Серед заробітчан-нелегалів, вихідців з Буковини, розкиданих сьогодні по світах, є і колишні журналісти, і навіть один письменник-початківець. Зрідка вони навідуються додому й діляться своїми враженнями про пережите. Дехто береться за перо й виносить гіркі заробітчанські роздуми на шпальти буковинських газет. Не так давно чернівчани були шоковані публікацією в часописі «Ва-Банк», яку надіслала з Італії колишня газетярка Ганна Задорожна. Два роки тому ця немолода вже жінка подалася на Апеннінський півострів, де земляки допомогли їй знайти типову для італійських умов роботу — доглядати вижилу з розуму бабцю в одній заможній родині. Часу в Ганни обмаль. Працювати доводиться по 15—16 годин на добу. За це роботодавці платять по 450—500 доларів. Але вимагають трудитися до сьомого поту, що вона й робить. У вихідні відсипається. Часом береться за перо й нотує в записнику гіркі заробітчанські роздуми. І не лише власні, а й своїх товаришок по нещастю. Пише, як то кажуть, з далеким прицілом: може, колись усе те стане основою повісті або роману.
Один із розділів її записника має прозору назву «Враження». Там вона занотовує сповіді нелегалів, з якими доводилося спілкуватися. Така нагода випадає заробітчанам лише в неділю. Цього дня роботодавці дають їм свободу. Місцем для своїх «тусовок» учорашні буковинки зробили один із центральних сквериків міста, в якому вони наймитують. Тут вони під акомпанемент сліз виливають свої болі одна одній. Ганна Задорожна все те старанно вислуховує, а потім найцікавіші сповіді викладає на папері. Ось деякі з них.
Марія: «В Італії я вже третій рік. Чи хочеться додому? Ні! Моя мета сидіти тут до «цілковитої перемоги». Повернуся назад лише з повним гаманцем. Хочу купити будинок у Чернівцях, мати щось на «чорний» день. Зараз в Італії вирішується питання про пермесу (дозвіл на проживання). Якщо нас, нелегалів, узаконять, тоді інша річ. А в Україну дороги немає: там при владі злодії й корупціонери. Тому віват, Італіє! А душу — в кишеню».
Оля, тридцятирічна жінка: «Я тут недавно. Живу, як пані, не гірше за тих, хто в Україні нас тримав в упряжках та ще й їсти не давав. Моя синьйора — багата жінка, інтелігентна. Я їй сподобалася. Ще б пак! Сама я гарна, маю вищу освіту, можу говорити з нею про мистецтво, музику. Робити не примушує, сиджу і вчу мову. В місто відпускає з осторогою: боїться, щоб мене не вкрали. Але так живуть далеко не всі прибульці з України. В декого психіка не завжди витримує того наймитства. Виживають сильні».
А ось іще один цікавий факт. Він теж із записника Ганни Задорожної. Серед буковинських нелегалів неабиякий авторитет має жінка з Кіцманського району. Її вони образно називають на італійський лад: «Марія — пронто сокорсо». В перекладі українською це означає: «Марія — швидка допомога». Молодиця прославилася тим, що допомагає всім тим, кого роботодавці викинули на вулицю. Одним організовує грошову підтримку з каси взаємодопомоги, іншим підшуковує роботу. А недавно Марія врятувала від самогубства нелегалку з Росії, яка не витерпіла знущань своїх хазяїв і втекла від них без засобів до існування. Застала вона її у скверику, коли та готувалася накласти на себе руки. Марія заспокоїла доведену до відчаю жінку, взяла під свою опіку, а згодом працевлаштувала.
В Італії вже майже шість років нелегально мешкає ще один колишній буковинський журналіст, відомий у краї телеоператор Петро Олар. Він не скаржиться на бідність і нужденність, бо погрішив би цим проти істини. Петра рятує його ремесло. Він і в Італії знає, як заробити відеокамерою собі на прожитття. Крім того, наш колега є кореспондентом Українського радіо, його інформації про цю країну регулярно звучать в ефірі. А віднедавна Петро Олар розпочав випускати свою газету, орієнтовану на українських нелегалів. Вона поступово стає рупором для наших співвітчизників, закинутих сюди долею.
Слід ще однієї колишньої буковинської журналістки відшукався в Португалії. Там вона спершу добряче набідувалася, працюючи посудомийницею в нічному барі. Коли від’їжджала на заробітки, була огрядною, а через кілька місяців виснажливої роботи стала схожа на фотомодель: з’явилася осина талія, зникли складки на підборідді. Зібравши трохи грошенят, перейшла на легшу роботу. Вивчила мову. Тепер працює в рекламному агентстві. Власник не нахвалиться тим, як вона знаходить спільну мову з місцевими бізнесменами. Недавно видала збірку поезій. Переважають у ній емігрантські вірші. Є в них пронизливі рядки:
В невольничій
праці,
в нужді і скорботі
Минає просолене
потом життя.
Я чашу спиваю
свою
емігрантську.
Немає додому
мені
вороття.
Зів’яли крилята.
До тебе, Вкраїно,
Не можу
вернутись.
Прости ж бо
за те...
Якщо я помру, то
в землі португальській
Тополя в моїм
узголов’ї зросте.
Тим часом народилися нові вірші. Формується ще одна книжка невільничих поезій. Не беруся давати оцінок написаному. Але скажу: і ця збірка зіткана з пронизливих рядків, ще емоційніших за попередні. Своїм трагічним звучанням вона вписується в сумну естетичну формулу, висловлену колись поетом-страдником Павлом Грабовським: «Де плачуть, там немає вже краси».
А про долю письменника-початківця (ми колись працювали з ним в одній із чернівецьких газет) вісточок не чути. Від його друзів-заробітчан знаю лише одне: працює він у кар’єрі, де видобувають мармур. Узяли на роботу тому, що під час служби в армії він опанував професію підривника. Незважаючи на Василеву мовчанку, я все ж живу передчуттям: він колись обов’язково розродитьтся талановитим романом або п’єсою про свою італійську одіссею, бо має Божу іскру.
