Коли вперше чоловік малював мене без одягу, я мужньо мерзла на червоному дивані. Тоді він був московським студентом академії, який ретельно вивчав реалістичну школу живопису. А тому я на тій картині нагадувала синю сливу у пурпурній вазі. Друге моє ню-зображення належить зрілому періоду творчості чоловіка. На картині у мене не було обличчя, певне, навмисно, щоб ніхто мене не впізнав. Я ефектно розкинулася на софі, знову-таки червоній. Мій спокій оберігали екзотичні смарагдові рослини. Для цієї роботи було відведено козирне місце на персональній виставці у столичній галереї. На презентацію збіглося повно знаменитих людей. Раптом до картини з червоною софою наблизилися два відомі поети. «Це ти!» — ткнув пальцем у полотно один з них, за сумісництвом — мій колега по роботі. «Звідки ти здогадався?» «Я ж бачу», — загадково відповів полонянин власної багатої уяви.
... До речі, завтра — День художника. Неймовірно, але в нашій суєтній, прагматичній реальності знайшлося місце для богемних геніїв. Свято нагадує нам: їх треба берегти, як усіх аборигенів великого духовного острова.
