої ери, в середньому Подніпров’ї та Подністров’ї була культура, що називалася в археології трипільською. Верховне божество трипільців теж зображено на жбанах чотириликим. Академік Б. Рибаков писав з цього приводу: «Космічне божество дивилося своїми сонячними очима на південь і на північ, на схід і на захід, воно було воістину всюдисуще».

У південно-західній частині Монастирища знаходимо також заглиблення зі стоком посеред великої пласкої кам’яної плити. Від неї до центру скелі тягнеться нагромадження якогось каміння. Розгадка малюнка стала б значно доступніша, якби його вдалося сфотографувати з висоти пташиного польоту. Однак і за пильнішого огляду можна припустити, що це — скульптура жінки, яка лежить. Довжина скульптури — майже п’ятнадцять метрів. На обличчі — лінійно позначено ніс і очі. Подібний характер зображення людського обличчя є вже на тих самих керамічних трипільських жбанах. Імовірно, тут був культ Матері, хранительниці первісної громади, її «мирового дерева». Життя первісного суспільства було нерозривно пов’язано з природою. Громада жила і дихала спільними радостями і незгодами, розвивалася, росла і розгалужувалася від покоління до покоління. Нам багато відомо про заняття та побут, культові уявлення трипільців. Можливо, Монастирище було їхнім величезним святилищем. Але яка саме назва цього народу? Відомий сходознавець і культуролог Олександр Шокало вважає часом народження землеробської культури Подніпров’я V тисячоліття до н. е. і називає цю культуру арійською...

У XX столітті слово «арієць» стало одіозним поняттям, а принципи арійської духовної культури було спотворено. Однак, арії (варіант — орії) — це самоназва першотворців аграрної культури євразійського материка. Ймовірним місцем її зародження можна вважати середнє Подніпров’я та Подністров’я.

Слово «арія» в давньоіндійській і «айріл» в давньоперській мовах означає «благородний, знатний аристократ із хорошої родини». У багатьох сучасних індоєвропейських мовах можна простежити санскритські корені: зокрема, корені «ар», «ор»; орачі, українці, хорвати та ін.

У стародавніх трипільців-аріїв не було писемності. Всі знання та традиції передавали усно, їх було записано лише в першому тисячолітті до н. е. В середині другого тисячоліття до н. е. арії розселилися на схід та південь материка, створивши дві великі гілки: іранську та індійську. Індійські писемні джерела «веди» найповніше донесли до нас основи арійської культури. В них зібрано гімни, магічні закляття, уламки стародавніх міфів, описання релігійно-побутових обрядів та релігійних культів.

Саме тут знаходимо опис давньоіндійського культового місця. Воно мало вигляд великої гори з широким жертовним майданчиком зверху. Звичай молитися на вершинах гір є у багатьох давніх народів. Такі «мирові гори» були в домі (центр), в поселенні (вівтар на центральному майдані). Але з часом вони перестали задовольняти потреби великих громад. І тоді виникають міжпланетні та міжсуспільні культові споруди, до яких, певно, і належало Монастирище. Десь поблизу мають бути сліди поселення. Звернімося до даних археологів.

На відстані приблизно за кілометр від урочища розташоване поселення сабатиновської (XVІ—XVІІ ст. до н. е.) і черняхівської (ІІ—ІV ст. н. е.) культур. Є поблизу і скіфські кургани (І тисячоліття до н. е.). Отже, щонайменше з середини ІІ тисячоліття до н. е. тут селилися люди.

Місце для «мирової гори» старанно вибирали. Звідти виганяли злих духів. Жертовний майданчик спочатку був просто земляною горою, яку утрамбовували, покривали сіном та дровами. Для цього використовували і природні пагорби, або ж їх насипали руками. Пізніше громада почала вимощувати їх камінням чи цеглою.

На північному боці жертовного майданчика знаходився вівтар з святинею громади. Перед вівтарем розташовували жертву і готували «сому» — божественний напій, що збуджував, яким потім напували і зрошували гору. Тертям двох кусків сухого дерева запалювали вогонь — «агні» у центрі гори. Потім убивали жертовних тварин, а в архаїчні часи — людей і готували їжу для богів. Її смакували всією громадою, пили «сому», співали, танцювали та молилися. Приносячи жертву, громада начебто підгодовувала і підтримувала сама себе, відтворюючи зв’язок членів один з одним і з померлими предками. «Веди», у розумінні аріїв, були не лише раціональним знанням, а й молитвою з відтінком релігійного збудження, екстазу.

«Мирове дерево» громади виростало з міфічної «мирової гори», у череві якої, за уявленням давніх, приховувалася першопричина всього — «мирове яйце». Із нього виникало все і в нього йшло все після смерті. Храмова гора асоціювалася і з жінкою-матір’ю, і «мировим деревом», і з гробницею. Тут відбувалися ритуали, розігрували культові містерії. Навколо неї вирувало життя. Її годували, тут черпали сили.

Образ «мирового яйця» відомий кожній дитині з давньої української казки «Яйце-райце». Згідно з розповіддю, з міфічного яйця виникає весь світ і в нього потім повертається. Чи є таке енергетичне яйце всередині монастирищенської скелі — сказати важко. Однак у центрі верхнього майданчика —  напівсферична брила, що опирається з одного боку на два великі камені. Між майданчиком та брилою є щілина завширшки сантиметрів 30—40, що веде вглиб гори. Ніхто не наважується пролізти в цю печеру без спеціальних пристосувань. Але одне безперечно: пустота всередині є.

На жаль, дотепер невідомі такі археологічні пам’ятки на території України, але про їх існування можна лише здогадуватися. Академік Б. Рибаков у монографії «Язичество древніх слов’ян» та «Язичество Давньої Русі» наводить опис таких жертовників пізнішого періоду, виявлених на території сучасних слов’янських держав. Він зазначає, що тема ця практично не вивчена і знахідки такого роду є випадковими. А тому подальше дослідження такої унікальної споруди, як Монастирище, поза всяким сумнівом, має служити історичній науці. Можливо, ці дослідження допоможуть заповнити білі плями в наукових працях про розвиток людської цивілізації...