Мабуть, книжок не читаємо... — вважає директор Львівського державного видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга
Із досьє «ГУ»
Видавництво «Каменяр» розпочинає літочислення з осені 1939 року . Серед його перших видань — книги Ірини Вільде, Степана Тудора. 1964 року львівське видавництво перетворено на республіканське, яке видавало книжки письменників західного регіону. Помітним явищем у книговидавничому процесі було і є видання історичного роману. Серед авторів — Володимир Гжицький, Роман Іваничук, Роман Федорів. «Каменяр» бере участь у випуску художньої літератури серії «Шкільна бібліотека». У рамках державної програми випуску літератури мовами національних меншин України видає також книжки польською мовою. Низку видань було відзначено на всеукраїнських конкурсах за успішне художнє і технічне оформлення та поліграфічне виконання. «Каменяр» підтримує творчість молодих. 1994 року видавництво зініціювало літературну премію імені Б.І. Антонича і разом із книжковою фабрикою «Атлас» та іншими організаціями стало її засновником. Уже шість років серед молодих поетів успішно проходить конкурс на здобуття цієї премії. Цьогорічних лауреатів вітатимуть у Палаці мистецтв 18 жовтня.
— Дмитре Івановичу, очевидно, назва «Каменяр» спонукає: «лупайте сю скалу...» Що є «скалою» для вас — у контексті нинішніх проблем книговидання? Як ви почуваєте себе у вирі новостворених видавництв? Ми як читачі зауважили, що книжки «Каменяра» — серйозні, а не модні.
— Є й модні. Вважаю, що «Бесіди з Т. Г. Масариком» Карела Чапека — для всіх. Я сам готував її до друку — і мороз по тілу: чому ми знову й знову повторюємо одні й ті ж помилки? Їх стільки було в історії! А поруч — прекрасний досвід: бери і вчися. Мабуть, книжок не читаємо. Звичайно, назва зобов’язує: серед видань художньої літератури на чільному місці — твори видатного українського письменника Івана Франка. Неодноразово видавали його повісті, оповідання, казки та поезії, спогади про нього і дослідження його творчості. Видавництво познайомило читачів також із літературною спадщиною багатьох соратників і послідовників Івана Франка: Наталі Кобринської, Уляни Кравченко, Михайла Павлика, а також «закритих» у радянські часи письменників Андрія Чайковського, Юліана Опільського, Богдана Лепкого та інших. Наше видавництво — універсальне, розраховане на масового читача: випускаємо все, крім технічної літератури.
Чомусь вважається, що самопочуття у державних видавництв краще, ніж у приватних. Ось читаю в недавньому числі «Книжкового клубу»: «розжиріли державні видавництва...» Ми хоч і державні, але — на повному госпрозрахунку, на самофінансуванні. Зрештою, так було і в радянські часи, коли в Україні налічувалося всього близько 30 видавництв.
— Часто запитують: де можна придбати Шевченка? Розкішне видання за 70 гривень не кожному доступне.
— У нас достатньо видань і за 13 чи 8 гривень, а то й дешевших. Проблема в тім, щоб вони дійшли до покупця. Ми все ж дивимося на книжку як на товар: видання мають бути прибуткові. Я не сприймаю тези про те, що українська книжка гине. Якби так було, загинули б і видавництва. Основною проблемою нині є відсутність нормальної книготоргівлі. У 1993 році книготорговельні структури приватизували і... знищили. Тепер треба думати, як відновити книгарні хоча б у більших містах.
— Раніше книжкові магазини були в кожному райцентрі, а то й селі, тепер справді зникають. На недавньому книжковому форумі у Львові йшлося про те, що книгорозповсюдження випало з програми державної підтримки...
— Ось нещодавно з’явився книжковий магазин у Горохові Волинської області. Свого часу ми зупинилися там під час одної з поїздок, щоб випити кави, і принагідно поцікавилися, хто в місті керує торгівлею. Познайомилися з енергійною панею Марією Луговською, яка очолює міське споживче товариство, запросили її до співпраці. Завезли туди майже 500 назв книжок, і одразу близько 50 покупців стали в чергу. Люди зголодніли за книжкою, адже в радіусі 150 кілометрів — жодної книгарні! Але це — не вихід. Ми можемо відкрити книгарню, іншим — не під силу та й не потрібно. Можливо, варто мобілізувати зусилля всіх книговидавців, незалежно від форм власності, і створити свою книготорговельну мережу.
— Де ще можна придбати ваші книжки?
— У Києві, Одесі, Донецьку, Луцьку, Рівному... Маємо службу «Книга — поштою». Нас закидали проханнями вислати присвячену народній медицині книжку «Дивосил» Івана Просяника, автора з-під Батурина. У багатьох листах була приписка: «за умови, що книжка — недорога». Комерція є комерція, і нам, буває, нав’язують дорогу книжку. Всякі видання мають право на існування. Я й сам — уже не як видавець, а покупець — придбав книжку рецептів, що коштувала близько 50 гривень. Приношу додому, а дружина каже: «Дарма витратив гроші, хтозна, чи зможу щось корисне звідти взяти». Там — близько 100 рецептів, а в книжках Дарії Цвек, які ми видаємо, буває до півтори тисячі і коштують вони значно дешевше.
— Отже, ми з вами зачепили питання рейтингу книжки. Видавці, бува, ревно ставляться до так званих рейтингових замірів, вважають їх несправедливими. Зокрема і на цьому форумі в кулуарах довелося почути докори на адресу журі...
— Моє ставлення до оцінок таке: члени журі часто просто не знають, що робиться в книжковій Україні. Можна звести літературний процес до трьох-чотирьох імен, але ми вже це проходили. Я дивлюся на об’єктивні дані: скільки продано книжок. Якби ті, що визначають рейтинг, вказували в дужках ці показники, все виглядало б інакше. Суб’єктивні рейтинги — на догоду комусь — я сприймаю з усмішкою. Книжковий форум у Львові перетворився на виставку-ярмарок. А нам, видавцям, хотілось би «розбору польотів», щоб можна було визначитися з тенденцією: куди врешті йде українська книжка? Росіяни ж зуміли організуватися. На одній із нарад Іван Чиж, голова Держкомінформу, сказав, що торік сім мільйонів гривень, виділених урядом на книговидання, було повернуто до Мінфіну, бо чиновники не знайшли їм застосування. Ми, державне видавництво, ще ні копійки не отримали. Щось подібне відбувається і цього року. Ми, як державне видавництво, на державну програму випуску літератури поточного року ще ні копійки не отримали. Чому? Кажуть, не затверджене якесь положення. Нема слів...
— Тривалий час точаться розмови про податкові пільги у книговиданні...
— Є певні пільги, але практично нічого не змінилося. Коли ПДВ із продажу відмінили, ціна на книжку чомусь не впала. Зросла кількість випущених назв книжок. Але не завдяки пільгам, а тому, що з’явилося більше суб’єктів видавничої діяльності. А сумарна кількість примірників залишається такою ж, як у попередні роки: 0,3—0,4 книжки на душу населення. Приклад. Ми співпрацювали з одною фірмою, яка постачала подарункові видання. Звернув якось увагу, що поставлені нами книжки продають із 200—300-відсотковою націнкою. Пройшовся центром, питаю: чому так дорого? Такі ціни, —відповідають мені. І лише в «Українській книгарні» і «Глобусі» реалізовували ці книжки із 20—30-відсотковою націнкою. Але ж не будеш увесь час ходити по книгарнях!
Ще один приклад. Ми видали «Нариси з історії визвольних змагань 1917-1918 рр.» Оскільки добродій із Канади Бондарчук профінансував видання, нам хотілося, щоб книжка дійшла до того, хто зацікавиться нею, і ми продавали її по 2—2,50 грн. А в Києві сам бачив її за ціною... 17 гривень. У Харкові, на виставці «Українська книга і преса», запропонував укласти угоду. Чую у відповідь: не купують ваших книжок. Я був шокований, бо в нашій експозиції не було жодної книжки, якою б не зацікавилися місцеві читачі. Вони підходили до мене, розпитували. Пропоную знов угоду і... чую у відповідь те саме.
Багато в Україні мовиться про становище з українською книжкою. Багато хто нібито прагне допомагати їй — на різних рівнях. Але віз донині на тому ж місці, де зупинився десять літ тому. Свого часу наслухався звитяжних програм і від Зиновія Кулика, і від Івана Драча... Здавалося, що Україну заполонить книжкове море. Однак здебільшого маємо суховій. Дай Боже, щоб нинішньому керівництву Держкомінформу, зокрема його голові Іванові Чижеві, вдалося втілити в життя свої наміри, щоб вони не засохли на пні, а перетворилися на розкішне дерево з рясними плодами-книгами.
На форумі видавців були представлені цікаві видання, але це ще так далеко від потреби, яку так добре засвідчували довжелезні черги спраглих книжкових скарбів у львівському Палаці мистецтв. І хотілось би сподіватися, що саме тут, з метою задоволення потреб читачів, зійдуться інтереси і видавців, і книготоргівців, і влади, яка нарешті зрозуміє роль книги у творенні нової Української держави.
Розмову вели Оксана ТЕЛЕНЧІ, Сергій ЛАВРЕНЮК.
Львів.
