Бюджет, головний фінансовий документ, як не крути, на цілий рік визначає не тільки рівень роботи бюджетної інфраструктури, а й рівень надання соціальних і управлінських послуг, гарантованих державою та задекларованих законодавчими актами. Зрештою, це той мінімум захищеності, необхідність якої продиктована самим життям. Про те, як іде формування регіональних бюджетів на 2003 рік, у розмові нашого кореспондента, депутата Полтавської обласної ради Григорія Гриня з головою Полтавської обласної ради, доктором економічних наук Володимиром Гришком.
— Володимире Васильовичу, всі останні роки «осінні бюджетні баталії» у Верховній Раді України не приносять Полтавщині бажаних результатів. Складається враження, що нас слухають, але не чують. І тому область замість «бюджетного пирога» змушена щоразу задовольнятися «перепічкою».
— Скажу одразу, що проектні розрахунки для бюджету Полтавщини на 2003 рік нас узагалі не задовольняють. Йдеться не про якусь свою особливість. Полтавська область за економічним потенціалом є цілком самодостатньою, динамічно розвивається, істотно нарощує доходи, в тому числі бюджетні. Тому нам не зрозуміло, чому в 2003 році планові показники міжбюджетних трансфертів не забезпечують наші навіть мінімальні поточні потреби. Про бюджет розвитку, що є джерелом фінансування місцевих програм соціально-економічного розвитку, годі й казати.
Розмову про формування державного та місцевих бюджетів на 2003 рік і розвиток міжбюджетних відносин логічно було б вести у контексті державної регіональної політики, суть якої полягає в розумінні необхідності посилення ролі регіонів. Зауважу, що жодним федералізмом чи (Боже збав) сепаратизмом тут і не пахне. Але концентрація в Києві фінансової, економічної і політичної влади поки що йде врозріз із проголошеною доктриною посилення і зміцнення ролі регіонів. Центр не спішить засвоювати нову роль — не адміністрування і розподілу ресурсів, а розробки та гарантування стратегії тих правових основ, що слугують для забезпечення умов виконання місцевою владою своїх зобов’язань. Переконаний, що децентралізація влади на порядок прискорила б розв’язання наявних у регіонах, проблем. Ще більше переконаний, що питання управління мають вирішуватися на тому рівні, на якому вони виникають: село, селище, місто, район, область.
Досі відбувається протилежна дія. Наведу приклад розподілу централізованих капітальних вкладень. Коли рішення про те, що будувати в регіонах, приймається не на місцях — громадськістю, депутатами, органами місцевого самоврядування, а чиновниками в міністерствах і відомствах. Зрозуміло, що «вагоміші», чи солідніше «аргументовані» заявки сприймаються у відомчих офісах швидше, і тоді, як у казці про чужу й свою бабину дочку: одне місто — європейського зразка, інше — періоду козака Мамая.
Наступний приклад стосується концентрації в Києві надприбуткових структур, як це сталося з газопромисловим управлінням і кременчуцькими нафтопроводами. Тепер те, що видобувається на полтавській землі, стає доробком столиці разом з майже півмільярдними прибутками. А на місцях залишаються техногенні наслідки видобутків та екологічні проблеми.
Зауважу, що запроваджені централізовані формульні розрахунки всіх бюджетів і навіть статей насправді йдуть урозріз із принципом соціальної справедливості. Такі схоластичні підходи не дають можливості, по-перше, враховувати різницю в економічних потенціалах і результатах господарювання регіонів. А по-друге, абсолютно нівелюють роль місцевої влади, депутатського корпусу. Ми на місці не правомочні здійснити навіть мінімальні корективи. Тобто ситуація складається так, що корені регіональних економічних проблем знаходяться в основному поза економічною сферою, і, по суті, за межами регіонів.
— Найпершими загальні фінансові проблеми завжди відчувають ті, у кого їх і власних вистачає. Маю на увазі соціально незахищені верстви населення, які очікують на компенсації з комунальних платежів, на безкоштовний проїзд і медичне обслуговування, вчасні соціальні виплати. Яким буде наступний рік для цієї категорії полтавців?
— Без коментарів назву деякі наші потреби і те, як вони фінансуватимуться в наступному році. Для освіти, з урахуванням реалізації ст.57 Закону України «Про освіту», потрібно 355 млн. гривень. Отже, передбачений Мінфіном обсяг видатків у 228,4 млн. гривень не покриває потреби на оплату праці й оплату енергоносіїв. Заплановані видатки в системі охорони здоров’я в розмірі 178,5 млн. гривень не забезпечують навіть потреби в зарплаті, яка становить 179,1 млн. гривень. Де взяти ще мінімально необхідні для роботи цієї галузі 90 млн. гривень? 4 млн. гривень недодано області для утримання територіальних центрів. Лише на 38,2 відсотка до потреби передбачено обсяги субвенції на компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян. На 10,6 млн. гривень зменшені видатки для отримувачів усіх видів допомоги, відповідно до законів України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», решти законодавчих актів соціального спрямування. При розрахунках обсягів міжбюджетних трансфертів з питання надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям не враховано 4,3 млн. гривень на погашення заборгованості, яка залишилася ще за 2001 рік.
Під час формування проектних цифр область виходила з пропозицією про зменшення вилучень коштів з бюджетів міст, а Міністерство фінансів, натомість, збільшило їх на 6,3 млн. гривень. Загальна тенденція останніх років така, що за стрімкого збільшення платежів до бюджетів усіх рівнів питома вага того, що залишається в області, постійно зменшується. Єдине, що спадає на думку в цьому випадку, то це слова канадського вченого Пітера Лоуренса: «Мене долають сумніви. Не можу розібратися, хто править світом — люди некомпетентні, але чесні, або розумні хлопці, що нас дурять».
— Ефективність місцевої влади визначається умінням реагувати на потреби громади, і якщо не завбачувати, то хоча б оперативно їх вирішувати. А це знову кошти. Чи будуть вони у сільських, селищних рад?
— Як приклад, наведу запитання, яке прозвучало нещодавно під час «гарячої телефонної лінії» від сільського голови із Засулля Лубенського району Анатолія Трохименка. Він справедливо зауважив, що коло повноважень сільських рад, виконкомів дедалі ширшає, а матеріальна база місцевої влади така слабка, що не дає жодної можливості виконувати їх належно, і запитав, чи планується збільшити в бюджеті наступного року обсяги видатків на утримання місцевого самоврядування.
Скажу відверто. За цього бюджетного забезпечення держава справді «утримує» самоврядування як елемент демократичного устрою. І не більше. А хіба такі мають бути підходи? Президент України поставив конкретне завдання з формування самодостатніх територіальних громад, а не утриманців. І що для цього зроблено? Проектом бюджету мінімальні потреби органів місцевого самоврядування області планується профінансувати лише на 50,5 відсотка.
За останні декілька років маємо таку динаміку співвідношень дозволеного і необхідного для місцевого самоврядування. У 2001 році показники Міністерства фінансів України на видатки для самоврядування були на рівні 10, 36 млн. гривень, а місцеві ради затвердили 25,33 млн. гривень. Це саме співвідношення в 2002 році становило 15,89 млн. гривень до 33, 9 млн. гривень.
Ніби має бути зрозумілим, що є реальні потреби місцевого самоврядування, які повинні бути профінансовані обов’язково. Адже ще жодна сільська рада з місцевого бюджету золотом дороги не вимостила, а тільки й того, що підтримує певний рівень місцевої влади. Однак на 2003-й для полтавського самоврядування вперто розраховують видатки в обсязі 17,15 млн. гривень. Їх питома вага від коштів, які мобілізуються в області до бюджетів усіх рівнів, весь час зменшується і наразі це становить менш як один відсоток. Залишається запитати: це кошти, щоб самоврядуванню числитися чи працювати?
— Можливо, першопричину таких прорахунків варто шукати в абетці бюджетного процесу — Бюджетному кодексі?
— За великим рахунком, сама ідеологія Бюджетного кодексу помилкова. До того ж це — помилка стратегічна. Якщо ми справді дійсно маємо намір розбудовувати демократичне суспільство, то до чого тоді виписані там очевидні принципи «воєнного комунізму», які забороняють регіонам (і особливо органам місцевого самоврядування) у питаннях фінансування все, що можна заборонити.
Одразу можу назвати дві статті кодексу, які потребують першочергових змін. Це стаття 73 п.2 і стаття 85 п.2, якими забороняється надання позичок з одного бюджету іншому та фінансування бюджетних установ із різних бюджетів.
Як мені пояснити сільському голові Пишненок Зіньківського району Олександру Силкіну, чому сільський бюджет не може допомогти місцевій школі? Тому, що вона за законом фінансується з районного бюджету? Мені важко придумати аргументовану відповідь, окрім посилання на чинний закон. Але вони пишуться для людей, то чому мають бути догмою, якщо вочевидь працюють на шкоду?
Є велике запитання до статті 78 п.8, яка визначає можливість перегляду видатків бюджету за підсумками трьох кварталів і перевищенням доходів більш ніж на 15 відсотків. Логічно було б застосувати тут коефіцієнт пропорційності, що, з одного боку, стимулюватиме розвиток економіки, а з другого — даватиме можливість місцевій владі хоч мінімально латати «бюджетні діри».
І насамкінець. Чим викликана заборона створювати органам місцевого самоврядування позабюджетні фонди? Таке враження, що творці Бюджетного кодексу вбачають у місцевій владі «коперфільдів», які зможуть виплутатися з будь-якої ситуації лише за допомогою магії рук. Не хочу апелювати до досвіду інших країн у розвитку основ демократії і місцевого самоврядування. Нам не потрібні запозичення. Президент України Леонід Кучма у Посланні до Верховної Ради України серед пріоритетних завдань чітко вказав на необхідність здійснення активної державної регіональної політики, децентралізації влади, розширення повноважень місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Жодна політична партія чи депутатська фракція не виступила проти цієї ідеї. Залишається тільки виявити мудрість і далекоглядність, щоб втілити заплановане в життя.
