Володимир ЛИТВИН, професор, член-кореспондент НАН
(До питання формування і розвитку влади демократичного типу)
Шлях незалежності, пройдений Україною за одинадцять років, був складний з кількох причин. Окрім утвердження суверенітету, пошуку оптимальних варіантів виходу з економічної кризи, розв’язання нагальних і болючих соціальних завдань, доводиться вирішувати ще й небувалої гостроти політичні проблеми. Під час становлення держави українському суспільству фактично так і не вдалося позбутися політичного протистояння, яке з різною силою, масштабністю та спрямуванням постійно супроводжує процес творення. Ця конфліктність була й є, по суті, формальним проявом боротьби за владу. Саме навколо влади, яка виступає водночас джерелом та сферою зіткнень інтересів, і зосереджується основна напруженість суспільних колізій.
Боротьба за владу, за сфери впливу, за власність, за право бути причетним до прийняття політичних рішень протягом цих років іноді набувала таких загрозливих розмахів, що під сумнів ставилося навіть збереження Україною свого суверенітету.
Суспільство неодноразово пересвідчувалося — реальний поступ з’являвся лише тоді, коли владним інституціям вдавалося досягати консенсусу.
Цю істину, яка, щоправда, найважче сповідується владошукачами, підтверджує й увесь попередній хід вітчизняної історії.
Навіть побіжний огляд його вже спонукає до певних аналогій, хоча завжди слід пам’ятати, що минуле — це час, який відбувся. Як твердить знаменитий афоризм: «Past іs a foreіgn country» (минуле — чужа країна). Ми не розуміємо минулого так само, як не розуміє екзотичної країни турист, що вперше її відвідує. Звичка черпати в минулому прості і прямі уроки для сучасності насправді є не що інше, як пряме насилля над цим минулим. Тільки старанне і творче переосмислення його, переадаптування до тих чи тих реалій з урахуванням часових суспільних особливостей може бути справді незамінним і корисним.
Тому, звертаючись до попередньої нашої історії, а тим більше саме під таким специфічним кутом зору, головну мету цієї ретроспекції означимо як дидактичну. Суть її не в бажанні когось повчати, а у прагненні просто відновити в пам’яті деякі історичні закономірності.
* * *
Чи відбувався поділ гілок влади в нашому віддаленому минулому, а якщо відбувався, то як ці гілки влади взаємодіяли — це питання в певному сенсі беззмістовне. Воно наперед визначає, що те минуле нічим істотно не може відрізнятися від нашого сьогодення.
Середньовіччя, тим більше середньовіччя східноєвропейське, не знало таких ідей, а відтак не замислювалося над відповіддю на таким чином поставлені запитання. Поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, як і встановлення балансу між ними — досягнення вже новітніх часів.
Середньовіччя проводило межу між видами влади зовсім інакше від того, як це відбувається нині. Існувало дві влади: духовна і світська. Взаємини між ними і могли б бути цікавими, але, на жаль, у часи Київської Русі цього не спостерігалося, а відтак теоретичного дискурсу про суть і природу влади у збережених до нашого часу текстах не міститься.
Київська Русь належала до так званого Візантійського культурного співтовариства країн, які прийняли від Візантії не тільки християнство, а й значну кількість культурного надбання. З Візантії до Русі потрапила величезна кількість найрізноманітнішої літератури. Відтак можна твердити, що, принаймні, до певної міри тексти, в яких знаходило відображення теоретичного способу міркування про співвідношення світської та духовної влад, були відомі в Русі.
У Візантії найзагальнішою ідеєю, що описувала взаємини двох гілок влади, була концепція «симфонії» (буквально — співзвучності). Світська і духовна влади мали діяти в унісон. Узгоджено, рівноправно, спільними зусиллями забезпечувати спасіння врученій їхнім турботам пастві/підданим. (Адже саме гарантування спасіння та вічного життя і вважалося кінцевою місією християнської імперії.) У Візантії, втім, існував великий спектр думок стосовно переваг та першості влади —імператора чи патріарха. Деякі мислителі будуть наполягати на значних перевагах саме імператора і його правах виступати арбітром у справах віри та релігії, його прерогативах на додачу до світської влади мати значну компетенцію в духовній владі. Інші будуть розвивати положення про першість патріарха і його керівництво стосовно світської влади імператора.
На жаль, ми не знаємо, як відгукувалися такі диспути в думках людей Київської Русі, та чи й були вони тут відомі взагалі. Русь, щоправда, успадкувала від Візантії номоканон (відомий як Кормча книга) — збірник церковного права, в який були включені деякі з відповідних текстів візантійського походження. Проте невідомо, чи знала світська влада Русі ці тексти, а якщо знала, то як до них ставилася?
Здається, проблему співіснування між князівською і церковною владами вирішували ad hoc, тобто без звернення до «високої» теорії. У цих стосунках князівська влада, звичайно, домінувала, але вважалося, що обов’язком християнського володаря є визнання протекторату церкви та збереження чистоти віри. Обов’язком церкви було загальне духовне керівництво та повчання світської влади.
Частково така байдужість до візантійської правової думки пояснюється різницею соціальних інститутів Візантії і Русі. Русь, попри загальний візантійський культурний образ, виникла і розвивалася як «варварська» держава, тобто держава периферії Європи, не зачеплена римськими традиціями. Як і в решті «варварських» державних утворень Європи, провідними верствами Русі були воєнні групи, а домінуючим —харизматичний князівський рід. Земля і влада вважалися колективною традиційною власністю усього князівського роду. Князівський клан був організований ієрархічно вздовж генеалогічних ліній. Колективне владарювання Рюриковичів передбачало регулярні перерозподіли територій і часток влади залежно від змін кількісного стану роду та його організації. Політична організація Русі, відповідно, балансувала між теоретичною єдністю роду і його фактичним розділенням.
Таким чином, думку «політиків» і «теоретиків» тих часів більше цікавили проблеми балансу між гілками влади всередині князівської династії, аніж будь-які інші абстрактні міркування.
Коли ж звернутися до текстів (переважно літописних), то помітно: загальний настрій того, що з певними застереженнями можна було б назвати «політичною думкою», був націлений на консенсусне керівництво. «Добрим» князем вважався той, хто постійно перебував у «раді» зі своїми боярами і дружиною, ієрархами та іншими зацікавленими агентами політичного життя (часом навіть «народом»). «Добрими» рішеннями вважалися такі, що були прийняті в результаті загальної згоди. Навпаки, невдалі політичні рішення та дії, як правило, пояснювалися тим, що вони з’являлися без такої спільної ради та спільної згоди. Проте життя було всяким і почасти справу вирішувала просто груба сила.
Загалом же політична організація Русі ще не мала чіткої диференціації «інститутів влади» й уявлень про їх визначені сфери компетенції. Щоправда, в історичній літературі XІX ст., особливо в межах так званих державної та юридичної шкіл, здійснювалися настійні спроби уявити собі давньоруське суспільство саме таким чином. Учені вважали можливим проектувати на ранньосередньовічне суспільство категорії мислення, які були вироблені юридичною наукою вже нового часу.
Інституційно давньоруське суспільство поставало у вигляді переважно двох гілок — князівської влади і віча. В останньому бачили орган більш-менш широкого народоправства. Відтак політична історія Русі для багатьох дослідників уявлялася взаємодією (часом — співробітництво, часом — боротьба) саме цих двох суспільних інституцій. Випадки гострих «політичних» криз пояснювали їх конфліктністю: як, наприклад, міські повстання та заворушення.
Здається, чи не єдиним винятком із загального правила може слугувати політична організація Новгорода. Тут, починаючи з ХІІІ ст., справді викристалізовувалося уявлення про «суверенність» міста. Відповідно формувалися інститути, які мусили виражати його інтереси: виборний посадник, більш-менш регулярне віче тощо. З часом виробилося уявлення про князя як (мало не найманого містом) магістра. Такий розподіл символічно закріплювався в екстериторіальності князівської резиденції — князь мешкав за межами міста.
У спеціальній літературі завжди була спокуса піднести приклад Новгорода до статусу загальної моделі і уявляти політичну організацію решти земель Русі як різною мірою «недорозвиненими», але принципово тотожними варіантами цієї моделі. Насправді якраз Новгород і являв собою, так би мовити, виняток з правила.
Як і будь-яке ранньосередньовічне суспільство, Русь не знала різних видів світської влади і не проводила чітких меж між компетенціями різних гілок. Те, що сьогодні окреслили б як законодавчу, судову і виконавчу влади, було єдиним неподільним цілим і концентрувалося в руках князя. Князь, звичайно, ще не був самодержцем і свої обов’язки виконував, зважаючи на інтереси та враховуючи настрої різних груп населення. У свою чергу, безперечно, існували і способи тиску на князя з боку цих груп. Проте марно шукати ці процедури безпосередньо «виписаними» в якомусь законі. Механізми взаємодії були традиційними, залежали від звичаю, реальної практики, а часом — від кон’юнктури, а то й просто сили.
Із занепадом Київської держави занепадали і узвичаєні форми правління та організації суспільного життя.
У середині ХVІІ ст. функції виразника національних інтересів на українських землях перебрало на себе козацтво. Саме в цей час починають формуватися зародки українських державних інституцій вже нового часу.
Унаслідок бурхливого процесу державотворення у перші роки Національної революції, наприкінці 1650 р. в основних рисах сформувалися інституції Української держави на теренах Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств (майже 180—200 тис. кв. км). Вони виникали не на основі існуючої на 1648 р. політичної системи, а під час її зламу й водночас розвитку зародків нової моделі політичних відносин, що витворилися в Запорожжі й козацькому регіоні півдня Київського воєводства впродовж кінця XVІ — першої половини XVІІ ст. На жаль, проблема їх трансформації в загальнодержавні інституції козацької України не була об’єктом спеціальних досліджень, тому в її висвітленні є чимало нез’ясованих сторін.
З цього приводу напрошується кілька міркувань. По-перше, утвердження нової моделі політичного устрою проходило шляхом не механічного копіювання інституцій, вироблених Військом Запорозьким, а практикою політичного життя. Тому окремі інституції зазнавали змін, розвивалися, занепадали. По-друге, аналіз виявлених джерел не підтверджує висловленої в історіографії думки, що козацька Україна являла собою неймовірно складний феномен станової військової диктатури, мала місце «патрімоніальність» державного тіла. Відкритість козацького стану, характер його взаємин з іншими станами, визнання існування магдебурзького права у містах, шляхетських і церковних судів, участь у роботі генеральних рад рядових козаків не дають підстав стверджувати про існування в державі «військової диктатури». Не слід забувати й того, що молода політична еліта не виступала ні носієм, ні виразником запорозької ідеології, тому не могла прагнути до організації навколишнього простору за подобою збройних братств.
Починаючи з 1648 р., становлення Української держави проходило як республіканської за формою правління й унітарної за устроєм. І відразу ж виникла проблема ролі в цьому процесі генеральної (загальної, військової, повної, козацької, чорної) ради Війська Запорозького, яка до початку революції виступала головним органом влади в козацькій спільноті, Запорожжі й козацькому регіоні України.
Центральне місце в системі демократичних громадянських цінностей запорозької спільноти посідало поняття «колективної волі». Остання й реалізовувалася через генеральну раду, що виступала формою прямого волевиявлення всіх її повноправних членів, котрі в будь-який час могли утворити радне коло. Її ухвали були обов’язковими (під загрозою смерті) для виконання гетьманом, старшиною, козаками.
Уже влітку 1648 р. цілком проявилися негативні сторони функціонування генеральної військової ради як головного органу влади держави, що формувалася. Якщо ради зібрані для обрання гетьмана (лютий) та обговорення пропозицій коронного гетьмана М. Потоцького про припинення повстання (березень), в яких узяли участь по кілька тисяч осіб, прийняли відповідні ухвали без зіткнення інтересів різних угруповань старшини й козацтва, то рада 10—12 червня підтвердила атмосферу її проходження. Обговорювалося лише одне питання: прийняття пропозиції брацлавського воєводи Адама Кисіля про замирення з Річчю Посполитою й надіслання посольства до Варшави. Воно виявило гостре протистояння прихильників й противників укладення перемир’я з Річчю Посполитою, що могло призвести або до відкритої сутички між ними, або до розколу війська. Її перебіг ще раз показав гетьману й старшині «мітинговий» характер прийняття рішень, відсутність діловитості під час обговорення питань, не контрольовану вибуховість емоційного прояву «колективної волі», небезпечного своєю непередбачуваністю.
І хоча наступна генеральна рада (проведена 29 червня) пройшла, вочевидь, без ускладнень, все ж Б. Хмельницький, підтримуваний старшиною, з липня повів курс на усунення генеральної ради від розв’язання важливих поточних проблем внутрішнього і зовнішньополітичного життя держави.
У 1649-му — взимку 1651 року генеральна рада жодного разу не збиралася, але у свідомості козаків і старшини вона залишалася головною інституцією держави, рішення якої безумовні для виконання посадовими особами й органами влади.
Зустрівши спротив з боку значної частини старшини у підготовці вирішальної битви з поляками, гетьман уже сам змушений був 26 травня 1651 р. ініціювати її скликання. Особливість цієї ради полягала в тому, що відбувалася вона в два етапи. Питання, сформульоване Б. Хмельницьким, «чого б собі зичило військо (замирення з королем чи битви?)» на першому етапі обговорювалося в полках, а на другому, підсумковому, — традиційно —усім військом. Рада рішуче відхилила пропозиції окремих старшин іти на примирення з Яном Казимиром й ухвалила готуватися до битви. Під час боїв під Берестечком вона щонайменше скликалася двічі: 2 липня для обрання наказного гетьмана (Б. Хмельницький був затриманий ханом) та 7 липня з метою обговорення пропозицій короля щодо капітуляції.
Після цього й до кінця гетьманування Б. Хмельницького (помер 6 серпня 1657 р.) генеральна рада більше не збиралася. Хоча юридично вона не була скасована, але де-факто припинила своє існування. Її основні повноваження перейшли до рук гетьмана й старшинської ради. Проходило також обмеження прав полкових і сотенних рад, зокрема з 1649 р. вони втратили право обирати полковників і сотників, котрі тепер призначалися відповідно гетьманом і полковниками.
Завдяки надзвичайно владному характерові, твердості й силі волі, величезному авторитету й харизмі серед козаків та інших прошарків населення, Б. Хмельницький, очоливши процес становлення держави, впродовж 1648—1649 рр. докорінним чином змінив місце і роль інституту гетьманства, порівняно з тими, які він посідав до початку революції у Війську Запорозькому. Під час перетворення військового провідника козацької спільноти в голову держави проходила ломка усталених поглядів на гетьмана як на особу, наділену виборною владою й жорстко підлеглу «колективній волі» Війська Запорозького. Із залізною наполегливістю Б. Хмельницький виліплював із цієї посади владну інституцію божественного походження володаря держави, якій має підлягати «колективна воля» козацької громади. Самодержавні й монархічні устремління Б. Хмельницького отримали дальший розвиток у наступні роки.
Перебравши до своїх рук частину повноважень генеральної ради, гетьманський інститут перетворився де-факто у головний в системі центральних органів влади, що, власне, й дало підстави дослідникам називати утворену державу Гетьманщиною. Саме гетьман скликав генеральні й старшинські ради, керував їхньою роботою, відігравав важливу роль у прийнятті ними рішень: очолював державний апарат, уряд у складі генеральних старшин, судочинство, фінансову систему, армію, спецслужби; визначав внутрішню і зовнішню політику. Обсяг владних повноважень уподібнював його європейським монархам (польський король, наприклад, користувався значно меншими правами у Речі Посполитій). І саме як володаря розглядали Б. Хмельницького не тільки козаки, духовенство й поспільство України, а й правителі зарубіжних країн. Згідно із спостереженнями дослідників у 1651 р. генеральна канцелярія зробила спробу усталено запровадити додаток «Божою милістю» до гетьманського титулу. І, вочевидь, саме з цього року гетьман почав виношувати наміри встановлення в Україні володарювання власної династії, а отже, добився в квітні 1657 р. ухвалення розширеною старшинською радою передачі влади сину Юрію.
Аналіз історичних джерел засвідчує, що з перших місяців революції він приділяв першорядну увагу розбудові центральних і місцевих владних структур, в чому важливу роль відігравали ухвалені в червні 1648 р. «Статті про устрій Війська Запорозького», настанови яких виходили за межі суто військового статуту. Опираючись на них, утверджував жорстку вертикаль виконавчої влади. В універсалах підкреслювалася персональна відповідальність (під страхом загрози смертної кари) отаманів, сотників і полковників за виконання одержаних від нього розпоряджень. Гетьман уважно пильнував, щоб полкові і сотенні органи влади не допускали свавілля, захищали майнові й соціальні інтереси і суспільних груп, і окремих осіб незалежно від їхнього віросповідання (православного чи католицького), запобігали соціальним виступам, боролися з розбоями, карали кримінальних злочинців.
Усунувши з арени політичного життя генеральну раду, Б. Хмельницький спромігся контролювати зібрання й хід старшинських рад, на яких головував. І зазвичай домагався ухвалення ними запропонованих рішень, надаючи їм у такий спосіб леґітимності, відповідно до традицій Війська Запорозького. Слід зазначити, що саме він, а не генеральна рада, обирав, призначав і звільняв генеральних старшин (тобто формував уряд) і полковників. Затверджував війтів великих міст, виступав гарантом збереження прав і вольностей православної Церкви, був вищою апеляційною судовою інстанцією, розпоряджався фінансами держави. Володів правом скасовувати окремі другорядні рішення старшинських рад.
Проте ця еволюція гетьманської влади в монархічну після смерті Б. Хмельницького наразилася на потужний спротив з боку республіканських устремлінь запорожців, городового козацтва та олігархічних домагань старшини. У цьому протистоянні вона виявилася приреченою.
Із становленням держави, за активного сприяння гетьмана, виразно окреслилася тенденція зростання ролі старшинської ради, що виступала представницьким органом влади. З літа 1648 р. вона почала витісняти генеральну раду, а з початку 1649-го й до смерті Б. Хмельницького по суті замінила її, перебравши такі важливі функції, як обговорення актуальних різноманітних питань поточного внутрішньополітичного життя й зовнішньої політики та прийняття відповідних ухвал, обов’язкових для виконання гетьманом і урядом.
На останньому аспекті слід особливо наголосити, бо в історичній літературі інколи, посилаючись на визнання полковника П. Тетері, що Б. Хмельницький «володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять», висловлюється думка, начебто гетьман в останні роки свого життя досить рідко скликав старшинську раду й дозволяв собі ігнорування її ухвал. Це не так. Якщо до 1648 р. леґітимність дій і рішень гетьмана пов’язувалася з генеральною радою, то тепер — із радою старшин.
У середині XVІІ ст. старшинська рада функціонувала в трьох формах: колегії постійних гетьманських радників, як правило, генеральних старшин; розширеної ради, в якій брали участь і полковники; з’їзду (пленуму), на який запрошувалися також сотники, «військове товариство», представники вищого духовенства й міської адміністрації.
Чіткого розмежування їхніх функцій не було. Вони збиралися з ініціативи гетьмана досить часто (відповідно до потреб), й визначалася тенденція традиційного проведення розширених старшинських з’їздів на свята — навесні після Великодня і взимку перед Різдвом. До прерогатив ради належали: розгляд поточних справ політичного життя, питання встановлення чи скасування податків, проведення суду в політичних справах, з’ясування напрямів зовнішньої політики, ухвалення та укладення угод, проведення безпосередніх переговорів, обговорення планів військових кампаній. У квітні 1657 р. старшинська рада у формі з’їзду вперше обирала гетьмана—спадкоємця влади Б. Хмельницького.
Уряд козацької України складала генеральна старшина, повноваження якої значно розширилися і набрали якісно нового змісту в порівнянні з дореволюційним часом. Якщо до 1648 р. генеральних старшин обирали на генеральних радах, то з 1649 р. їх, як правило, вже призначав гетьман. У такий спосіб Б. Хмельницький отримав можливість добирати найближчих порадників, котрі й складали раду генеральної старшини — колегію, що постійно діяла при ньому.
Традиційно в ієрархії їхніх посад найвищою була посада генерального обозного, що керував артилерією, відав постачанням війська, виконував обов’язки наказного гетьмана, очолював повноважні посольства в інші країни. Однак з 1650 р. на чільне місце виходить генеральний писар, посада якого стає другою в державі після гетьманської. Очолювана ним військова канцелярія сформувалася у центральний орган виконавчої влади, оскільки безпосередньо займалася реалізацією ухвал рад і розпоряджень гетьмана. Особливо помітною була роль генерального писаря у проведенні зовнішньої політики (І. Виговський навіть мав право без відома Б. Хмельницького приймати й відправляти посланців володарів інших країн), що дає підстави висловити припущення, що він виконував функції міністра закордонних справ.
Важливу роль у житті держави відігравали генеральні судді (їх традиційно було двоє), котрі разом з гетьманом і судовим писарем складали генеральний військовий суд. В їх роботі могли брати участь й інші старшини.
Для розгляду справ особливого значення практикувалися з ініціативи гетьмана виїзні колегії генерального суду або окремі судові комісії (без участі в їх роботі генеральних суддів). Генеральні судді, окрім своїх безпосередніх обов’язків, виконували також й функції наказних гетьманів, керівників посольств та ін.
У першій половині 50-х років зароджується посада генерального підскарбія, що відав збором податків і фінансами.
Дещо нижче від групи згаданих генеральних старшин стояли генеральні осавули (їх було двоє), хорунжий і бунчужний. Частіше інших старшин генеральні осавули призначалися наказними гетьманами; мали розпорядчі функції на радах, виконували доручення дипломатичного характеру. Генеральний хорунжий доглядав за військовим знаменом — корогвою, яке виносив в урочистих випадках, а генеральний бунчужний був носієм і охоронцем гетьманського клейнода, атрибута влади, бунчука.
Упродовж 1648—1650 рр. на терені козацької України завершується становлення місцевих органів управління, що функціонували у новостворених адміністративно-територіальних одиницях: полках і сотнях. Вони замінили існуючу до 1648 р. повітово-воєводську структуру Польщі. Оскільки полки й сотні у територіальному відношенні були меншими за воєводства й повіти, то й керувати ними було значно легше, тож місцеві органи влади діяли гнучкіше й оперативніше. В полках вся повнота влади виконавчо-адміністративної, військової й судової була в руках полковників, яких з 1649 р. уже не обирала полкова козацька рада, а призначав гетьман. Обіймати ці посади могли особи, котрі мали військові заслуги й організаційно-адміністративний хист.
Звертає увагу на себе той факт, що гетьман, призначаючи полковників, надавав їм всю повноту влади управління, яка в жодному разі не залежала від полкової ради козацтва чи настроїв полкової старшини і козаків полку.
Полковники зобов’язані були під загрозою кари смертю точно й безоглядно виконувати всі розпорядження гетьмана. Вони мали уважно пильнувати за збереженням спокою, життя, майна і власності жителів підлеглих їхній владі полків, запобігати соціальним виступам, придушувати прояви непокори й свавілля, захищати інтереси монастирів і землевласників в їхніх конфліктах з підданими селянами і міщанами, зобов’язувати виплачувати відповідні податки й виконувати повинності, підтримувати високу боєздатність козаків полків, охороняти кордон, збирати розвідувальну інформацію, вершити суд тощо.
Полковники могли розпоряджатися землями, що відійшли до державного скарбу, надаючи їх у володіння монастирям і приватним особам за службу.
Влада полковників здійснювалася за допомогою полкової старшини: обозного, судді, осавула, писаря, хорунжого. Допоміжним органом виступала полкова рада.
Сотенні органи влади копіювали полкову. На території сотні вся повнота влади належала сотникам, які вже з 1649 р. призначалися полковниками. Вони її реалізували за допомогою старшини: осавула, писаря, хорунжого, курінних отаманів, які виконували лише військові функції. У містах були також «городові отамани», котрі володіли адміністративною владою. Допоміжну роль відігравала сотенна козацька рада.
У межах держави, крім козацьких, діяли також шляхетські і церковні (доменіальні) суди. У містах Магдебурзького права функціонували міські суди; було створено окремий суд для грецьких купців.
З кінця 1650-х рр. у характері функціонування державних органів Гетьманату спостерігаються важливі перетворення. Після смерті Б. Хмельницького, за умов загострення політичної боротьби, значення загальної або генеральної ради істотно посилюється. Її авторитет серед рядового козацтва намагаються використати «шукачі» гетьманства для повалення діючого правителя та перебирання правління Гетьманщиною до своїх рук.
За умов стабілізації внутрішньополітичної обстановки в країні, що намітилася в останній чверті ХVІІ—ХVІІІ ст., генеральна рада зберігає за собою лише виняткові права гетьманського обрання, формування колегії генеральних старшин, а також затвердження умов угоди з царем. Однак і ці прерогативи генеральної ради з часом втрачають свій первісний зміст. Так, відповідно до норм українсько-російських угод (так званих «гетьманських статей», які у другій половині ХVІІ ст. були своєрідними конституційними актами, що регулювали функціонування внутрішньополітичного життя України-Гетьманщини), генеральні ради формально втратили виняткове право усунення гетьманів від влади, бо вже Нові статті Ю. Хмельницького 1659 р. конституювали: «...Войску без указу Царского Величества самим гетмана не переменить».
Крім того, справу обрання на гетьманство І. Виговського, Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи спочатку було вирішено на старшинській раді, а вже потім винесено на розгляд генеральної ради.
Фіксують історичні джерела й факти порушення прерогативи генеральної ради щодо ухвалення договірних статей з Москвою. Зокрема, за гетьманства І. Брюховецького Батуринські статті 1663 р. та Московські статті 1665 р. було скріплено ухвалою не загальної, а старшинської ради.
Спробу реанімувати роль генеральної ради у вирішенні державних справ вчинили творці Конституції 1710 р., узаконивши положення, згідно з яким гетьман був зобов’язаний тричі на рік скликати генеральні ради, і «...ничого без их соизволенья и совету, приватною своею владгою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити».
За умов занепаду української автономії у ХVІІІ ст. прерогативи генеральної ради ще більше звужуються. Під час обрання І. Скоропадського, Д. Апостола та К. Розумовського вирішальне слово належить уже російським правителям, а двосторонні договірні статті поступаються місцем монаршим жалуваним грамотам, правомочність яких не залежала від санкції української сторони. Отже, за генеральною радою в цей час залишаються лише церемоніальні функції.
Генеральна рада не мала чітко визначених норм представництва на ній делегатів, що створювало передумови для численних непорозумінь і конфліктів. Так, у квітні 1658 р. посланці полковника М. Пушкаря переконували російських сановників, що елекційна рада в Переяславі в лютому поточного року була неправомочна, бо «... были на раде те полковники, которые с Иваном Выговским в одной мысли, а с ними сотников и черни у полковника человек по десяти и менши...».
Водночас заходи старшини, спрямовані на обмеження кола учасників зібрання через допущення на неї лише старшини та виборних («чолнійших») козаків, об’єктивно сприяли перетворенню генеральної ради з інституту прямого волевиявлення на установу представницьку.
Саме як представницька установа функціонувала в Україні у другій половині XVІІ—XVІІІ ст. рада старшини, значення якої значно зросло в політичному житті Гетьманату після смерті Богдана Хмельницького.
Наступники великого гетьмана не мали наявної у попередника харизми володаря, а отже, повинні були більшою мірою спиратися на підтримку старшинського оточення. За таких умов на обговорення старшинської ради виносили всі найважливіші проблеми політичного життя Гетьманщини. Так, наприклад, саме скликана гетьманом І. Брюховецьким старшинська рада в Гадячі на початку січня 1668 р. ухвалила рішення про розрив з Москвою, початок антиросійського повстання та проголосила курс на об’єднання з правобережним гетьманатом і визнання протекції турецького султана. Керівництво Правобережної Гетьманщини, зі свого боку, також винесло питання об’єднання двох гетьманатів на обговорення старшинської ради. У її роботі взяли участь, крім правобережної старшини, посланці гетьманського уряду Брюховецького, представники православного духовенства та Запорозької Січі.
Як слушно відзначають дослідники, зовнішньополітична сфера належала до виняткових прерогатив старшинської ради. Зазвичай вже самі дипломатичні акти виразно вказували на колективний характер їх ухвалення — «послали», «доручили» тощо. Участь старшини у визначенні зовнішньополітичного курсу та його реалізації застерігали і норми угод з російськими царями (зокрема, статті 1672 р.), і положення Конституції 1710 р. Навіть норми «Решительных пунктов» 1728 р. залишали за гетьманом лише право на прикордонні контакти з адміністраціями сусідніх держав, зобов’язували чинити це «... з общого совету».
Поважне місце належало інститутові старшинської ради і в процедурі гетьманської елекції. Хоч елекційне право де-юре належало до виняткових прерогатив генеральної ради, нерідко фактично результати виборів визначалися вже на раді старшинській. Вперше на обговорення старшинської ради елекційне питання було винесене навесні 1657 р. Тоді тяжкохворий гетьман Б. Хмельницький добився від скликаної ним у розширеному складі старшинської ради (з участю війтів і бурмистрів) ухвали про успадкування в разі його смерті сином Юрієм гетьманських повноважень.
Надалі саме на старшинських радах вперше отримали гетьманську булаву І. Виговський, Я. Сомко, П. Дорошенко та Д. Многогрішний, а вже згодом їх повноваження підтвердили генеральні ради.
Навіть тоді, коли питання гетьманської елекції виносили на генеральну раду, як правило, перед її початком збиралася старшинська рада. Саме так було під час обрання на гетьманство І. Самойловича в 1672 р., І. Мазепи — 1687 р., І. Скоропадського — 1708 р. та Д. Апостола — 1727 р.
Окрім того, до компетенції старшинської ради належало питання регулювання податкової політики.
Рада старшини повинна була спільно з гетьманом розпоряджатися і земельним фондом Гетьманщини.
Приблизно така само картина спостерігалася і у сфері кадрової політики. Джерела переважно вказують на призначення гетьманом на вакантні старшинські уряди або вибори генеральної старшини на генеральних радах. Однак трапляються згадки про обрання вищої старшини — членів гетьманського уряду та полковників — і на старшинських радах.
Розширений склад старшинської ради в 1763 р. ухвалив рішення про реформування системи судочинства та запровадження гродських, земських і підкоморських судів, що переконливо вказує на належність до її прерогатив права законодавчої ініціативи.
Зазвичай старшинські ради скликали за нагальної потреби. Але вже в останні десятиліття ХVІІ ст. утвердилася традиція, започаткована ще Б. Хмельницьким, скликання обов’язкових старшинських рад (з’їздів) саме двічі на рік — на Великдень і на Різдво (або Водохреще).
Дослідники зазначають, що до участі в засіданнях старшинських рад запрошували насамперед полковників та генеральну старшину. Інколи ради проходили в розширеному складі, коли на них запрошували «всіх козацьких урядників» чи «начальних людей». Найнижчий уряд, що мав доступ до старшинської ради, — сотники.
Конституція 1710 р., гарантуючи права старшинської ради як обов’язкового інституту політичної системи Гетьманщини, встановлювала і порядок формування її особового складу. Крім гетьмана і генеральної старшини, в роботі старшинської ради мали брати участь полковники, а крім того, від кожного полку — обрані за згодою гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів. Відповідно до норм Конституції 1710 р. старшинській раді належало давати поради гетьману про «цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи». Без попереднього рішення і згоди генеральної старшини, полковників і генеральних радників на власний розсуд гетьман нічого не мав «ні починати, ні вирішуватися, ні здійснюватися...».
Механізм функціонування політичної влади в Козацькій Україні, сукупність принципів, методів і засобів здійснення керівництва суспільством дає змогу охарактеризувати політичний режим Гетьманату як республікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи і прямої, і опосередкованої демократії, яка грунтувалася на полково-сотенному адміністративному устрої. Водночас на різних етапах історичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементів політичної системи Гетьманщини — генеральної ради, старшинської ради, гетьмана та вищої старшини (генеральної старшини та полковників) — не залишалося незмінним. Внаслідок чого політичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарного правління, в інших — олігархічного.
Чергова спроба державного самоздійснення настала для України вже у ХХ столітті.
Революція 1917—1920 рр. була періодом неодноразових спроб відновити і збудувати українську державність. Принаймні історики ведуть мову про кілька державних політичних систем, насамперед — демократичну, ліводемократичну та авторитарно-консервативну.
Спробуємо дати стислі характеристики кожній з них.
Уособленням демократичної системи є передусім Українська Центральна рада, яка після проголошення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки відігравала роль парламенту України. При цьому слід пам’ятати, що УЦР формально ніколи не обиралася відповідно до класичних виборних демократичних формул, а конституювалась і леґітимізувалася поступово під впливом розвитку революційної ситуації.
Перший її склад був досить-таки випадковий і представляв в основному українців Києва і тих українських діячів, які з’їхалися до Києва —історичної столиці українства — на початку революції. Однак уже в квітні 1917 р. лідер української революції М. Грушевський скликав у Києві Національний конґрес, який представляв інтереси всього українства імперії. Склад Центральної ради, обраний на конґресі, був уже досить представницьким. Надалі Центральна рада продовжувала конструювати саму себе, скликаючи військовий, селянський і робітничий з’їзди. На кожному з них обиралися ради, які в повному складі вливалися до Центральної ради. Водночас Центральна рада перетворювалася з національної на крайову організацію за рахунок включення до свого складу представників від національних меншин на території, заявленій нею як Україна.
Розрахунковий склад УЦР мав 798 мандатів, реально було зафіксовано 639 дійсних членів ради, які представляли насамперед українців (75%) і національні меншини (росіяни — 11%, євреї — 8%, поляки — 7%, німці —2%). Повним складом УЦР збиралася лише на сесії (всього їх відбулося дев’ять), а між сесіями діяла Мала рада, сформована пропорційно з представників окремих партійних фракцій. Найбільші фракції у Раді мали українські соціал-революціонери та соціал-демократи.
Звертаючись у травні 1917 р. до центрального уряду з вимогою автономії України, Центральна рада визначала кордони майбутньої автономії згідно з наявним у світовій практиці етнографічним принципом. Україною вона вважала ті губернії імперії, в яких, за результатами першого Всеросійського перепису 1897 р., українці складали більшість населення.
У перші місяці революції Центральна рада виконувала функції рупора, через який доносився голос українців до центрального уряду. Уряд не бажав прислухатися до цього голосу, і тоді Центральна рада виступила як парламентський орган, здатний приймати закони, зокрема закони конституційного характеру — універсали. З прийняттям Першого Універсалу в червні 1917 р. визначилася законодавча суть Центральної ради і водночас постала проблема організації виконавчого органу влади.
Перший у ХХ ст. національний уряд було створено через п’ять днів після проголошення Першого Універсалу, у тому ж червні 1917 р. Він був названий Генеральним секретаріатом. Подібно до того, як Тимчасовий уряд готував скликання Установчих зборів, Генеральний секретаріат почав готувати скликання власних, Українських установчих зборів з території дев’яти губерній, яку Центральна рада вважала Україною.
Повалення Тимчасового уряду прискорило розвиток державотворчого процесу в Україні. За два тижні після приходу Раднаркому до влади у Петрограді в листопаді 1917 р. Центральна рада проголосила Українську Народну Республіку. Реагуючи на загрозу з боку радянської Росії, яка надіслала війська для захоплення України, Центральна рада 22 січня 1918 р. затвердила Четвертий Універсал, яким проголошувалася незалежність УНР.
Утвердження демократичного ладу в післяреволюційній Україні мало відбутися на Установчих зборах. На початку 1918 р. Центральна рада провела вибори до Українських Установчих зборів на контрольованій нею території — в семи (з тринадцяти) округах. У травні 1918 р. вона планувала провести довибори і організувати роботу Установчих зборів.
Проте останнє засідання Центральної ради відбулося 29 квітня 1918 р. Німецька окупаційна влада прийняла рішення розпустити цей орган Української революції і поставити при владі консервативний уряд царського генерала П. Скоропадського.
На останньому засіданні Центральної ради була прийнята Конституція УНР. Згідно з цим документом УНР ставала типовою парламентською республікою на чолі з головою парламенту. Посади президента Конституція УНР не передбачала.
Наприкінці останнього засідання Центральна рада проголосила М. Грушевського президентом УНР. Протокол засідання виявився незакінченим, і ця подія стала відомою зі спогадів. До жодних практичних наслідків останнє рішення УЦР не призвело. Якщо придивитися до хроніки подій 29 квітня, то в іншому місці Києва, у приміщенні вже не існуючого цирку, відбувся конґрес хліборобів, який проголосив П. Скоропадського гетьманом України.
Згідно з опублікованим у грудні 1917 р. проектом Конституції УНР вищим органом влади в Україні мали бути Всенародні збори, які здійснювали законодавчі функції. Вони ж мали формувати вищу виконавчу та судову владу. До функцій судової влади належала перевірка чинності виборів. На місцях передбачувалося широке запровадження самоврядування. В умовах війни, нав’язаної УНР більшовицькою Росією, провести цей проект у життя повністю не вдалося, зокрема так і не було здійснено адміністративну реформу, залишилися не сформованими місцеві органи самоуправління, основою для яких передбачалося зробити старі земські управи, відповідно демократизувавши їх та перетворивши на народні управи.
Подібною до УНР була політична система Західноукраїнської Народної Республіки. Центральним представницьким органом ЗУНР була Українська Національна Рада, створена у Львові 18—19 жовтня 1918 р. Її склад не був сталим, за останніми даними, списковий склад включав 195 осіб. На чолі Української Національної Ради стояли президія та постійний секретаріат, а згодом — Виділ Української Національної Ради (аналог Малої ради), який складався з 10 осіб. Виділ призначав членів уряду, приймав їх відставку, мав право амністії, затверджував і проголошував закони. Інститут Виділу Української Національної Ради істотно обмежував право президента Української Національної Ради.
Виконавча влада в ЗУНР покладалася на Раду Державних Секретарів. Проте в умовах українсько-польської війни дотриматися принципу поділу гілок влади не завжди вдавалося. Рада Державних Секретарів після евакуації Львова тимчасово змушена була виконувати роль законодавчої влади і видала певну кількість розпоряджень, які мали силу законів. Улітку 1919 р. повноваження Української Національної Ради було делеговано її президентові Є. Петрушевичу, якого було оголошено диктатором ЗУНР.
Відвертий авторитарний характер мала влада гетьмана П. Скоропадського. Це була спроба консервативних сил згасити полум’я революції та покласти край радикальним соціальним настроям завдяки сильній одноосібній владі.
У перспективі гетьман, як і всякий диктатор, обіцяв повернутися до ідеї обрання демократичного Сойму, проте в законах «Про тимчасовий державний устрій України» було обґрунтовано авторитарні принципи влади, вона належала винятково гетьманові. Саме він затверджував закони, і без його санкції жоден закон не мав права сили. Гетьман призначав голову (отамана) Ради міністрів, він керував закордонними справами, був верховним воєводою Української армії і флоту, мав одноосібне право на оголошення військового чи осадного стану, йому належало право вищої судової інстанції. За величезних владних повноважень гетьмана вагомої ролі в управлінні державою набула Державна генеральна канцелярія, функції якої в згаданому законі були слабо означені. В ньому говорилося лише про те, що керування Радою міністрів покладається на генерального секретаря та підпорядковану йому Державну генеральну канцелярію. Водночас передбачалася персональна відповідальність голови Ради міністрів та окремих міністрів перед гетьманом за загальний хід державної справи. На міністерства, крім управлінських функцій, покладались обов’язки підготовки окремих законопроектів. Отже, в Українській державі не передбачалося, в принципі, розподілу гілок влади.
Досить непослідовно цю проблему вирішували у відновленій наприкінці 1918 р. Українській Народній Республіці. Організатором антигетьманського повстання та ініціатором відновлення УНР була Директорія, обрана на вузькому нелегальному зібранні в листопаді 1918 р. Спочатку Директорія передбачала передати свої верховні повноваження Конґресу трудового народу України. Але через військові дії конґрес не взяв владу в свої руки, а знову делегував її на невизначений термін Директорії, функції якої не були чітко реґламентовані. Поряд з Директорією діяла Рада народних міністрів, якій доручалася виконавча влада. РНМ підпорядковувалася Трудовому Конґресу, а на час припинення його засідань — Директорії. Розподіл владних повноважень між Директорією та урядом не було здійснено. Не було визначено й межу їх компетенції. Це постійно призводило до негативних проявів у діях влади та спорадично породжувало спроби одних політичних сил до обмеження влади Директорії, а інших — до посилення персональної влади голови Директорії С. Петлюри. Важлива роль у системі державного управління УНР належала так званим державним нарадам, які скликали в 1919 р. досить часто з представників провідних політичних сил УНР і мали консультативний характер. Рішення нарад виявляли певний консенсус, на підставі якого Директорія ухвалювала принципові рішення, зокрема міняла склад уряду та напрями його політики.
Можна вважати, що українська революція продемонструвала потяг мас до демократичних форм правління, до народовладдя. Проте умови громадянської війни і відсутність демократичного політичного досвіду не дозволили зміцнити демократичну політичну систему. Зазнала поразки також і спроба утвердження консервативного авторитарного ладу.
Особливого розгляду потребує національна радянська державність, яка народилася в Росії. В Україні вона була проголошена у грудні 1917 року, але остаточно утвердилася лише після трьох збройних експедицій — узимку 1917—1918 рр., узимку 1918—1919 рр. і наприкінці 1919 р. Перші дві експедиції більшовицький уряд Росії спрямував проти національних урядів України, а третя мала своїм завданням вибити з республіки білогвардійські окупаційні сили.
Радянська влада послужила тією фізичною основою, на базі якої сформувалася сучасна демократична Україна. Безліч особливостей поточного трансформаційного процесу пов’язана з недалеким радянським минулим. Радянські соціально-економічні інститути і радянська ментальність потужно впливали й досі впливають на еволюцію сучасної політичної системи. Тому в межах поставленої теми необхідно визначити сутність радянської влади.
Почнемо з того, що ця влада мала яскраво виражені «гілки», які свідчили про відділення розпорядчих функцій від законодавчих і навіть засвідчували незалежне існування установ, у рамках яких здійснювалася судова влада. Перелічені «гілки» влади реально функціонували і були пов’язані з народом, який обирав їх. Більше того, народ становив для цих «гілок» влади не тільки електоральне поле, в яке вони занурювалися з певною періодичністю, щоб визначити свій персональний склад. Існували різноманітні «передавальні паси» між владою і населенням, які діяли постійно. Ця система влади була детально визначена конституційно і рекламувалася як неперевершене досягнення історичного розвитку людства — народовладдя.
Вона й справді стала б неперевершеним досягненням, якби могла діяти самостійно, а не була штучним утворенням. За радами, однак, приховувалася конституційно не визначена реальна сила. Ця сила дозволяла функціонувати радянським органам влади, втручаючись у їхні розпорядження тільки в міру необхідності. Але її слово завжди було вирішальним.
Тандем «комуністична партія — ради» виник восени 1917 р., коли більшовики захопили політичну владу в Росії. Вони встановили свою диктатуру на плечах рад і перетворили останні з громадських організацій на органи влади. Більшовицька диктатура виявилася надзвичайно тривалою. Запас її міцності визначався заглибленістю через органи радянської влади в народну товщу. Маючи такий запас, більшовики побудували соціально-економічну систему, в якій кожний член суспільства матеріально залежав від влади. Ця залежність у поєднанні з терором, використовуваним як метод державного управління, була фундаментом диктатури.
На початку 50-х рр. державний терор втратив масовість, а систему таборів ГУЛАГу було розформовано. Це призвело до послаблення диктатури, на якій трималася вся система державних інститутів. Комплекс реформ, запроваджених в різних сферах суспільного життя, полегшив становище. Проте реформи виявилися поверховими або непослідовними. Радянський суспільно-політичний лад потрапив у смугу системної кризи, що поглиблювалася з кожним новим десятиліттям. Наприкінці 80-х рр. всеохоплююча криза перейшла в розпад політичної і соціально-економічної системи. Державні інститути перестали справлятися з труднощами, породженими самим їх існуванням, і розвалилися.
Розглянемо тепер детальніше, як функціонувала встановлена більшовиками система влади. Те, що вона проіснувала, незважаючи на всі внутрішні і зовнішні труднощі, впродовж семи з половиною десятиліть, само по собі свідчило про її великі внутрішні резерви.
Радянською владою слід назвати не владу виконкомів рад або самих рад і не диктатуру компартійних комітетів, а їх нерозривний симбіоз. До населення ця влада оберталася тільки одним своїм обличчям — радами. Відповідно ради відділяли диктатуру компартійних комітетів від виборців. Партія, яка перетворилася на державну структуру, мала всю повноту диктаторської влади, але не залежала від виборців.
Політичну систему (республіку або конституційну монархію), в якій виборці формують на інституційному і персональному рівнях систему органів влади, ми називаємо демократичною. В умовах демократії суспільство панує над державою, тобто є суверенним щодо неї. Політичну систему, в якій держава панує над суспільством, ми називаємо тоталітарною. Спираючись на ради, профспілки, комсомол, громадсько-політичні організації та силові структури, тоталітарна партія могла контролювати всі сфери суспільного життя.
В умовах радянської влади контроль за суспільством переростав у контроль за окремо взятою людиною. Здійснюючи цей контроль, влада не обмежувалася пасивною роллю, а починала активно прищеплювати радянським людям необхідні їй риси, якості, властивості, навички та стереотипи, формувати з них «нову людину».
За Конституцією УСРР (березень 1919 р.) і Конституцією УСРР (травень 1929 р.) центральні органи радянської влади складалися з трьох елементів: Всеукраїнського з’їзду Рад Робітничих, Селянських і Червоноармійських депутатів, Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК) і Ради Народних Комісарів. Органами найвищої влади вважалися З’їзди Рад, а в період між ними — ВУЦВК. Органом виконавчої влади була Рада Народних Комісарів. Однак функції законодавчої і виконавчої влади чітко не розрізнялися. ВУЦВК міг втручатися в сферу поточного управління, а Раднарком — приймати на свій розгляд питання і справи, що стосувалися галузі законодавчого та загального управління. Судова влада в перших конституціях УРСР не вважалася самостійною гілкою влади. ВКП(б)—КП(б) У, яка здійснювала диктатуру на території республіки, в Конституції 1919 р. і в Конституції 1929 р. навіть не згадувалася.
За Конституцією СРСР, прийнятою в грудні 1936 р. (й відповідно — за Конституцією УРСР, прийнятою в січні 1937 р.), центральні органи влади були наближені до парламентської форми. Найвищим органом державної влади проголошувалася Верховна Рада СРСР (в УРСР — Верховна Рада УРСР). Тільки цей орган влади мав тепер виключне право на законодавчу діяльність. Рада Народних Комісарів СРСР і Рада Народних Комісарів УРСР вважалися найвищим виконавчим і розпорядчим органом влади. Найвищий Суд СРСР декларувався як вищий судовий орган. Окремою статтею проголошувалася незалежність суддів та їх підпорядкування тільки законові.
У статті Конституції СРСР 1936 р. про права громадян на об’єднання в громадські організації вперше запроваджувалося положення про ВКП(б) як керівне ядро всіх громадських і державних організацій трудящих. Однак декларування ВКП(б) як передового загону трудящих не давало жодного уявлення про реальний обсяг влади компартійних комітетів.
Замаскованість реальної влади, її цілковита невідповідність Конституції робили процес передачі владних повноважень на персональному рівні важко прогнозованим. Він розв’язувався тільки шляхом відкритої або таємної боротьби чи на основі залаштункових домовленостей. Найбільш важким і тривалим виявився процес визначення верховного вождя під час передачі владних повноважень від В. Леніна до Й. Сталіна (1922—1928 рр.). Визначення вищих керівників республіканського рівня завжди було прерогативою верховного вождя.
Найвищою посадою в компартійно-радянській номенклатурі спочатку вважалося головування в уряді. Перехідний характер такого явища не підлягає сумніву. Головою Раднаркому РРФСР, а з утворенням Радянського Союзу —Раднаркому СРСР став родоначальник комуністичної доктрини і засновник більшовицької партії В. Ленін. В УРСР, яка тоді вважалася цілком самостійною державою, відповідну посаду посів Х. Раковський.
Формально, за буквою радянських конституцій найвищою посадою було головування в Президії Всеросійського (Всеукраїнського) Виконавчого Комітету Рад Робітничих, Селянських і Червоноармійських Депутатів (після реформи 1936 р. — в Президії Верховної Ради СРСР і Верховних Рад союзних республік). Ці посади, однак, обіймали представники другого ешелону більшовицьких вождів: в Росії — Я. Свердлов і М. Калінін, в Україні — Г. Петровський.
У міру того, як компартійні комітети опановували всі сфери суспільного життя, реальний вплив монопольно існуючої партії зростав. Відразу після більшовицького перевороту у листопаді 1917 р. ленінська партія стала урядовою. Використовуючи наявні в неї силові структури (Червону гвардію і радянську міліцію), а головним чином спішно створені в грудні 1917 р. чекістські органи, вона перетворилася за кілька місяців на державну партію.
РКП(б)—ВКП(б)—КПРС зберігала диктаторську владу над радами і всім суспільством аж до конституційної реформи М. Горбачова (1988 р.). Фактично вона поділилася на дві різні структури: внутрішню і зовнішню. Зовнішня структура зберігала всі ознаки багатомільйонної політичної партії і була «передавальним пасом» від влади до мас (подібно профспілкам, комсомолу або громадсько-політичним організаціям). Внутрішня структура складалася з призначуваних на всі посади керівників (компартійно-радянської номенклатури) та апарату, що їх обслуговував. Призначувані керівники повинні були проходити процедуру легітимізації формальними виборами в партії (компартійні керівники) або в суспільстві (радянські керівники).
Головне місце в компартійній ієрархії належало з’їздам РКП(б)—ВКП(б)—КПРС. Перші з’їзди після перетворення більшовиків на державну партію справді визначали хід подій. Надалі обраний ними Центральний комітет взяв у свої руки формування персонального складу делегатів з’їзду і почав контролювати кожну хвилину їхньої роботи, щоб перешкодити появі неочікуваних колізій. Завдяки принципу «демократичного централізму» вся влада, яку мали компартійні комітети, перетекла спочатку в Центральний комітет, а потім у створений в ньому неформальний орган найвищої компартійно-радянської влади — політбюро (президію) ЦК. Після цього боротьба за владу на персональному рівні відбувалася всередині політбюро (президії) ЦК.
Компартійно-радянська диктатура зосереджувалася в рамках політбюро (президії) ЦК, всі члени якого мали рівні права. Персоналізація диктатури відбувалася (якщо відбувалася) в ході діяльності цього органу неформальної влади. Цілковита персоналізація влади відбулася двічі, за часів Й. Сталіна і М. Хрущова. Диктаторська влада Й. Сталіна тривала чверть століття, і державна партія перетворилася на іграшку в його руках. Диктаторська влада М. Хрущова тривала менше десятиліття і була усунута цілком легітимним шляхом: втручанням пленуму ЦК КПРС. Компартійно-радянська номенклатура звинуватила першого секретаря ЦК у «волюнтаризмі», тобто в небажанні рахуватися з іншими членами президії ЦК, після чого усунула його від влади.
Навіть Й. Сталін, який в інтересах зміцнення особистої влади знищив мільйон членів власної партії і багато мільйонів інших громадян країни, змушений був рахуватися з особливостями організаційної побудови компартійно-радянської диктатури. На кожному партійному з’їзді він змушений був проходити всю процедуру відновлення своїх диктаторських повноважень від самого початку: обрання делегатом з’їзду, обрання членом Центрального комітету, обрання на першому (в рамках з’їзду) пленумі цього органу генеральним секретарем ЦК ВКП(б)—КПРС.
Компартія України мала всі зовнішні ознаки політичної партії, але не була нею за статутом РКП(б)—ВКП(б)—КПРС. Вона залишалася обласною структурою централізованої партії і мала не більше прав, ніж будь-яка губернська (обласна) партійна організація в Росії.
Після втрати КПРС статусу державної партії вона цілком неочікувано для всіх тих, хто висловився за конституційну реформу (Верховної Ради СРСР і пленуму ЦК КПРС), стала розпадатися. Ті, хто залишався в ній, поділилися на ідеологічно неоднорідні групи. В Компартії України виявилася група «суверен-комуністів», яка в ситуації загального колапсу компартійно-радянської диктатури поспішила взяти владу в свої руки, а потім скористалася політичною ситуацією і заборонила діяльність КПУ. Розпочався надзвичайно важкий і тривалий процес трансформації політичної влади.
* * *
З проголошенням незалежності у 1991 р. та прийняттям Конституції України в 1996 р. державне самоствердження України набуло справді реального і незворотного характеру. Основний Закон як принцип конституційного ладу закріпив розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову.
Про труднощі й перипетії під час їх становлення та розвитку, історію непростих взаємовідносин та пошуки шляхів зближення зусиль трьох гілок влади написано та сказано вже достатньо.
Сьогодні ж, коли ми заговорили про реформування політичної системи зміни президентсько-парламентської форми правління на парламентсько-президентську, перед суспільством постало надзвичайно складне завдання вибору.
Воно полягає в тому, щоб знайти найефективніші варіанти і моделі тієї трансформації, аби Україна від того мала справді історичний зиск, а не ситуативно виграшну ситуацію для певних політичних сил чи політиків.
Для цього просто необхідно скористатися досвідом розвинених демократій і, в першу чергу, не знехтувати власною історією.
Хотілося б сподіватися, що ця публікація, яка жодним чином не претендує на вичерпність та цілісність, а лише містить певну «нарізку» проблеми, спонукає до розмови про реформування політичної системи України саме на основі комплексного підходу.
