Минулого тижня Парламентська асамблея Ради Європи схвалила вступ до цієї організації Федеративної Республіки Югославії. І дуже символічно, що того-таки тижня виповнилася чергова річниця ще однієї події, прямо пов’язаної з нинішньою інтеграцією Югославії до європейських структур.
21 вересня 1999 року опозиційний Союз за зміни розпочав «безстрокові» мітинги, вимагаючи відставки тодішнього президента країни Слободана Мілошевича і призначення дострокових загальних виборів. Та ситуація дуже нагадує нинішню українську: мирну демонстрацію розігнано силами поліції під стінами резиденції Мілошевича; влада за допомогою контрольованих нею засобів масової інформації активно намагалася повісити на опозиціонерів ярлики «посіпак Заходу», скомпрометувати їх. Влада твердила, що ні про яку відставку «законно обраного президента» або дострокові вибори не може бути й мови. Початок виступів опозиції активізував владні репресії проти незалежних ЗМІ, зате у розпал своєї кампанії опоненти авторитарного президента отримали «подарунок» — головний прокурор Міжнародного трибуналу в Гаазі Карла дель Понте оголосила, що там мають намір висунути проти Мілошевича звинувачення у геноциді.
Спочатку мітинги сербської опозиції були не дуже велелюдні: перспектива відставки президента здавалася громадянам не надто реальною. «У Белграді править режим, влада якого тримається лише на апатії та розчаруванні населення — і на страхові перед майбутнім», — писала тоді німецька «Франкфуртер рундшау».
Водночас дії влади призводили до подальшої міжнародної ізоляції країни. У листопаді 1999-го офіційну Югославію не було навіть запрошено на саміт ОБСЄ в Стамбулі (нині, до речі, дуже проблематичним видається запрошення України на листопадовий саміт НАТО у Празі), хоча там обговорювали косівську проблему.
У грудні 99-го опозиція спробувала провести рішення про дострокові загальні вибори через сербську Скупщину (парламент), однак законопроект було відхилено. Представники тодішньої правлячої коаліції —Соціалістичної партії Сербії, руху «Югославські ліві» та Сербської радикальної партії — вкотре заявили, що в країні немає ані урядової, ані політичної кризи. У республіці, мовляв, успішно діє законно обрана влада, отож — жодної потреби в дострокових виборах...
Мітинги опозиції, хоча й нечисленні, тривали до кінця 1999 року. Крапля точила камінь. Потім було взято тайм-аут, під час якого розрізнені доти опоненти президента зуміли-таки згуртуватися. Саме тоді на перші ролі на сербській політичній арені вийшов Воїслав Коштуниця. 14 квітня 2001 року мітинг, організований об’єднаною опозицією в Белграді, зібрав уже не кілька, а близько 200 тисяч осіб. Стало зрозумілим: падіння режиму Мілошевича не за горами.
...Загальні вибори, яких так добивалася опозиція, відбулися в Югославії 24 вересня 2000-го — за рік і три дні після початку акцій протесту опозиції. Вибори завершилися тріумфом Воїслава Коштуниці, який здобув переконливу перемогу ще в першому турі. У відповідь на намагання влади підтасувати результати всенародного волевиявлення на вулиці вийшло близько мільйона громадян! Правляча соцпартія звинуватила, звичайно, опозицію в організації заколоту й пообіцяла «дати відсіч усіма можливими засобами». Та марно: на бік Коштуниці перейшла частина поліції, в підтримці Мілошевичу відмовив один з головних його рупорів — інформаційне агентство ТАНЮГ. Опозиція отримала контроль над телецентром і захопила будинок парламенту.
Отак впав такий, здавалося, міцний і «вічний» режим Мілошевича. Було припинено міжнародну ізоляцію Югославії. Трохи згодом країну прийняли в ООН. «24 вересня югославський народ зробив вибір на користь демократії. Зробив він це в особливо важких обставинах і його вибір викликав одностайне захоплення всього міжнародного співтовариства», — заявив тоді посол Франції в ООН Жан-Давид Левітт, представляючи відповідну резолюцію.
Незабаром Югославія стане членом Ради Європи. Попереду в країни ще багато випробувань, проте, здається, найголовніші з них серби й чорногорці пройшли ще тоді. Вони перемогли режим. Слободан Мілошевич, нагадаємо, сидить нині у гаазькій в’язниці.
