Полудень. У тіні — спека за тридцять. Усіх розваг — шинки й купання. Чи не тому те заштатне кримське містечко, з тих, яких ще років десять тому на картах не було і які вже наче «відкриті», але не далі скелястих нудистських пляжів, має вигляд наче пришелепкуватий. Інакше не пояснити діалог у місцевій поліклініці, з ганком, що розвалився від старості, з розчахнутими через спекоту покривленими вікнами й перехнябленими дверима.
Як кажуть, нам приховувати нема чого.
— Це точно ваша картка?
— Моя.
— Не може бути. З таким діагнозом ви маєте у домовині лежати.
— З яким?
— А ви що, не читали?
— Я латиною не розумію.
— У вас відірвалася права нирка.
— Та я з кашлем прийшла.
— А, ну тоді не хвилюйтеся, я вам рецепт випишу.
Порізи, підвищена температура й головний біль на рипучих стільцях, позичених у сусідньому розваленому клубі, гмукають. Але фраза у відповідь, сповнена безнадійної приреченості, змушує вибухнути реготом навіть флюс, який притулився до облупленої, колись синього кольору, стіни:
— Латиною?..
— А ви ж як хотіли?!
І правильно! Адже сказано: у тіні за тридцять! Через те давайте, небораки, без фанатизму.
