Тих, хто вперше приїздить до Василівки, обов’язково цікавить ця незвичайна споруда, котра здалеку нагадує середньовічний замок. Під’їдеш ближче — пасуться байдужі гуси. Вони забули, що їхні славетні предки колись врятували Рим!
На тихій вишневій околиці провінційного містечка злетіли під хмари стіни й башти фортеці, увінчані куполами і шпилями. Це, либонь, єдина в Запорізькій області поміщицька замкова споруда. Про його колишню міць і пишність можна судити по залишках стін і деяких будівель.
Зветься вона Василівський замок. Або замок Попова.
У другій половині XІX століття онук і тезко начальника Потьомкінської канцелярії, генерал-майора Попова, іменем якого названо нинішній райцентр, Василь Павлович Попов, бажаючи здивувати сучасників, побудував диво-палац. З його башт відкривався чудовий вид на придніпровські степи і Великий Луг. На оглядовому майданчику за розкішним розарієм була величезна шахівниця з білого мармуру і чорного граніту. Гості (а серед них бували й вельможі з Європи), оглядаючи околиці, грали в шахи. Цікаво, які завбільшки були шахові фігури?
У замку були обсерваторія та метеостанція. У зразковому порядку утримували музей зброї і творів середньовічного мистецтва, бібліотеку старовинних книг, етнографічні кімнати. Так, були в замку й такі. В індійській, китайській, турецькій, грузинській та інших кімнатах-музейчиках (всього їх було п’ятнадцять) знаходилися ляльки-манекени, вдягнуті в національні строї. В турецькій кімнаті, приміром, за свідченням очевидців, турок у чалмі сидів за столом, курив кальян і навіть дим з рота випускав. Ближче до річки у парку було встановлено скульптури італійського майстра Лангобарді. Подейкують, що із замку на Лису гору вів підземний хід, яким можна було проїхати й каретою.
Так чи інакше, все це, на жаль, у далекому минулому. Нині садиба генерала Попова в запустінні. Замість розарію — бур’яни, а шахові фігури замінили гуси, яких місцеві мешканці приганяють нагулювати жир прямісінько на територію архітектурного комплексу.
У директора музею-заповідника «Садиба Попова» Володимира Мєшкова останнім часом рідко буває хороший настрій. А думки про те, щоб залишити посаду, стають майже нав’язливими.
— Я не хочу, — пояснює він, — щоб потім люди казали: «А-а, це той самий Мєшков, за якого загинуло загальнонародне надбання!..»
До замку директор заповідника категорично забороняє заходити — а раптом впаде цеглина на голову?
— Для ремонтно-реставраційних робіт сьогодні потрібно 500—600 тисяч гривень, — каже Володимир Володимирович. — У нас і власні фахівці є. Звичайно, за рік ми у змозі освоїти госпспособом 80—90 тисяч, не більше. Та де їх узяти? До кого я тільки не звертався! І що з того?! Як були ми провінційним районним музеєм, так і залишаємося. Ні, коли руйнувалася одна з башт, загрожуючи завалити залізничну колію, нам виділили з районного бюджету 4300 гривень. На ремонт поміщицького будинку, спорудженого ще 1770 року, дали п’ять тисяч. Але ж це не діло — дивитися, як по цеглинці руйнується замок. Років за два—три від нього може лишитися купа руїн. Дехто каже: от якби це була пам’ятка національної культури! Але ж не Попов будував цей замок. Його власними руками звели місцеві майстри. З наших матеріалів побудували.
Найбільше у Володимира Мєшкова болить душа за два унікальні об’єкти: західний флігель, який називають також англійським замком, і оглядову башту, що розташована праворуч від замку — ближче до флігеля північного, де нині розгорнуто експозицію музею-заповідника.
Одна з особливостей оглядової башти — у кладці. Якщо у звичайній кладці шов становить 4—4,5 мм, то у стрільчастій арці василівської башти зазор між цеглинами не перевищує міліметра! Місцеві майстри довели мистецтво мурування до досконалості. Нібито вони якийсь клей застосовували, а не звичайний вапняний розчин.
Вражає своєю архітектурною пишнотою василівський кремль. Він має лише один аналог у Східній Європі — у Москві. Володимир Володимирович переконаний, що для спорудження палацового комплексу Попов не міг запросити абиякого архітектора. Адже комплекс, за словами Мєшкова, споруджували як альтернативу Воронцовському палацу в Алупці.
Нещодавно один із наукових співробітників «Садиби Попова» побував у відрядженні (власним коштом) у Санкт-Петербурзі. Зустрічався з колегами з Петродвірця. Показав їм знімки з Василівки. «Боже! — здивувалися петербуржці. — Та ж усе це — Бенуа, всесвітньо відомий архітектор, який працював у 30-х роках XІX століття на будівництві храму Христа Спасителя, Великого Кремлівського палацу і Малого театру. Ваш заповідник негайно треба брати під опіку ЮНЕСКО, якщо на місці нічого зробити не можете...»
...Їдучи трасою Харків—Сімферополь, ви побачите замок Попова. На трасі є навіть спеціальний покажчик. У замковому музеї вам запропонують залишити автограф у Книзі відгуків. Там є знаменний запис: «Велич і гармонія форм зачаровують. Зяюче ранами забуття волає про милосердя. Шановні меценати, відкрийте свої душі й допоможіть відродити пишноту, якій немає рівної в Україні». Що до цього додати? Чи знову сподіватимемося, що Захід нам допоможе?
Запорізька область.
