Проведення на тлі бурхливих вересневих акцій протесту складних переговорів між пропрезидентськими парламентськими фракціями і блоком В. Ющенка «Наша Україна» засвідчує глибоку кризу у внутрішній та зовнішній політиці цих сил, що викликає несприйняття у більшості населення.

Вельми яскравим показником кризи влади є і непослідовна позиція колишнього головного банкіра країни, колишнього глави уряду В. Ющенка, який, бажаючи стати знову прем’єр-міністром України, вів переговори з пропрезидентськими фракціями про створення парламентської більшості, коаліційного уряду і водночас різко критикував державний курс, хоча, на мій погляд, справедливо було б йому і націоналістичним силам, які входять до його блоку, розділити з нинішнім Кабміном відповідальність.

Адже саме уряд Ющенка ініціював призупинення пільг ветеранів, добре знаючи, що все тимчасове у нас перетворюється на постійне. Саме коли Ющенко очолював уряд, підвищилася плата за комунальні послуги та було приватизовано обленерго, що збільшує можливість підвищення тарифів на електроенергію.

Саме В. Ющенко та представники його блоку — рухівці, члени Конгресу українських націоналістів, підштовхуючи Україну до згортання всебічних україно-російських відносин, виступаючи проти входження України до ЄврАзЕС, створення єдиного економічного, митного простору, величезною мірою сприяли зниженню життєвого рівня народу.

Обидві сторони переговорів, що не мають істотних ідеологічних відмінностей, перебуваючи при владі одинадцять років, дотримуючись капіталістичної, прозахідної спрямованості, нині підбивають підсумки в ім’я свого майбутнього, а можливо, і майбутнього країни.

Підсумки невтішні, але помилками їх виправдати не можна, бо дії чинилися свідомо, цілеспрямовано. Відмовившись від радянського, шведського і будь-якого іншого соціалізму, що передбачає турботу суспільства про молодь, людей похилого віку, інвалідів, право кожного на роботу, безплатну охорону здоров’я, освіту, житло, вищезазначені політичні сили зробили ставку не на зростання виробництва за допомогою поєднання ринкових механізмів з державною підтримкою вітчизняних виробників товарів та послуг, а на загальну прискорену приватизацію економіки та її переорієнтацію з російського на західні ринки, що її штучно підсилює провокування антиросійських настроїв.

Це закономірно призвело і до перетворення успішних підприємств на збиткові, занепаду в промисловості, сільському господарстві, зменшенню надходжень до бюджетів усіх рівнів, і до появи правлячих у країні великих капіталістів-олігархів за жахливої бідності та цілковитому безправ’ї більшості народу.

Можна визнати, що головної мети реформ, які проводять за рекомендацією США, досягнуто: реанімацію капіталізму, похованого в нашій країні в 1917 році, завершено. Якщо 1917 року ставилося завдання поліпшити життя народу за рахунок інтересів меншості, то тепер меншість почала жити краще за рахунок народу.

На жаль, нині деякі трудівники, котрі бідують, вірять у можливість демократичного капіталізму, гарного для всіх, і стверджують, що у нас капіталізму поки що немає, хоча й знають, що банки, фабрики, заводи, сільськогосподарські підприємства належать капіталістам, що саме великі капіталісти-олігархи владарюють нині в нашій країні.

Не можна не враховувати і прагнення західних олігархів-господарів ТНК впливати на події в Україні в своїх інтересах. Відповідно до цього із структур влади США постійно лунають обіцянки надавати Україні допомогу, що перериваються іноді окриками, покликаними спрямувати дії правлячих сил у потрібне русло, і порадами.

Нам блюзнірськи радять не ностальгувати за тим, що мали мешканці України в період соціалізму, зберігати здобуту 1991 року свободу, хоча вже багато хто усвідомлює гірку реальність: мізерна частина населення України одержала свободу обкрадати народ за допомогою приватизації, а решта отримала свободу казати, що вони вільні.

Симону Болівару належать слова: «Сполучені Штати Америки призначені самим провидінням приректи Латинську Америку на злидні та страждання в ім’я свободи». На жаль, ці слова стосуються і нашої країни.

Щоб перетворити якусь ідею на свою протилежність, треба довести її до абсурду. Західні європейці з подивом спостерігали за доведенням до абсурду Декларації про державний суверенітет України та ідеї незалежності України.

Франція та Німеччина, які воювали одна з одною в XX столітті двічі, пішли на ліквідацію митних кордонів, запровадження єдиної валюти, взявши прогресивний приклад об’єднання народів з СРСР. А ми пішли, за ініціативою корисливих людей, на зруйнування Союзу і соціалізму, створення україно-російських, україно-білоруських митних кордонів, які перешкоджають розвиткові економіки.

Це спричинило й іншу безрадісну проблему. Сотні років українці прагнули до об’єднання. Завдяки Великій Жовтневій соціалістичній революції Україна здобула державність. Було возз’єднано з нашою країною Західну Україну та інші території. Мільйони українців мешкають у Росії. Зміцнення митного кордону з Росією перетворює український народ на розділений народ.

Спрямованість на входження до НАТО (за умов проживання в Україні більш як 1 млн. росіян) перетворює на розділений і російський народ. Гіркий досвід відділеного від Франції океаном франкомовного Квебеку, який є постійним дуже великим головним болем Канади, підказує, що натовський кордон між Україною та Росією викличе надзвичайно великі проблеми. Тож чи варто створювати ці проблеми?

Потребу вступу до НАТО дехто пояснює необхідністю скасування територіальних претензій стосовно острова Зміїний та інших територій України. Однак чому вони не враховують війни між греками та турками на Кіпрі за фактичної підтримки цих сторін з боку Туреччини та Греції, які перебувають у НАТО? Чому не враховують, що НАТО більшою мірою підтримало Туреччину?

Чому немає бажання забезпечити входження України до єдиного економічного, митного простору з Росією? Адже це зміцнить обороноздатність України! До України не буде територіальних претензій з боку Румунії та інших держав, як і раніше. Як і раніше, українці, котрі мешкають у Росії, не почуватимуться відірваними від Батьківщини. Це саме стосується і росіян, які мешкають в Україні.

Чому не враховують, що вступ України до НАТО призведе до збільшення витрат на оборону, скорочення доходів від продажу військової української продукції за кордон, до зупинки підприємств ВПК України, зростанню безробіття, значному зниженню життєвого рівня народу?

Формування зовнішньої політики має надзвичайно важливе значення для долі народу. Воно не повинно здійснюватися келійно, без урахування думки народу, має бути гласним і демократичним. Однак у житті ми бачимо протилежне.

Під час розгляду на засіданні Комітету ВР у закордонних справах проекту ратифікаційного закону, покликаного затвердити угоду між НАТО та Україною, я звернув увагу колег на те, що проект закону передбачав надання інформаційних матеріалів, що стосуються взаємин між НАТО та Україною лише тим громадянам, які лояльні до НАТО.

Це положення фактично дає змогу високопоставленим посадовцям України вести таємні від народу та законодавчого органу переговори з НАТО, бо в країні та Верховній Раді України завжди будуть особи, не лояльні до цього агресивного блоку, який бомбардував Югославію та інші країни.

Більшість членів комітету не підтримала мою пропозицію проголосувати проти законопроекту. Верховна Рада України, на превеликий жаль, схвалила його, незважаючи на те, що це є подальшим кроком входження України до НАТО, до ствердження натовського кордону на сході та півночі країни.

Як автор проекту постанови Верховної Ради України про необхідність входження України до ЄврАзЕС хотів би отримати відкриту для народу відповідь через засоби масової інформації на запитання: чому не враховують зізнання представників Заходу про те, що багато хто в Західній Європі не бажає входження України до Євросоюзу і взагалі сумнівається у можливості цього навіть у далекій перспективі? Чому ми стукаємо в зачинені двері?

Входження до будь-якого союзу, до будь-якого співтовариства передбачає бажання двох сторін. У зв’язку з цим не може не дивувати фраза Міністра закордонних справ України А. Зленка щодо шляху інтеграції України в західні структури: «Ми маємо намір рухатися ним, незалежно від того, як близько до серця приймає Європа прагнення мільйонів українців» («Голос України», 11 вересня 2002 року).

Доцільно нам звернути увагу на висловлювання директора економічних програм українського Центру ім. Разумкова Володимира Сіденка: «... Альтернативи — ЄС або ЄврАзЕС — немає. Точніше, вона існує лише в головах українських політиків та політологів, але... ніким поки що не визнається в Європейському союзі і в недалекій перспективі, з усього видно, не буде визнана. Недарма з’явилася спеціальна політична конструкція, винайдена для України, Молдови та Білорусі (зазначте, не для Росії) — статусу сусіда ЄС» («Дзеркало тижня», 1 червня 2002 року).

Відмова від входження України до ЄврАзЕС завдає щороку втрат в мільярди гривень. На це вказують трудові колективи, відомі промисловики України. До ЄврАзЕС нас поки що запрошують. Зволікання зі вступом у це співтовариство, до якого входять братні держави, шкодить інтересам народу України.

Віктор МИРОНЕНКО, народний депутат України.