За міським головою Алчевська Миколою Кириченком закріпилася репутація керівника, незручного для вищих органів і, відповідно, не дуже ними жалуваного. Водиться таке за ним — прямо і відверто, незважаючи на ранги, каже в будь-яких кабінетах та залах те, що вважає за потрібне. А алчевці, бачучи, що робить усе це мер саме для блага міста, втретє поспіль обирають його своїм головою. А взагалі Кириченко очолює місто з 1988 року, до 1994-го голів міськради та міськвиконкомів обирали на сесіях.
— Миколо Єгоровичу, в Алчевську нещодавно провели засідання Ради регіонів області, на якому ваші колеги вивчали досвід роботи очолюваної вами ради в питаннях управління містом.
— Нам часто кажуть: бюджет у вас наповнюється, звикли в донорах ходити! Це насправді так — і в рамках області видно, і ось тепер до державного бюджету близько семи мільйонів гривень за рік перераховуємо. Але таке становище не само по собі склалося.
Якщо щось у нас виходить, ми це відносимо і на рахунок засновника нашого міста Олексія Кириловича Алчевського. Підприємець, банкір, який заснував у Харкові перший в Росії Земельний банк, один із засновників Донецько-Юр’ївського металургійного товариства, що поклав початок нашому місту, металургійному заводу в Маріуполі, кільком рудникам... Його дружина, Христина Данилівна, — велика просвітителька. А діти? Іван — знаменитий оперний співак, Григорій — відомий композитор, Христина — поетеса...
Забуваючи просто так чи навмисне свою історію, розділяючи її на періоди, скажімо, до 1917 або до 1991 року, відкидаючи те, що було до цих віх, ми припустилися великої помилки. Слава Богу, тепер починаємо згадувати, пов’язувати та усвідомлювати своє минуле. Алчевську щодо цього пощастило...
— Повернення місту його історичної назви — подія закономірна?
— Зверніть увагу, жодну з вулиць у нас не перейменовано. Залишилися і Леніна, і Кірова, і Фрунзе, і Радянська... А щодо назви міста в період початку демократизації виникла поміж городян дискусія, і в 1991 році, під час виборів першого Президента України, відбувся в нас референдум з цього питання. 65 відсотків його учасників висловилися за Алчевськ. На початку 1992-го Верховна Рада ухвалила відповідне рішення.
З цим ім’ям місто жило 36 років, до 1931 року. Потім, як відомо, було Ворошиловськом — до 1961-го, Комунарськом. Нині все стало на свої місця.
— Як почувається Алчевськ сьогодні?
— Знаєте, не для того, щоб було інакше, не так, як в інших, але ми працюємо не за програмою соціально-економічного розвитку. І морально, і психологічно важко казати про розвиток, коли такий невисокий рівень життя більшості людей. У нас цей документ називається програмою економічної стабілізації, фінансового оздоровлення, соціально-культурного та духовного відродження. Перший етап стабілізації ми вже пройшли. Вирівнялися обсяги виробництва в основній галузі —металургійній. Для міста це дуже важливо, адже на двох найбільших підприємствах міста — металургійному комбінаті та коксохімічному заводі —трудиться кожний другий з працюючих алчевців.
— Вони і дають понад 95 відсотків загальноміського обсягу промислової продукції. А ось питома вага товарів народного споживання — менше відсотка. Проблема?
— Звичайно. І розв’язувати її намагаємося через малий бізнес. Кількісно він у нас переконливий —майже 800 підприємств, але вони займаються здебільшого торгівлею, побутовим обслуговуванням, громадським харчуванням. З одного боку, це добре: конкуренція, якість, можливість зниження цін. З другого — таку однобокість треба усувати. Орган місцевого самоврядування це вже робить, надаючи пільги виробничим підприємствам з оплати за землю чи оренду приміщень комунальної власності.
— Отже, живодайне історичне коріння міста, стабільна робота його провідних підприємств. Які ще чинники сприяють результативній роботі місцевого самоврядування Алчевська?
— Я назвав би високу вимогливість городян. Металургійне виробництво особливе, там кожен третій —з вищою освітою. Крім того, в нас працюють Донбаський гірничо-металургійний інститут, Вища школа бізнесу, індустріальний технікум, багато закладів культури. Рівень громадян міста такий, що лише вчасна виплата зарплати їх задовольнити не може. Вони справедливо вимагають, щоб розвивалися школи. І ми не закрили і не закриємо жодної з них. Навіть усупереч несприятливій демографії — з 15 учнями у класі якість освіти та виховання буде вища.
Ми не закрили жодного позашкільного закладу, мало того, розвиваємо їх...
— Приємно дивує, Миколо Єгоровичу, 30-копійчана вартість квитків у алчевських тролейбусах і автобусах.
— Колись у місті нараховувалося 122 тролейбуси, нині їх 73. Щоб зняти напруженість у пасажироперевезеннях, ми на конкурсній основі надали право працювати на міських маршрутах приватним підприємствам, що мають рухомий склад. А два місяці тому до них додався десяток новеньких ПАЗів, які обійшлися бюджету у 620 тисяч гривень. Порівняйте: один тролейбус виробництва «Південмашу» коштує 530 тисяч гривень. Його придбанням ми проблему не розв’язали б, а автобуси мобільніші і працюють у години пік саме там, де потрібно. Один аргумент проти — екологічний чинник, але в нинішніх умовах довелося піди на такий компроміс. Автобуси, до речі, належать тролейбусному управлінню, котре, скоріше за все, перейменують на підприємство міського пасажирського транспорту.
— Досить переконливий приклад раціонального ведення міського господарства. А які проблеми розв’язувати складніше?
— Неплатежі населення за комунальні послуги. Щоб розв’язати цю проблему, треба передивитися політику тарифів та цін у цій сфері. Вони мають бути реальними. Передусім, на газ. Чому собівартість власного газу України в п’ять разів нижча вартості його реалізації? Мільярди кубометрів російського газу, які наша країна отримує за його транспортування через українську територію, теж не можуть бути такими дорогими, як нині. Треба встановити також реальну ціну на доставку газу вітчизняному споживачеві. Сьогодні за цю послугу підприємство «Теплокомуненерго» платить дорожче, ніж Росія Україні за транзит газу. Чому?
У Росії нині газ продають по 17—20 доларів за тисячу кубометрів, у нас комунально-побутові потреби — по 35. Там удвічі нижча і ціна електроенергії для населення та підприємств, що надають житлово-комунальні послуги.
А ПДВ на ці послуги? Його необхідно звести до мінімуму або взагалі скасувати. Все це — реальний шлях до відродження економіки житлово-комунального господарства.
— Як у Києві сприймають ці ідеї? Послухали та забули?
— На жаль. Але хтось має казати не те, що хочуть від нього чути, а те, що є насправді. І не лише на кухні. Якщо кожний громадянин дотримуватиметься першої статті нашої Конституції, яка декларує, що Україна є демократичною, правовою, соціальною державою, проблем у нас буде набагато менше...
