Два мармурові крила

«Добре, — вважає один із керівників ініціативної групи родичів загиблих в авіакатастрофі Павло Капчиць, — що в нас, у родичів, тепер є місце, куди ми можемо прийти вшанувати пам’ять своїх близьких. Проте головну проблему трагедії не розв’язано: Україна не визнала своєї вини за цю катастрофу».

Павло одним із перших вилетів до Сочі, де сьогодні родичі загиблих вийдуть на катері у відкрите море, щоб опустити на воду вінки та квіти. До самого місця трагедії катер не попливе. Надто далеко, та й пасажирам може стати погано.

З родичами загиблих пасажирів мені допоміг зв’язатися президент фонду допомоги сім’ям Борис Калиновський:

— Наш фонд створено не для збирання пожертвувань, а для того, щоб усі ті, кого рік тому спостигло страшне горе, змогли отримати юридичний статус. У мене є доручення від усіх родичів, і я можу представляти їхні інтереси на переговорах. Вважаю, що процес цей тільки починається і ми зможемо довести, що Генпрокуратура РФ ще в грудні передала українській владі всю інформацію про загиблих пасажирів. Щодо винних, то розмови про «божевільну» ракету — цілковита нісенітниця. Винні ті, хто оголосив мертву зону в радіусі 130 км, а стріляв з ракет, розрахованих на радіус від 300 км.

Води Чорного моря зімкнулися над головою батька молодого російського юриста: «Батько летів до Ізраїлю на три тижні, щоб попрощатися з другом, який помирав від раку. Попрощалися. Батько загинув раніше».

— Я втратила дочку, — тихим надломленим голосом розповідала мені Ельвіра Володимирівна Шутова з Барнаула. — Вона вийшла заміж за єврея й поїхала до Ізраїлю на ПМЖ. Він дуже її кохав і кохає досі. А як інакше? Адже вона розумниця і красуня. А порядок і чистота в будинку були такі, що коли для ідентифікації поліцейським потрібно було взяти відбитки пальців дочки, то їх не могли знайти в усьому будинку. Онук сказав, що перед від’їздом матуся все ретельно прибрала, неначе знала, що вже не повернеться. Їй було лише 42 роки... Вона 11 років не була в нашому місті, і я поїхала зустрічати її до Новосибірська. Коли повідомили про трагедію, я не повірила. Мені й досі здається, що це просто глибокий і поганий сон. Я поховала маму, батька, бабусю, але такої втрати й болю не відчувала жодного разу в житті. З Барнаула того страшного дня загинуло п’ятеро осіб, і в їхніх родичів такий само стан, як і в мене. Чому? Може, причина в такій незвичайній смерті? Священик сказав, що всі вони потрапили до раю.

Ельвіра Володимирівна не приїхала сьогодні в Сочі. В неї на руках тяжко хворий син. Отака іронія долі — здорова красуня дочка загинула, а інвалід син залишився з матір’ю.

— Серед пасажирів цього літака був і наш онук Женя Ісаєв — студент останнього курсу НДТУ. Ми досі приголомшені горем і не можемо зрозуміти байдужості й просто бездушності винних осіб з України, які не беруть ніякої участі в моральній та матеріальній підтримці постраждалих родин, — написав у відкритому листі дідусь Жені Ісаєва, ветеран війни Іван Олександрович. — Нам завдано сердечного болю блюзнірськими заявами. А що сказали б українські офіційні особи, якби летіли цим літаком їхні діти?

Ось ще один крик душі: «Я, Левчугова Ірина Анатоліївна, дружина, а тепер уже вдова, другого пілота рейсу Тель-Авів—Новосибірськ. Чоловік віз мені квіти, а нашій п’ятирічній дочці фрукти й подарунки. І через необачність військових та безглузду випадковість лайнер було збито і він упав у Чорне море. Загинули люди і розбилися всі мрії та сподівання. Я хвора на бронхіальну астму, в моєї мами онкологічна хвороба (вона інвалід другої групи), а в дочки нефрит. Ми живемо в сирому місці, в будинку, що перебуває в аварійному стані. Вбили нашого годувальника і сенс усього мого життя. Жили ми небагато, але дружно і щасливо. Він мріяв обміняти квартиру на кращу, бо в цій ми постійно хворіємо. І ось він обмінявся на дно Чорного моря, а ми залишилися хворі й самітні, в чотирьох стінах сирого будинку і майже без засобів до існування. Наша дочка досі чекає з роботи свого татка...».

«Льотчики не можуть померти, вони лише відлітають», — це рядок із вірша Ольги Анютиної, дочки командира корабля Ту-154.

І — останнє. В інтерв’ю одному з російських телеканалів хтось із членів ініціативної групи казав приблизно так: «Йдеться не про гроші, ми — за справедливість».