Сургут можна сміливо назвати українським серцем Західного Сибіру. За офіційними даними, понад 12 відсотків населення міста становлять наші співвітчизники, а за неофіційними — до сорока. Ще тридцять років тому це місто було звичайним селом на річці Об. Сьогодні — це центр газодобувної галузі РФ. Понад 70 відсотків надходжень до російського бюджету йде саме з Ханти-Мансійського автономного округу, центром якого де-факто є Сургут.
А почалося все з того, що комсомольські бригади на початку п’ятдесятих вирушили на освоєння Західного Сибіру. Оскільки головним об’єктом освоєння стали газ та нафта, то особливо багато «першовідкривачів» тут було із західних областей України, де функціонували вже визнані на той час газонафтові наукові центри. Незважаючи на понад п’ятдесятиградусні морози, зиму, що триває з жовтня по травень, болота з мільярдами комарів у період холодного та короткого літа, на Північ тоді їхали тисячами. Жили в промислових бочках(!), бараках, вагончиках. І кожен був упевнений, що їде на рік-два за «довгим карбованцем», щоб швидко заробити на машину чи квартиру. А залишався на все життя. Так у Ханти-Мансійському окрузі сформувалася численна українська діаспора.
«Наша хата скраю» — це не про них
Тамтешню діаспору можна умовно поділити на дві хвилі. Перша — це, так би мовити, старожили Сургута, ті, хто переїхав сюди 20—30 років тому. Нині це вже громадяни Росії. Друга хвиля — сучасна трудова міграція. Складні економічні умови і сьогодні змушують українців залишати рідні міста й шукати того ж таки «довгого карбованця» на Півночі.
Однак із новими часами прийшли і нові проблеми. Більшість наших заробітчан, які влаштовуються на роботу з жовто-блакитним паспортом, автоматично стають нелегалами. Щоб легально влаштуватися навіть продавцем у вуличному приватному кіоску, треба придбати ліцензію, яку, до речі, можна купити, кажуть, і на місцевому базарі. Справжність таких ліцензій постійно перевіряється міліцією. Тому випадки, коли громадяни України потрапляють за грати за порушення трудового та еміграційного законодавства РФ і потім повертаються додому без жодної копійки, не поодинокі.
Ще одна проблема — митниця. Громадянин України може вивезти з Росії не більше 50 тисяч рублів (це близько восьми з половиною тисяч гривень), та й, за свідченнями місцевих жителів, навіть таку суму провезти через кордон проблематично.
Я зустрілася з одним із таких заробітчан. Микола приїхав сюди з Черкащини. Сам він фермер, має 60 гектарів землі. На моє запитання, чому, володіючи найбагатшими у світі грунтами, він подався сюди, Микола з відчаєм відповів: «Працював рік на землі. Продав урожай. А ціни такі, що вийшло по нулях. Ще й борги з’явилися. Приїхав відробляти...».
Добре, що національна риса, увічнена у прислів’ї «моя хата скраю», певно, під впливом сибірських морозів, тут відмерла. «Легальні» українці (здебільшого ті, що з першої хвилі) завжди допомагають «нелегальним» землякам. І не лише з працевлаштуванням. Доходить до того, що діляться теплими речами, житлом.
Живеться, однак, заробітчанам у Сибіру нелегко. Влаштовуються вони зазвичай на «некваліфіковані» місця: будівельниками або просто чорноробами. Мешкають (у кращому разі) в гуртожитках, а то й у вагончиках, тимчасових будівлях. Працюють усю сибірську довгу зиму. В Сургуті є багатоповерхові житлові будинки, котеджі, побудовані лише українськими робітниками. Наприклад, фірма «Запсибінтербуд» придбала ліцензію на залучення іноземної робочої сили і наймає бригади тільки з України.
Цікаво, що модерні дев’ятиповерхові споруди в центрі Сургута, зведені, до речі, руками українських будівельників, пофарбовані в кольори провідної компанії міста «Сургутнафтогазу» — жовтий та блакитний. А на центральних вулицях постійно майорять жовто-блакитні прапорці нафтовиків. Тому часто складається враження, що їдеш не центром Сибіру, а київським спальним районом перед Днем незалежності.
«Два голови — три булави» — це теж не про них
Національно найсвідомішими тут усе-таки залишаються представники саме першої хвилі. У Ханти-Мансійському окрузі вони створили три організації: «Українська родина», «Регіональна українська національно-культурна автономія Ханти-Мансійського округу» й «Українська національно-культурна автономія». Та, на жаль, між головами цих організацій чіткої координації поки що немає. Причиною таких непорозумінь є не лише наша ментальність. Річ у тім, що сургутська діаспора порівняно із західною ще досить молода. На теперішньому етапі її розвитку відбувається становлення діаспорних організацій та зв’язків між ними. Сьогодні є всі передумови для того, щоб у Західному Сибіру утворилася не лише численна, а й згуртована українська діаспора.
Так, приміром, «Українська родина», головою якої є Володимир Халімончук, певний час видавала «Голос України в Західному Сибіру». Ця сама організація має свого юриста — Орисю Довган, яка регулярно проводить юридичні консультації для новоприбулих. Має «Українська родина» і стильну «Кав’ярню» в етноцентрі Сургута, де часто зустрічаються сибірські українці. В цьому місті є україномовна телепередача «Родовід», яку веде чарівна уманчанка Леся Пухальська.
«Українська національно-культурна автономія» допомагає функціонувати дитячому ансамблю бандуристів «Віночок». Голова автономії Володимир Самборський за власний кошт придбав одинадцять бандур. А керівникові гуртка, Ользі Гамаюновій, Леонід Кучма під час візиту до Сургута подарував іменну бандуру. Підтримує автономія і українську недільну школу. Вона діє ще з 1992 року. Сьогодні у школі навчаються майже 100 дітей віком від 5 до 16 років. Директор Федора Миколаївна Соломощук та вчителі викладають тут українську мову, історію, літературу, географію, народознавство, ужиткове мистецтво. Водночас важливо зазначити, що місто, в якому живе понад 40 тисяч українців, повинно мати хоч би один український клас у загальноосвітній школі. А для цього потрібні велике бажання батьків, численні звернення до адміністрації міста, яких поки що немає. І не дивно. Переважна більшість нашої діаспори в Сургуті досить легко асимілюється, багато хто швидко забуває про свою національність і переходить на «общедоступный и всем понятный язык».
Сибірська ностальжі, або Неповноцінна любов
Прикметно, що членами різних діаспорних організацій Сургута є одні й ті самі люди. Це так званий актив, який організовує свята (в місті традиційно святкують День святого Миколая, Різдво, День матері, Шевченківські дні, День незалежності), концерти (частими гостями сургутян можна назвати і «Пікардійську терцію», і Оксану Білозір, і «Океан Ельзи», і Ніну Матвієнко), фестивалі. Нині вони готуються до конкурсу «Пані-2002», на якому традиційно обирають найкращу серед діаспори господиню. Українські сургутяни досить часто бувають на батьківщині. Вони знімають на відео рідні місця, а потім багато разів переглядають плівки. До традиційних українських свят тут ставляться зі специфічним пієтетом: з вертепом обходять усі українські родини, на свято Миколая кожна дитина обов’язково отримує подарунок.
А ось відносини з офіційною Україною у сургутян склалися по-іншому. На запитання про зв’язки з батьківщиною я, на жаль, отримувала однотипні відповіді. З’ясувалося, що наша держава не зацікавлена в налагодженні стабільних відносин із сибірською діаспорою і навіть не намагається встановити якійсь контакти. До речі, кореспондент «ГУ» була першим представником українських ЗМІ, яка за часів незалежності вирішила поцікавитися життям українців Сургута.
Сургут—Київ.
