Комітет з питань культури і духовності проводить постійний моніторинг державної політики щодо виконання прийнятого Верховною Радою України у червні 2000 року Закону України «Про охорону культурної спадщини». Зокрема, у порядку контролю за дотриманням чинного законодавства посадовими особами відбулося виїзне засідання комітету в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка», а 3—4 вересня ц. р. — в Національному заповіднику «Хортиця».
Аналіз ситуації та згадані виїзні засідання вкотре засвідчили незадовільний стан державної політики у цій сфері. Є спроби приватизації земель історико-культурних заповідників, їхні території незаконно забудовуються (навіть в охоронній зоні Софії Київської, Києво-Печерської лаври), проводяться незаконні археологічні розкопки, інші земляні роботи, зареєстровано численні випадки розкрадання і продажу культурних цінностей, руйнування пам’яток культурної спадщини тощо. Відповідальні центральні органи виконавчої влади фактично самоусунулися від своїх прямих обов’язків, необхідне фінансування не здійснюється, прокуратура на наявні порушення не реагує. Місцеві держадміністрації та органи місцевого самоврядування зайняли позицію бездієвих спостерігачів (а часто й учасників руйнування національних святинь), посилаючись на брак коштів. Хоч проблема і не в грошах. За останні 10 років на 90% було усунено від охорони пам’яток висококваліфікованих фахівців, тих, що здатні і мають бажання робити свою справу. Натомість прийшли люди «сьогоднішнього дня», у яких одномоментна вигода стоїть понад стратегічні пріоритети.
Так далі тривати не може. Верховна Рада прийняла за результатами проведеного 10 вересня ц. р. дня уряду постанову, що містить основні першочергові положення, які за умови виконання їх Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування приведуть до суттєвого покращення охорони об’єктів культурної спадщини, сприятимуть їх збереженню та розвитку з естетичної, наукової, історичної, туристичної і рекреаційної точок зору.
Однією з основних проблем галузі є відсутність до цього часу системи спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини. Державну службу охорони культурної спадщини створено лише на папері. Щодо місцевих органів, то на сьогодні навіть не затверджено їх положення. В умовах такого хаосу державної політики починають виникати альтернативні охоронні органи, які, не маючи на те жодних підстав, намагаються перебирати на себе функції владних структур. Особливо це стосується об’єктів археологічної спадщини. Так, існує ціла мережа науково-дослідних центрів Інституту археології НАН України «Рятувальна археологічна служба». Ці організації виключно громадські, в органах юстиції і статистики не зареєстровані, не виступають юридичною особою. Але вони перебирають на себе функції нестворених органів охорони культурної спадщини, санкціонують проведення археологічних досліджень за кваліфікаційними документами (відкритими листами) Інституту археології НАН України, без отримання встановленого законом дозволу на такі дослідження. Приміром, у 2001 році з восьми археологічних експедицій, що працювали в Харківській області, лише у трьох випадках оформлено дозвіл на дослідження археологічної пам’ятки в облуправлінні культури. Цією невизначеністю, безконтрольністю користуються певні сили, адже у семи няньок дитя без ока.
Важливо і те, щоб новостворена Державна служба охорони культурної спадщини отримала науково-дослідну, ремонтно-реставраційну, фінансово-майнову і кадрову базу, достатню для виконання функцій, покладених на неї законом. Маю на увазі не лише достатню фінансову складову Кабінету Міністрів України, але і його позицію щодо потужної науково-дослідної та ремонтно-реставраційної бази Держбуду, яка має перейти до новоствореної служби. І, на мою думку, час облишити спекуляції. Державна служба охорони культурної спадщини входить у правове поле України як повністю цивілізований елемент. Я не знаю країни, де б нерухома частина культурної спадщини перебувала в управлінні двох урядових структур, які часто дублюють покладені на них функції: пам’ятки археології, історії, монументального мистецтва — у віданні Мінкультури, а пам’ятки архітектури, містобудування, садово-паркового мистецтва та історичні ландшафти — Держбуду.
Треба негайно оголосити війну варварському поводженню з пам’ятками історії та культури. В перехідних умовах державного регулювання у сфері охорони культурної спадщини, земельної реформи, в умовах неналежної охорони пам’яток або її повної відсутності через хронічне недофінансування статей державного та місцевих бюджетів на ці цілі стали звичною справою приватизація земель історико-культурного призначення, незаконні земляні роботи на пам’ятках, несанкціоновані археологічні дослідження та розвідки, крадіжки культурних цінностей українського народу тощо. Тому крім негайного створення системи органів охорони культурної спадщини комітет пропонує заходи, що мають справити позитивний вплив у цій сфері. По-перше, Кабінет Міністрів України має терміново розробити і внести на розгляд Верховної Ради нормативно-правові акти, які б передбачали адекватну відповідальність порушників перед законом. Це стосується і кримінальної відповідальності, адже завдана в деяких випадках шкода є просто колосальною. Бо йдеться не стільки про матеріальну вартість пам’ятки, скільки про її історичну, духовну, культурну, естетичну та інші цінності. Одночасно має бути підвищена роль прокуратури у своєчасному встановленні факту порушення та негайному реагуванні на нього. По-друге, і це надзвичайно важливо, держава має усвідомити, що охороняти її об’єкти мають не приватні комерційні структури, на які коштів іде більше, ніж на сам об’єкт, а сама держава через систему своїх силових органів. Проблема вже достатньо визріла. Цим має займатися МВС України. Тому комітет наполягатиме на передачі бюджетних ресурсів на охорону об’єктів культурної спадщини вже у бюджеті 2003 року від Мінкультури Міністерству внутрішніх справ.
І ще одна проблема у всіх на вустах: недостатність фінансування. За 11 років незалежності ставлення до культури не змінилося. Зараз це не просто галузь, яка фінансується за залишковим принципом, — іде політика перманентного «одебілювання» нації. У бюджеті на культуру найменше планують, а потім ці бюджети ще й найгірше виконують. Фінансуються ж, як правило, придворні офіціози, феєрверки, естради та інший ширпотреб. І зараз не суспільство працює на культуру, а культура «припадає до ніг» нового українця, аби той кинув якісь доляри на виживання. Це спостерігається повсюди. І недавня поїздка на Хортицю — зайве тому свідчення.
Та повернімося до прагматики. Фінансування об’єктів культурної спадщини спрямовується лише на її утримання за принципом «аби з голоду не подохли». А про наукову або реставраційну діяльність навіть не йде мова. Кинуть якусь крихту, щоб відчепилися, — і добре. Скоро зима, а в музеї на Хортиці дах розкритий. Та це нікого, вочевидь, не цікавить. Приміром, у новостворюваних органах охорони культурної спадщини ніхто з археологів працювати не буде, бо в НАН України зарплата сягає за 500 гривень, в той час як у культурі 120-160 грн. Що ж ми робимо? Адже народ завжди залишає в історії культурний, а не промисловий слід. Якщо ми все розгубимо, то про Україну в майбутньому ніхто і не згадає.
Думаю, крім бюджетного фінансування, Кабміну варто вивчити можливості залучення позабюджетних коштів на реставрацію та охорону пам’яток. Що ми йому і доручимо. Адже на інші цілі він кошти знаходить.
Визріла проблема проведення інвентаризації музейних фондів. У першу чергу — найцінніших. Особливо це стосується археологічних фондів Інституту археології НАН України, склад яких майже засекречений. Їх, вочевидь, як державну власність треба передати до державної частини Музейного фонду України.
Останнім часом почастішали випадки руйнування пам’яток, переданих релігійним громадам. Тому треба провести інвентаризацію цінних культурних і духовних пам’яток, негайно укласти охоронні договори між релігійними громадами і відповідними органами. Не можна допускати ситуацій на зразок тієї, яка трапилася у Києво-Печерській лаврі: щоб провести електрику, частково знищили стародавні фрески!
Повертаючись до земельного питання, зазначу: Кабінету Міністрів України треба негайно забезпечити видачу національним історико-культурним заповідникам державних актів на право постійного користування землею. Бо місцеві органи влади починають не лише прицінюватися до землі, а й безцеремонно порушувати законодавство у цій сфері. Тому конче необхідно покласти край будь-яким спекуляціям щодо загальнодержавного статусу заповідних земель. Крім того, Кабмін має терміново профінансувати виготовлення генеральних планів розвитку заповідників, вдихнути нове життя у розбудову історико-культурної заповідної справи.
Серце болить, коли згадуєш про пустир — пасовище для корів і пристанище для наркоманів, на що перетворився Національний історико-археологічний заповідник «Ольвія»; коли подумаєш про руйнування Софійського собору прямо у столиці, на очах у влади, аварійний стан Національної картинної галереї ім. Айвазовського, забудову «новими українцями» урочища Гончарі—Кожум’яки в Києві, спекуляції навколо Національного історико-культурного заповідника «Качанівка», що підривають міжнародний авторитет України.
Острів Хортиця, який по праву є національною святинею, попри його заповідний статус використовується зараз для розваг владної верхівки і з підприємницькою метою. Продовжують будуватися нові дачі, приватні будинки, гаражі, комерційні розважальні заклади, в тім числі сумнівного призначення, процвітає браконьєрство, нищаться навіть плавневі заповідні зони. В заповіднику безладдя. Про якусь охорону нема й мови. Хоча на острові є кінний міліцейський загін (до речі, розміщений по дорозі до заповідних плавнів), біля нього можна проїхати машиною й ніхто тебе не зупинить. А далі — рай браконьєрства. Заповідна територія вкрита згарищами і сміттям, тут самовільно прокладено автодорогу. На території заповідника діє (і буде діяти, вочевидь) збиткове сільгосппідприємство, яке належить Мінкультури. На запитання, чому ж його тримають на острові, чіткої відповіді не знайшлося. Значить, комусь це треба. На Хортиці функціонує 35 сторонніх об’єктів, жодний з них не має орендної угоди із заповідником. Чому? Відповідь знайдіть самі.
Останнім часом активно мусується проект мостових переходів у Запоріжжі через острів Хортиця. Історія запорізького мостобудування давня як світ. Всього було 4 варіанти мостів. Як пояснили нам, той, що пролягатиме через заповідний острів, є найкращим. Жаль тільки, не змогли пояснити, чому. Вважаю, що ми тут не повинні наламати дров. Так, транспортна проблема існує. Та давайте вивчимо всі варіанти. Зважимо їх. А тоді приймемо рішення. Занадто дорого може обійтися всім нам поспіх. Бо мова тут іде не про шматок землі, а про колиску української державності, демократії, духовну і культурну святиню, оберіг багатьох культур, що переплелися на цьому острівці й одночасно величезному материкові.
Якщо вдається знайти 1,8 млрд. грн. на мости, то невже не можна погодитися з пропозицією облдержадміністрації і передбачити у держбюджеті України на 2003 рік фінансування заповідника в розмірі 7,2 млн. грн., а також 1,5 млн. грн. на подальшу розбудову історико-культурного центру «700-літній запорозький дуб»?
Задумайтесь лиш: якби не постала проблема мостів, то не було б дня уряду, не піднялися б громадські організації на захист Хортиці і, як не прикро, не розглядалися б проблеми охорони культурної спадщини у Верховній Раді. Що ж тоді важливіше? Думаю, треба поєднати обидві проблеми: і Хортицю, і мости. Це має вирішуватися в комплексі.
Зрештою, Україна таки прямує до демократичного громадянського суспільства. Зростає роль і вплив громадськості на недержавницьку позицію владних структур. Так було у випадку з Софією Київською, на сполох забили і громадські організації Запоріжжя. Тож давайте об’єднаємося заради святої мети: зберегти історичне коріння нації, самобутність народу, духовне і культурне начало. Тим і залишимо слід в історії.
Лесь ТАНЮК, народний депутат.
