Земляки, які виїздили на заробітки в чужі краї, повертаються додому. Багатьох переповнюють враження від побаченого і пережитого. Не завжди вони приємні й райдужні. Ось що почула від сорокадворічного рівнянина Сергія А., який працював на приватній будові в Підмосков’ї.

— Мав би я на батьківщині хоч якусь роботу, то ніколи не поїхав би на заробітки. Але так сталося, що спочатку став безробітним (підприємство, де працював, переживало не кращі часи), а потім така доля спіткала і мою дружину Наталю. Звичайно, у місті, де кроку не ступиш без копійки в кишені, годі було сподіватися прожити на допомогу по безробіттю, тим паче що з дружиною виховуємо двох синів-гімназистів. Отож і змушений був податися на заробітки до Підмосков’я. Поталанило, що взяли в бригаду бувалі заробітчани, які знали, куди їхали. А так невідомо, чи зміг би знайти роботу на чужині.

Господар — людина совісна — платив пристойно: по 500 доларів на місяць, хоча місцевим — удвічі більше. Щоправда, працювали ми до сьомого поту, з ранку до ночі. Кожен хотів заробити, бо на нас чекали вдома сім’ї. У мене була особлива скрута. Якось дружина зателефонувала і натрапила на господаря — попросила передати, що вона із синами сидить без хліба. Він поговорив зі мною і переказав через банк моїй дружині невеличкий аванс. Та й до нас ставився з повагою. А щоб нам не докучали стражі правопорядку, домігся для бригади тимчасової прописки.

Уже за кілька днів я зателефонував, щоб дізнатися, чи отримала дружина гроші. І от розмовляю з нею, а в кабіну міжміського переговорного пункту хтось стукає. З’ясовується — московський страж порядку. І йому байдуже, що розмова приватна, призначена не для чужих вух, що кожна хвилина послуг зв’язку коштує недешево. Але слабкою втіхою для мене стало те, що оскільки я мав тимчасову прописку, то настирний міліціонер змушений був відійти від мене без хабара.

Коли розповів своїм землякам про цей випадок, вони не здивувалися. За їхніми словами, ще коли вони працювали тут без прописки, таке траплялося часто, тому намагалися не виходити за межі будмайданчика, щоб не платити поборів міліціонерам.

Мене, людину, яка вперше зустрілася з подібним, це неприємно вразило, як і випадок у метро. Ми із земляком вже їхали на вокзал. Але на одній із станцій нас зупинив міліціонер. Схоже, тільки за те, що його пильне око розрізнило в натовпі наші засмаглі обличчя та порепані від роботи руки, які перевернули не один центнер розчину бетону. Запросив нас до лінійного відділення міліції, пояснивши, що потрібно перевірити документи. Згодом з’ясувалося, таке пояснення міліціонер припас для простаків. Я, хоч і вперше у Москві, до таких не належу — одразу зрозумів, що він хоче «рекетнути» нас. Андрій мав із собою 250 доларів, у мене було зовсім мало російських рублів — тільки на найнеобхідніші потреби, бо напередодні за порадою нашого роботодавця ми відправили зароблене додому.

Тож я, відверто кажучи, насолоджувався тим, що марно влаштовує всю цю виставу правоохоронець. Навіть не подивившися на нашу тимчасову прописку, наказав:

— Викладайте усе з кишень на стіл.

На стіл лягли Андрієві 250 доларів та моя невелика сума в російських рублях. Андрій не хотів конфлікту, а тому зрозумів одразу, чого від нього хочуть. Як потім розповів, віддав 50 доларів. Я вирішив не давати хапузі у формі жодної копійки з тих зароблених важкою працею грошей. А тому прийняв гру нахаби.

— Які до мене претензії? - поцікавився я.

— Прописки не маєте...

— Маю, — заперечив.

— Розумник попався, — кивнув зневажливо до колеги страж порядку. — Ось зачиню в «мавпівник», будеш зговірливіший.

— Зачиняй, тільки поясни причину, — не здавався я. — Інакше по судах затягаю з позовом про моральне відшкодування, останніх грошей не пошкодую на адвокатів...

Міліціонер, шукаючи вихід із ситуації, яку сам створив, кинув до колеги: «Що з ним робити?» — «Відпусти», —відмахнувся той...

Але на цьому приниження не закінчилися. На кордоні митники поводилися з нами, як із людьми другого гатунку. Прикро, що наші, українські. Шкода, що ніхто із них не був у ролі безробітного, інакше куди б поділася їхня пихатість. Нешанобливе «ти», зверхній тон розмови різали слух і зачіпали за живе. Коли я пред’явив довідку з банку про те, що переслав заробіток, до мене втратили інтерес. А у тих, хто такого документа не мав, зробили справжній обшук, сподіваючись знайти незадекларовані долари. Бувалі «батраки» розповідали, що були випадки, коли після митного огляду на тих, хто чесно декларував валюту, прямо в потязі «наїжджали» рекетири. Схоже, хтось вказував бандитам на жертви...

Після всіх цих принижень на чужині намагаюся знайти бодай будь-яку роботу на батьківщині. Їстиму лише хліб, зате не зазнаю таких принижень. Хоча бідність —теж приниження. То де вихід?

Записала Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.