Діти кольору індіго, відгукніться...

— Батьки справді непоінформовані, і я мушу зробити закид на адресу засобів масової інформації. Щоправда, одна із центральних газет має репортера, колишнього вчителя за фахом, котрий спеціалізується на ... криміналі в системі освіти. Бігає й випитує, що де трапилося. А в нас трапилося те, що освіта, схоже, державі не потрібна, дарма, що прийнято доктрину розвитку освіти, розраховану на 25 років. Через чверть століття вже ніхто із авторів доктрини ні за що не відповідатиме, а людство піде вперед. Горизонти, які ми окреслили в доктрині, через 5 років застаріють. До прикладу. Ми дуже мало робимо для комп’ютеризації, а цивілізований світ давно забув, що таке інформаційна революція. Ми говоримо про інформаційне суспільство, а воно вже — постінформаційне. Основною наукою ХХІ століття визнано біологію. Вона визначатиме майбутнє: матимемо людину духовну чи біоробота? Хто сьогодні вивчає біоенергетичні впливи у взаєминах: учитель—учень, учень—учень?

На жовтень ми запланували колегію Головного управління освіти і науки, де розглянемо весь аспект проблем, пов’язаних з біологією і природодослідництвом загалом. Запросимо викладачів — практиків, учених. Нині в Києві немає жодної школи, яка спеціалізувалася б на біології, 80 відсотків орієнтуються на вивчення іноземних мов.

— Бо досі незрозуміло, що суспільство замовляє освіті? Дитина закінчує школу і не знає, як допомогти собі і близьким, не знає свого організму, своєї здатності до певного напряму в освіті. Росія заявила, що цього навчального року інформаційно-комунікаційні технології вивчатимуть уже з 2-го класу. І ми в Києві також підготували підручник для 1—4-х класів «Сходинки до інформації». Хочемо провести експеримент для п’ятдесяти шкіл столиці. Ми вивчали європейський досвід, маємо фахівців, які цим займатимуться. Нам докоряють: якщо кожен регіон почне створювати підручники... Та не почне, бо надто це складно і дорого. На цей проект Київрада виділила півтора мільйона гривень. Якщо в загальноукраїнському масштабі поки що не можемо впроваджувати новацій, то почнемо з регіону чи окремої школи. Чим позиція нашого управління і моя особиста відмінні від загально визначених? Вважаємо, що настав час подякувати Коменському за класно-урочну систему. Однак, вдосконалюючи її, маємо напрацьовувати інші. Освіта майбутнього буде індивідуальною. Тобто для кожної дитини — своя програма. У світі є вже такі школи, які намагаються відпрацьовувати технології навчання поза класно-урочною системою. Я бачив такі в Данії, США, Англії, Ізраїлі. Це — страшенно дорого, поки що — хаотично, важко зрозуміти, хто чим займається. І все-таки, за цими школами — майбутнє. Сім років тому ми також вирішили створити в Києві школу індивідуального навчання. Назвали її «Школою екстернів». Не думали, що вона здобуде таку популярність. Туди почали приводити не лише тих, хто психологічно чи інтелектуально переріс класно-урочну систему. Учнями стали й діти, що по сім років до школи не ходили, і такі, що можуть у 15 років завершити середню освіту, і такі, що повернулися

з-за кордону і хотіли швиденько отримати атестат. Школа невелика — близько 300 учнів. Працює в режимі консультацій, за індивідуальними програмами, хоча є й загальні лекції. Донині вона діяла в Голосіївському районі міста, тепер має статус міської, а отже — буде інше фінансування. Згодом збиратимемо дітей, що наділені так званим космічним мисленням. До речі, в світі вже прижився термін «діти кольору індіго». Чому їх так називають? Бо є припущення, що від кольору аури залежить зв’язок людини з Космосом. Таких дітей уже багато. Вони намагаються пробитися, самореалізуватися. І ніхто не знає, що з ними робити... — А я перефразую вашу репліку на запитання: що все-таки робити з такими дітьми? І як їх, зрештою, розпізнати? Хіба не знаємо випадків, коли видатних учених в дитинстві вважали розумово відсталими, а вони виросли геніями...

— Свого часу в нашому НДІ психології був доктор наук, який видав збірники з тестування для першого класу. Більш як десять років тому розпочалася хвиля такого тестування. Коли під час прийому до музичної школи перевіряють слух, — це зрозуміло. Але хто може взяти на себе відповідальність і визначити: шестирічна дитина є дурником чи генієм? Під прикриттям тестів нерідко обирають не учнів, а батьків — багатих, впливових. У Києві діють інституції, які пропонують тестування за тою чи тою шкалою. Це певною мірою також шарлатанство. Сьогодні маємо величезну проблему із психологічним забезпеченням навчального процесу. Психологів дуже мало, та й ті вчилися за радянськими підручниками, котрі не враховують нових реалій життя. А тому треба дуже уважно дивитися, чи самі вони не потребують допомоги.

— Ми створили Київський міський педагогічний університет. У його структурі є, зокрема, центр практичної психології і соціології, який аналізуватиме все те, що пропонує ринок послуг у цій сфері. Діятиме також центр моніторингу якості навчання. Адже сьогодні ніхто не може визначити: ця школа або цей учитель дають якісні чи неякісні знання? Деякі газети за телефонними дзвінками намагаються визначити рейтинг тої чи тої школи. У Англії це роблять простіше. Там королівський інспектор приходить до школи і дає державні тести. Про їх результати інформують лондонські газети, отже, батьки школярів можуть зорієнтуватися і обрати навчальний заклад. Ми спробували зробити те саме в Києві. Але не через тести — їх у нас просто нема, а з допомогою звичайних контрольних робіт з усіх предметів під час фронтальної перевірки одного з районів. Результати були вражаючі. Практично всі учні написали контрольні на п’ятірки (за старою шкалою). Бо кожний учитель вважав, що оцінюють не учнівські, а його знання. Та ще й у газеті оприлюднять ці відомості. З нашим менталітетом такий експеримент неможливий. Саме це і є проблемою моніторингу якості, над якою ми працюємо. Коли мене запитують, куди віддати дитину, я раджу: для початкових класів варто обрати вчительку, яка виховала не одне покоління. А з п’ятого класу вже треба визначатися. Маємо в столиці певний спектр навчальних закладів — державних і приватних, які репрезентують різні європейські методики. Ми вважаємо, що треба дати можливість обирати.

Свого часу в журналі «Нова освіта України» ми порушили проблему тіньової освіти. Коли кажуть, що 100 відсотків випускників якоїсь школи вступають до вузів, маємо знати, чия це заслуга. Іноді — репетитора за кошти батьків. Ми вивчили систему репетиторства і гувернантства, яка розвинулася і напрацювала певні цікаві методики. А тоді створили асоціацію фахівців індивідуального навчання (АФІНА). Провели конференцію «Вивчення іноземних мов у дошкільному віці», на котру запросили тих, хто «підпільно» працював репетитором. «Тіньовикам» довелося легалізуватися і це також величезний резерв поліпшення якості освіти. Сьогодні київські школярі вивчають 24 іноземні мови, і в майбутньому прагнутимемо не обійти увагою жодну з європейських мов.

— Ми виважено перевернули піраміду. Свого часу 92 відсотки київських школярів навчалися російською мовою, тепер — навпаки. Це непросто було зробити, бо одні звинуватили мене в тому, що я «знищую російську мову», другі — називали «братом москалів». Нині від політично-поверхового сприймання цієї проблеми треба переходити до усвідомлення еко-філософсько-органічного визначення мови. Київ має бути столицею української мови, і треба захищати інтереси передусім тих, для кого рідна мова є органічною, тобто формою існування духу, ментальності. Скажімо, гумор. Він найбільше відтворює ментальність — його неможливо перекласти. Те, над чим сміються українці, інші не зрозуміють.

 

Київ—Львів.