Небагато навіть у світовій літературі прикладів отаких творчих тандемів, який утворили автори популярних романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля», чималої низки оповідань, нарисів, фейлетонів. Тож, кажучи про одного з письменників, аж ніяк не обійти його побратима-співавтора. Втім, навіть не співавтора. Бо самі Ільф і Петров вважали себе... одним автором. Ось як вони про це свого часу написали (наводжу мовою оригіналу, тобто російською, щоб уникнути подвійного перекладу й можливих перекручень):

«Составить автобиографию автора «Двенадцати стульев» довольно затруднительно. Дело в том, что автор родился дважды: в 1897 году и в 1903 году. В первый раз автор родился под видом Ильи Ильфа, а во второй раз — Евгения Петрова.

Оба эти события произошли в городе Одессе.

Таким образом, уже с младенческого возраста автор начал вести двойную жизнь. В то время как одна половина автора барахталась в пеленках, другой уже было шесть лет и она лазила через забор на кладбище, чтобы рвать сирень. Такое двойное существование продолжалось до 1925 года, когда обе половины впервые встретились в Москве...»

І все ж, мусимо зауважити, 16 жовтня відзначають ювілей не двох половинок отого автора, а однієї — Іллі Ільфа: саме він, старший, з’явився на білий світ рівно 105 років тому. Отож, певно, буде цілком виправдано саме про нього сказати тут дещо більше, аніж про другу «половинку».

Спочатку Ільф був зовсім не Ільфом (як і Петров — не Петровим), а Іллюшею Файнзільбергом і займався зовсім не літературною творчістю. А чим? Пошлемося на авторитетного свідка-сучасника (не нашого — Ільфа) — Костянтина Паустовського:

«В то время Илья Арнольдович Ильф еще не был писателем, а ходил по Одессе в потертой робе, со стремянкой и чинил электричество. С этой стремянкой на плече Ильф напоминал длинного и тощего трубочиста из андерсеновской сказки.

Ильф был монтером, работал он медленно. Стоя на своей стремянке, поблескивая стеклами пенсне, Ильф зорко следил за всем, что происходило у его ног, в крикливых квартирах и учреждениях.

Очевидно, Ильф видел много смешного, потому что всегда посмеивался про себя, хотя и помалкивал. Десятки Остапов Бендеров, пока еще не описанных и не разоблаченных, прохаживались враскачку мимо Ильфа. Они не обращали на него особого внимания и лишь изредка отпускали остроты по поводу его интеллигентского пенсне и вздернутых брюк. Иногда они все же предлагали Ильфу соляную кислоту (из продажи она давно уже исчезла) для паяльника или три метра провода, срезанного в синагоге.

Ильф в таких случаях вступал в оживленный торг, исключительно с целью выслушать новейший набор одесских острот, клятв и проклятий».

Ось, з’ясовується, де воно — джерело гумору й сатири майбутнього письменника. Недарма монтер (а ще — кресляр, робітник авіазаводу й фабрики ручних гранат, статистик, бухгалтер) невдовзі став редактором гумористичного журналу «Синдетикон», у якому писав вірші під... жіночим псевдонімом. Саме тоді Ісаак Бабель у своїй передмові до збірки семи одеських авторів-початківців, що готувалася до випуску, одному з них дав таку коротку, але вичерпну характеристику: «По Ильфу, люди — замысловатые актеры, подряд гениальные». Зваживши на отаку оцінку, Ілля Ільф залишає Одесу й перебирається в 1923 році до Москви, де цілком віддається роботі в газетах та гумористичних журналах.

Водночас не дрімав, усотував одеську ментальність, скажемо принагідно, і Євген Петров (насправді — Катаєв). Він ще 17-річним, закінчивши класичну гімназію, стає кореспондентом Українського телеграфного агентства, потім протягом трьох років служить інспектором карного розшуку. Ганяється за молодим і привабливим крадієм Красавчиком (згадаймо повість Олександра Козачинського «Зелений фургон» і однойменну кінострічку за нею, де Красавчик — то сам Козачинський, а міліціонер Володя Патрикеєв — Петров; вони сиділи за однією партою в гімназії, а потім їхні шляхи отак полярно розійшлися)... До Москви Євген Петров переїхав того самого 1923 року, щоб теж працювати в газетах і гумористичних журналах. І — зустрітися, познайомитися невдовзі там з одеситом Ільфом. Аби писати в дві руки. Як це у них виходило? Вони й самі того не могли пояснити. А надокучливих відсилали до «...прикладу співаків, які співають дуети і почуваються при цьому відмінно».

Зайве, думається, тут щось розповідати про написане ними. Таке не переказується — із захопленням читається. І досі літературознавці ламають голову над феноменом співпраці Ільфа і Петрова. Ніхто не може достеменно сказати, хто грав першу, а хто другу скрипку в цьому чудовому дуеті й чи взагалі можливий такий поділ. Та й не дует це, власне, був — лунали ж не два голоси, вони злилися в один. Може, письменники тому зійшлися, що були абсолютно однаковими за характерами свого літературного обдаровання? Чи, може, навпаки, будучи геть різними, доповнювали один одного? Мабуть, і перше, й друге. Єдине, що можна стверджувати, так це те, що обидва письменники однаково майстерно володіли рідкісним і чудовим обдарованням істинно веселого й розумного сміху, яким щедро наділяли героїв своїх творів. Без такого обдаровання обох отой тандем, звичайно, ніколи не склався б. І хтозна, чи зміг би кожен з них окремо, наодинці, написати щось подібне до створеного вдвох. Навряд. Недарма, коли Ілля Ільф аж надто захопився фотографією, віддаючи їй мало не весь час, Євген Петров не без гумору скаржився: «Было у меня на книжке восемьсот рублей, и был чудный соавтор. Я одолжил ему свои восемьсот рублей на покупку фотоаппарата. И что же? Нет у меня больше ни денег, ни соавтора... Он только и делает, что снимает, проявляет и печатает. Печатает, проявляет и снимает». А через це, мовляв, довелося навіть на цілий рік відкласти роботу над «Золотим телям»...

Між іншим, навесні цього року дочка письменника Олександра Ільф  уперше влаштувала в Одесі виставку фоторобіт батька. Вони — оригінальні й несподівані — засвідчують неабиякий хист Іллі Ільфа і як фотохудожника.

...Лише десять років працювали в тандемі Ільф і Петров, а який глибокий слід залишили вони не просто в літературі — в культурі, суспільному житті загалом. Слід, який і досі не тільки не міліє, а, здається, дедалі поглиблюється. Вони з’явилися на світ з різницею в шість років, майже такий термін і між датами їхньої трагічної загибелі. Ілля Ільф пішов з життя у 1937-му, Євген Петров — у 1942-му, встигши написати ще, сам на сам, «Фронтовий щоденник».

Одеса.