Постійна консультативна комісія при Раді Європи «Демократія через право» (більше відома під назвою «Венеціанська комісія») у своєму висновку від 7—8 березня 1997 р. звернула увагу, що Конституція України 1996 р. передбачає напівпрезидентську систему, яка багато в чому схожа на французьку, хоча й не копіює її. Справді, в питанні про форми правління Україна слідом за Росією віддала перевагу шляху напівпрезидентської республіки, не продумавши, однак, як поведе себе в інших кліматичних умовах екзотична рослина, вирощена на специфічному грунті паризьких каштанів.
1. Напівпрезидентська республіка: французькі витоки
Конституційний режим, що отримав назву напівпрезидентської системи, вирізняється тим, що був буквально скроєний за наказом і під жорстким особистим контролем генерала Шарля де Голля (повноваження президента в Конституції 1958 р. були в основному сформульовані під час його особистих зустрічей з тодішнім міністром юстиції Мішелем Дебре). При цьому де Голль не пропускав нагоди нагадати оточуючим про свою роль: «Ця конституція хороша, навіть чудова. Втім, саме я її зробив».
Оцінюючи сформований першим президентом V Республіки механізм управління країною, один із французьких авторів зазначав: «Немає, власне кажучи, режиму, тобто правил гри, яких дотримується правляча група; є одна людина, і ця людина — сама по собі весь режим, людина-конституція». Формуванню такого державного ладу багато в чому сприяла та незвичайна роль, яку де Голль відіграв у роки другої світової війни і яку французька політологія охрестила «історичною легітимністю», розуміючи під цим терміном історичну обгрунтованість політичних амбіцій генерала. І справді, як зазначали сучасники, своїм престижем, як і своїм ростом, де Голль помітно піднімався над людьми, які його оточували.
Війна закінчилася, але де Голль, ставши президентом країни, продовжував уже на конституційному полі поводитись, як генерал на полі битви. І підстав для таких тверджень де Голль надав достатньо не тільки особистою поведінкою, а й своїми численними одкровеннями. За його словами, «хоч би яке тлумачення захотіли дати тій чи тій статті Конституції, все одно погляди всіх французів звернено до де Голля». Керуючися саме цими міркуваннями, генерал фактично узурпував право тлумачення Конституції: «Я добре знаю, що таке Конституція і що я вклав у її зміст; більш ніж будь-хто інший я володію способом її тлумачення». Всю свою політику, ідеологію та величезну особисту владу де Голль виводив із системи обрання президента Франції безпосередньо народом. Так, в одному із своїх виступів він зазначив, що «опорою нашого режиму є нова система обрання президента Республіки, вибір якого має бути продиктовано розумом і почуттями французів, бо тільки в такому разі він буде главою держави і вождем Франції».
Аналізуючи історію виникнення напівпрезидентської республіки, не можна не зазначити, що де Голль, опираючись на свій незаперечний авторитет, якщо можна так висловитися, буквально ліпив згадану форму правління, підпорядковуючися переважно своїй творчій уяві. Один із сподвижників генерала — Рене Жано згадував свою розмову з ним: «Усі професори конституційного права, — сказав мені одного разу генерал де Голль, — пояснюють нам, що є три можливі режими: режим асамблеї, режим парламентський і режим президентський. Це дуже добре, але чому так уже потрібно, щоб французький режим точно належав до однієї із цих категорій? Нема жодних підстав, щоб Конституція Франції вкладалася в одну з цих теоретичних схем; вона може бути ні цілком парламентською, ні цілком президентською, вона може мати саме специфічний характер». Підкресливши «специфічний» характер свого дітища, де Голль, проте, не потурбувався про розробку пояснювальної концепції, що розкриває суть тієї форми правління, що дісталася Франції як його політичний спадок. Мабуть, усе-таки усвідомлюючи це, де Голль не раз зазначав, що в нього немає попередників і не буде наступників.
Один із сучасників Наполеона одного разу зазначив, що влада буквально злилася з його особистістю. Ми можемо сміливо стверджувати, що особистість де Голля була злита з напівпрезидентською формою правління. На це звернув увагу один із сучасників генерала, зазначивши, що «голлізм» — це водночас ідеологія, конституція і людина». Справді, саме в особистості де Голля напівпрезидентська республіка набула свого конкретного втілення невтомного пропагандиста і агітатора. Інакше кажучи, світ уперше зіткнувся з незнайомою йому напівпрезидентською формою правління, побачив добре відомий усім образ де Голля.
Після того, як у 1969 р. генерал пішов з великої політики, голлізм особистості перетворився на голлізм інституційний. Інакше кажучи, де Голль пішов, але голлізм в образі напівпрезидентської форми правління залишився, хоча почав давати помітні збої в інший час та в інших руках.
Французька модель напівпрезидентської республіки заздалегідь передбачала відмову від застосування принципу поділу влади. На це безліч разів звертали увагу французькі політики і правознавці. Так, один із авторів Конституції ІV Республіки (1946—1958 рр.) Поль Кост-Флоре стверджував, що «принцип, висунутий свого часу Монтеск’є як засіб боротьби проти монархічного абсолютизму, втратив нині будь-яке значення». Та й сам автор Конституції 1958 р. де Голль, ставши президентом Франції, зізнавався: «Ніщо в моєму розумінні ні в народних почуттях, ні в конституційних текстах не зачіпало того, що події колись установили стосовно характеру та широти моїх повноважень: мені самому належить розробити правила та умови, за яких я їх здійснюватиму, і це аж ніяк не порушить того, що записано в законодавчих документах».
Очевидно, що конституційна історія Франції, яка подарувала світові на початку свого шляху принцип поділу влади (Декларація прав людини і громадянина, 1789 р.), на вершині свого розвитку вирішила, що його демократичний потенціал вичерпано і тому він непотрібний для подальшого використання, про що публічно і сповістила увесь світ. Але тоді як у Парижі дійшли переконання, що здатні управляти без допомоги принципу поділу влади, Україна слідом за США, а також багатьма іншими демократичними країнами визнала цей принцип ключовим і основоположним для свого конституційного ладу.
Напівпрезидентська форма правління у Франції стала епілогом її багатющої конституційної історії, в Україні виступає лише прологом її наступного конституційного розвитку, а отже, самою історією назначено відігравати зовсім іншу роль.
ІІ. Витоки, яких не було
Через лиху долю, що вже багато століть висить над Україною, в нас не склалася своя самобутня конституційна історія, котра, окрім тексту конституції, передбачає передусім конституційну культуру народу. Україна має нині свою Конституцію, але геть позбавлена необхідної конституційної культури.
А відсутність належної конституційної культури в народу зрештою становить найбільшу загрозу його національній безпеці.
Населення країни набуває рис народу в міру формування громадянського суспільства, через посередництво якого, по суті, й відбувається самоусвідомлення себе як єдиної одиниці історичної спільноти і з’являється шанс захистити свої конституційні права та свободи. А за відсутності розвиненого громадянського суспільства в безпомічного населення зароджується настійна потреба у своєму адвокатові на олімпі державної влади, якому воно могло б беззастережно довіряти.
Що трагічніша доля того чи того народу у світовій історії, то надломленіший психологічно, збідніліший культурно і неосвіченіший юридично він вибрався з історичних халеп, то більшої історичної відповідальності набуває конституційна місія глави держави. Коли таким країнам надається історичний шанс обрати лідера нації, то глава держави, котрий прийшов на такій хвилі до влади, набуває не тільки тих повноважень, якими його формально наділено згідно з юридичною конституцією, а й тих, якими його фактично наділяють виборці, щоб він міг реально і якнайшвидше відповісти на їхні соціальні очікування та політичні сподівання.
Тобто позбавлені за велінням долі можливості самостійно здійснювати і захищати свої конституційні права та свободи, громадяни на практиці формують свою неписану фактичну конституцію, згідно з якою вони, обираючи главу держави, делегують йому як своєму представникові на весь термін його інвеститури (владних повноважень) усю повноту своєї суверенної влади, укладаючи з ним немовби неписаний контракт: ми тобі цілковиту владу, а ти нам бодай відносну свободу і справедливість.
Саме тому реальні повноваження глави держави, які далеко виходять за рамки конституційного тексту, не є злим наміром якоїсь одної, нехай і владолюбної, особи, а це — традиції, звичаї та нагальні потреби самого народу.
ІІІ. Українська модель напівпрезидентської республіки
Усе вищесказане свідчить, що на цьому етапі свого розвитку Україна настійно потребує осмислення світової конституційної практики і розробки на цій основі своєї власної моделі напівпрезидентської республіки, головна відмінність якої від французької має полягати передусім у її повній відповідності духу та букві принципу поділу влади.
Серед найважливіших принципів сучасної правової держави, якою сподівається й обіцяє стати Україна, виокремлено принципи народного суверенітету і поділу влади (відповідно статті 5 і 6 Конституції України). Суть цих принципів у їх справжньому значенні полягає в тім, що народ делегує свою владу, поділяючи її функціонально як окремі повноваження між різними органами держави: законодавчі — парламенту, виконавчі — урядові, а правосуддя — судам країни. Принципово те, що всі три гілки влади мають отримувати свої прерогативи однаковою мірою безпосередньо з рук народу. Державна влада при цьому має залишатися в одних руках — руках народу; а між різними органами держави виявляються розосередженими, можна сказати, навіть розпорошеними лише окремі владні повноваження.
Розділ І Конституції України (статті 1—20) містить у собі досить струнку й послідовну систему принципів, що становлять у своїй сукупності основи конституційного ладу країни. Дотримуючися логіки згаданих принципів, в Україні має перемогти президентська форма правління, яка при цьому є не тільки однією з найповніше розроблених у теорії, а й навіть єдиною, в якій на практиці сповна втілено принцип поділу влади.
Відповідаючи на запитання, чому вітчизняні законодавці так вочевидь у дисонанс з основами конституційного ладу України віддали перевагу напівпрезидентській формі правління, можна припустити, що розділ І (Основи конституційного ладу) Конституції України здебільшого було запозичено з інших конституцій, а решта розділів формувалися під впливом нічних обставин і тиском уранішньої потреби.
Хоч би як там було, але факт залишається фактом: рослину, викохану на Єлисейських полях, одним махом, не замислюючися про майбутні сходи, було пересаджено на все іще колгоспні простори славетної вітчизни. У підсумку ми отримали такий собі конституційний коктейль, за якого до конституційної доктрини України спочатку було вбудовано суперечність між її окремими складовими: основами конституційного ладу країни (принципами народного суверенітету та поділу влади), з одного боку, і геть позбавленої принципу поділу влади французькою моделлю напівпрезидентської республіки, з другого. Саме ця суперечність, як уявляється, і дається час від часу взнаки в різних політичних скандалах, які з невблаганною силою знову й знову спалахують на українському олімпі влади.
Правитель народною милістю
Особливістю конституційного інституту президентури в нашій країні є те, що єдиним органом, який отримав у чистому вигляді владу безпосередньо з рук народу, залишається на сьогодні лише глава держави. Згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України, народ здійснює свою владу і безпосередньо шляхом референдуму (пряма демократія), і шляхом вибору своїх представників до органів державної влади та місцевого самоврядування (представницька демократія). Оскільки парламент в Україні лише частково обирається безпосередньо народом, а частково рекрутується з вузького кола партійної номенклатури, а уряд і суди при цьому призначають в адміністративному порядку, то інститут президента є єдиним органом держави, через який народ у змозі здійснювати свою суверенну владу у формі представницької демократії згідно з Основним Законом України.
Як образно помітив один шанований класик, таким чином, абстрактний дух народу знаходить своє конкретне і цілковите втілення в особистості обраного президента. Іншими словами, перед лицем традиційних гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) обраний у такий спосіб глава держави стає єдиним носієм своєрідного народного права: він, по суті, є правителем народною милістю. Аж ніяк не випадково одним із найзадушевніших тверджень де Голля стала теза, що обраний загальним голосуванням президент є «єдиним представником і уповноваженим усієї нації» на відміну від депутатів парламенту, котрі стали переможцями «в 487 місцевих змаганнях». Саме тому як основну ідею напівпрезидентської республіки він проголосив «пришестя народу... як прямого джерела влади глави держави».
Вузьколобе запровадження в конституційну практику України пропорційної виборчої системи внесло істотну зміну до чинного конституційного режиму (здійснене законодавцями конституційне зрушення вмить породило, образно кажучи, Гулівера, якого тут-таки з великою старанністю і, звісно, із запізненням спробували загнуздати 450 ліліпутів, які залишилися на землі).
Якщо з часу прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. хранителем національного суверенітету в країні (якщо не за суттю, то принаймні за формою) виступав парламент, то внаслідок зміни конституційного режиму функція хранителя національного суверенітету і за суттю, і за формою однозначно перемістилася до рук глави держави — Президента України.
Хоча виборчі системи — тема окремого дослідження, але доречно зазначити, що тільки отримання своїх прерогатив безпосередньо з рук народу надає справжнього представницького і легітимного характеру тій чи тій гілці влади. Єдина правомочна влада — це представники самого народу. Тому політичний лад, який передбачає всенародне обрання з усіх органів влади тільки глави держави означає, по суті, делегування народом останньому на весь термін його повноважень усієї повноти державної влади (звісно, крім права визначати і змінювати конституційний лад країни). Це дало змогу де Голлю стверджувати: «Дух нової Конституції полягає в тому, що влада йде просто від народу, а це призводить до того, що глава держави, обраний нацією, є джерелом і носієм влади».
За такої системи правління президент є найлегітимнішим інститутом влади, уповноваженим безпосередньо народом представляти його права та інтереси на державному Олімпі; таким актом народ водночас санкціонує і схвалює запропонований президентом (на виборах або референдумі) стратегічний курс розвитку країни.
Такий конституційний режим передбачає, що саме президент, і ніхто інший, покликаний від імені народу та в його інтересах здійснювати національний суверенітет і контроль над усіма гілками державної влади: законодавчої, виконавчої і судової. Саме тому багато французьких авторів називають главу президентської республіки арбітром, суддею і навіть вождем нації.
Отже, всенародно обраний президент в умовах напівпрезидентської системи правління уповноважений від імені народу здійснювати на весь термін своїх повноважень усю повноту державної влади як представник, повірений або адвокат цього народу.
В умовах напівпрезидентської республіки глава держави перебуває в прямих правових відносинах безпосередньо зі своїм народом, або, висловлюючися казенною мовою, в прямому позапарламентському контакті з виборчим корпусом своєї країни. З конституційної точки зору останнє означає, що глава держави в умовах напівпрезидентської форми правління, на відміну від парламентської, несе пряму політичну відповідальність за підсумки своєї діяльності безпосередньо і тільки перед народом, який його обрав.
Специфіку політичної відповідальності президента проаналізував свого часу найближчий сподвижник де Голля і перший прем’єр-міністр V Республіки Мішель Дебре: «Коли відповідальний державний діяч силою свого переконання та свого авторитету захищає якусь справу, йому залишається тільки піти у відставку, якщо суверенний народ не пішов за ним». Де Голль перший започаткував практику політичної відповідальності президента в процесі прямого діалогу безпосередньо з народом, який його обрав. Так, напередодні референдуму 1962 р. де Голль у своєму зверненні до нації заявив: «Ваші відповіді... скажуть мені, чи можу я і чи повинен я продовжувати мою діяльність на службі Франції», а напередодні референдуму 1962 р. ще раз попередив: «Якщо я буду дезавуйований більшістю з вас, я припиню виконувати свої функції». І, справді, тільки-но на референдумі 1969 р. французи сказали «ні» черговій конституційній ініціативі свого президента (про створення регіонів і реформу Сенату), де Голль, оцінивши його підсумки як вияв вотуму недовіри з боку свого народу, негайно подав у відставку зі словами: «Француженки, французи! Генерал де Голль, президент Республіки, вирішив скласти свої повноваження».
Диригент державного оркестру
Якось знаменитий і досвідчений канцлер Австрійської імперії Клеменс Меттерніх (1773—1859 рр.) зауважив: «Представницьке правління — це інструмент, на якому можуть грати тільки чудові музиканти, тому що інструмент цей складний і примхливий». Якщо вважати подібні аналогії доцільними для аналізу державно-правових явищ, то правове становище президента в напівпрезидентській системі найбільше нагадує роль диригента в оркестрі; роль, що вимагає неабиякої майстерності і витримки, оскільки інакше не вдасться забезпечити відлагоджену гру такого незвичайного ансамблю, у складі якого виступають такі виконавці, як законодавча, виконавська і судова гілки влади. Диригент при цьому зобов’язаний утримуватися від спокуси підмінити собою окремих, хай і недбалих, музикантів; інакше є велика загроза втрати керування оркестром загалом заради спокуси пограти на окремому інструменті.
Образно кажучи, влаштовуючись за диригентським пультом, президент забезпечує відлагоджену і професійну роботу державного оркестру в особі трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової), не підмінюючи собою жодної з них і керуючись при цьому однією партитурою: принципами, що становлять у своїй сукупності конституційний лад країни.
Конституційний механізм придбання главою держави влади в напівпрезидентській республіці передбачає його рівновіддалення від партійних пристрастей і сварок. Доцільно нагадати, що «батьки-засновники» США, а також архітектор французької моделі напівпрезидентської республіки президент Ш. де Голль кожен свого часу був проти верховенства партій у політичній системі відповідних країн і не раз заявляли, що президент має бути над партіями, виконуючи роль арбітра між різними силами в суспільстві (наприклад, коли утворилася голлістська партія «Спілка на захист нової республіки»), то де Голль категорично відмовився підтримувати з нею будь-які формальні зв’язки, а тим паче входити до складу її керівництва).
У напівпрезидентській республіці глава держави виступає в ролі вождя і лідера всієї нації, а не якогось одного соціального прошарку, а тим паче однієї партії (відомо, наприклад, що, будучи обраним президентом Португалії, глава соціалістичної партії М. Соареш вийшов з її лав зі словами, що він має бути президентом для всіх португальців, незалежно від їхніх політичних переконань).
Члени парламенту пов’язують свої інтереси з локальними інтересами своїх виборчих округів; президент представляє інтереси всієї нації. Тому президентська більшість в особі виборчого корпусу країни далеко не завжди за своїми інтересами може збігатися з парламентом (в особі законодавців, які підтримують курс президента); у боротьбі за парламентську більшість глава держави ризикує втратити інтереси нації, а значить, і свою справжню більшість — народну. За таких правил гри президент здатний максимально повно виконувати своє призначення —арбітра нації — тільки будучи незалежним від партій та їх коаліцій у парламенті.
Місія президентського арбітражу полягає в забезпеченні дотримання єдиних правил гри з боку всіх суб’єктів конституційного права країни (відомо, що особа, яка бере безпосередню участь у грі, за правилами, не може дотримуватися неупередженості і авторитету арбітра, оскільки сама опиняється у підсумку в полоні односторонніх командно-партійних пристрастей, стаючи з часом проти своєї волі їх заручником і жертвою водночас).
Лідер нації
Чесько-німецький політолог Габріель Лауб якось сумно зазначив, що кожна влада справді йде від народу, але при цьому вже ніколи до нього не повертається. Допомогти народу утримати владу в своїх руках, забезпечивши її використання винятково на благо кожної окремої людини, — основне завдання глави держави за умови напівпрезидентської республіки. Інститут президента у цьому відношенні розглядається як інструмент самозбереження і розвитку нації.
Напівпрезидентська форма правління передбачає, що глава держави виконує також роль генератора ідей і центру стратегічного розвитку всієї країни. Світова практика свідчить: парламент не здатний виконувати цю місію; як відзначають, наприклад, американські конгресмени: «У нас є все, що нам необхідне, крім найголовнішого: часу для роздумів, звички мислити. Ми не маємо часу, щоб розмірковувати про благополуччя і безпеку».
Зрозуміло, що певний орган держави має взяти на себе відповідальність за цю нелегку, а для нашої вітчизни і незвичну місію — думати про благополуччя і безпеку свого народу. Тому місія президента — це лідерство; він — ведучий розробник і водночас провідник усього політичного курсу країни (32-й президент США Франклін Делано Рузвельт (1882—1945 рр.) якось зазначив, що президентство «це насамперед місце, звідки виходить моральне керівництво. Всі наші великі президенти були лідерами в духовній галузі»).
Отже, глава держави і визначає, і проводить політику нації, парламент перекладає її мовою законів, уряд мовою фактів. При цьому лідер нації має регулярно інформувати її про свої наміри, ініціативи і плани, а з найбільш значущих із них — діставати її схвалення і підтримку. Звідси повноваження, що витікають із правового становища глави держави в напівпрезидентській республіці, мають включати можливості ініціювати і змушувати до виконання оголошеної і підтриманої нацією програми розвитку країни.
Відповідно до логіки принципу народного суверенітету конституційний режим, що склався в країні, передбачає політичну відповідальність президента безпосередньо перед народом, який його обрав, що, в свою чергу, тягне за собою політичну відповідальність усіх інших наявних у державі гілок влади (законодавчої, виконавчої і судової) безпосередньо перед її главою.
Згідно з такою логікою глава держави має бути наділений повноваженнями розпускати парламент, відправляти у відставку уряд і звільняти суддів у разі порушення ними прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів і національної безпеки Українського народу, загрози узурпації влади та інших посягань на конституційний лад України.
Один із «батьків-засновників» США і четвертий президент Джеймс Медісон (1751—1836 рр.) свого часу писав: «Геній республіканської свободи вимагає, з одного боку, того, щоб вся влада черпалася з народу, але, з другого — щоб її носії утримувалися у підпорядкованості народу шляхом короткочасності їх призначень і щоб навіть під час такого короткого терміну влада перебувала в багатьох руках». Ось ця найважливіша функція — утримувати чиновників у підпорядкованості народу — за умов напівпрезидентської республіки входить до кола нелегких обов’язків глави держави. Президент, як представник народу і гарант його свободи, просто зобов’язаний невпинно і повсякчас виконувати роль міфічного Геракла, який час від часу чистить авгійові конюшні державного апарату.
Відповідно до логіки принципу розподілу влади глава держави за умов напівпрезидентської республіки має уникати повноважень, які традиційно віднесено до прерогатив законодавчої, виконавчої і судової влади, оскільки його місія саме і полягає у забезпеченні від імені і в інтересах народу дотримання цього принципу у відносинах між останніми, не стаючи при цьому на бік будь-якої з них.
Однією із найболючіших проблем напівпрезидентської форми правління є конкуренція між президентом і прем’єр-міністром за вплив на виконавчу гілку влади, в якій зазвичай гору бере глава держави, залишаючи прем’єр-міністру вдовольнятися роллю чиновника вищого рангу при своїй особі. Практику коли роль глави уряду зводиться до ролі начальника цивільного штабу при главі держави, породив сам батько-засновник напівпрезидентської республіки: «Що таке прем’єр-міністр, — запитував де Голль, — якщо не директор кабінету президента Республіки?».
Наведений пасаж з усією очевидністю свідчить про те, що французька модель напівпрезидентської республіки несе в своєму череві (всупереч принципу розподілення влади) внутрішній конфлікт між центральними органами держави, конфлікт, здатний стати фатальним для долі напівпрезидентської форми правління в Україні; претензії глави держави на безпосереднє керівництво виконавчою гілкою влади неминуче загострюють міжособистісну боротьбу на політичному олімпі країни і, як правило, провокують так звану «міністерську чехарду», яку в усій своїй красі являє нам наша політична практика. Все разом узяте не сприяє ефективному управлінню державними справами на благо народу, який, власне кажучи, саме з цією метою і делегує свій суверенітет вищим ієрархам держави.
Гадаємо, що, керуючись саме подібними роздумами, глава французької держави Франсуа Міттеран відмовився від своєї прерогативи призначення окремих посадових осіб (відомо, що Вища рада магістратури Франції передбачає кандидатури на відповідальні пости в судовій ієрархії і президент мав свою квоту призначень у кількості 9 членів цієї ради. У 1993 р. за пропозицією президента французький парламент прийняв поправку до Конституції, що ліквідувала право глави держави призначати посадових осіб цього поважного закладу).
У Румунії захистом прав і свобод людини керує спеціально призначена парламентом посадова особа, що дістала романтичну назву — адвокат народу. В Україні, вочевидь, історією і конституційним правом роль справжнього адвоката народу відведена все-таки безпосередньо главі держави.
Отже, правове становище глави держави в системі української моделі напівпрезидентської республіки можна визначити як набуття шляхом всенародного обрання повноваження представляти права й інтереси суверенного народу, перед яким він як загальнонаціональний лідер несе політичну відповідальність за підсумки своєї діяльності, що знаходить вияв у забезпеченні непохитності встановленого в державі конституційного ладу і розробці стратегічного курсу розвитку країни, втілення в життя яких цілком покладається на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що діють на підставі принципу розподілу влади і під страхом політичної відповідальності безпосередньо перед Президентом України.
Олександр МУЧНИК, президент Інституту муніципальної демократії і прав людини.
