Це питання знову і знову постає в дискусіях науковців, політиків, пасажирів електрички, в студентських аудиторіях. Та узгодженої відповіді не знаходимо, хоча вона начебто є в Конституції України.

Ламати — не будувати

Рішення оприлюднити свою точку зору на цю проблему з’явилося в нас після того, як знову спалахнули дискусії: здійснювати чи ні конституційну реформу; якщо здійснювати, то яку модель держави закладати у змінену Конституцію України?

Узагалі існує усталена точка зору теоретиків і практиків державотворення, що часті зміни Конституції, з одного боку, свідчать про нестійкій характер держави і про неузгодженість позицій політичних та економічних еліт стосовно майбутнього держави, з другого — підривають правовий порядок в країні (потрібно переглядати всю систему законів на відповідність новій Конституції) і повагу населення до Основного Закону, який є фундаментом політичної, економічної та правової стабільності, а з третього — якщо визріли умови для перегляду Конституції, то не треба це робити кон’юнктурно похапцем, а вдумливо, на основі системного підходу, де не останню роль відіграє принцип — не нашкодь. Крім того, є прислів’я: ламати — не будувати. Чи варто ламати президентсько-парламентську республіку? Франція побачила, що парламентська республіка не ефективна і перейшла до президентсько-парламентської. Росія не збирається відмовлятися від цієї моделі.

В Україні реформаторська гарячка розпочалася на другий день після прийняття чинної Конституції України. Так, вона — результат компромісу різних політичних сил, якого було досягнуто під тиском об’єктивних і суб’єктивних обставин. Але для документа такої політико-правової ваги потрібен історичний час, щоб подивитися, що зробили депутати Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Минуло шість років (не дуже поважна цифра з християнської точки зору), і гамір з приводу конституційної реформи досяг глобальних масштабів. Але хто галасує? Вузьке коло політичної еліти. Народ, як носій суверенітету і джерело влади в країні, мовчить. Він поки що не розуміє: конституційна реформа поліпшить його життя або погіршить. Так, виборці, які обрали Президента та Верховну Раду України, бажають, щоб вони працювали ефективно й узгоджено. Але чи буде конституційна реформа сприяти цьому? Може, новий конституційний процес тільки породить нове перетягування каната і знову збаламутить «політичну воду», як це вже було у 1995—1996 роках? Невже всі забули, що конституційний процес призвів країну до гострої політичної кризи, коли питання стояло руба: диктатура або демократія?

Поспішати повільно

Отже, наша перша головна теза: якщо законодавча і виконавча політична влада дійшли висновку, що треба змінювати Конституцію України, то не варто знову це робити за одну ніч, потрібно, щоб професіонали грунтовно підготували новий проект Конституції. Для цього слід зробити декілька кроків.

Крок перший — політична (конституційна) угода між Президентом і Верховною Радою України про модель держави, яка закладається в основу нової Конституції. Між іншим, справа не в назві моделі. Справді, є велика різниця між президентською та парламентською республіками. А між президентсько-парламентською і парламентсько-президентською — різниця мінімальна. Можна назвати модель парламентсько-президентською, а виписати функції гілок влади так, що вона буде або президентською, або парламентською. Тому й потрібна конституційна угода.

Крок другий — створення Конституційної комісії. Вона має бути професіональна, де не повинно бути ані депутатів Верховної Ради України, ані представників адміністрації Президента України. Верховна Рада, Президент, Конституційний і Верховний суди можуть тільки запропонувати свої кандидатури на якійсь основі (паритетній або іншій), а Верховна Рада затвердить склад комісії в цілому. Крім того, Конституційна комісія не повинна складатися тільки з юристів, тим паче фахівців з конституційного права. Ми дуже поважаємо правознавців, але їх погляд на життя, на Конституцію занадто вузькопрофесійний (є ще жорсткіші терміни — «професійний егоїзм» та «професійний ідіотизм», коли професія обмежує мислення, робить його негнучким). Тому у складі Конституційної комісії має бути не менш як третина експертів-політологів, філософів та економістів, які забезпечили б ширше гуманістичне спрямування нової Конституції, економічну й політичну доцільність тих або тих норм, врахували світову гуманістичну думку.

Крок третій — чітко обгрунтувати терміни подання нового проекту Конституції України Верховній Раді, Президенту, уряду, Конституційному Суду, і, за їх згодою, на всенародне обговорення. Строк завершення роботи над проектом не повинен «прив’язуватися» ні до президентських, ні до парламентських виборів, ні до інших подій. Річний термін цілком достатній для розробки нового проекту Конституції України.

Спільний інтерес і колективне благо

Тепер декілька положень про те, що закладено утопічного в Конституції України 1996 року і як ці проблеми розуміє політико-правова думка.

Депутати Верховної Ради України вочевидь погарячкували, коли в преамбулі Конституції (п. 6) записали: «Прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу...». З цього виходить, що буцімто в Україні вже побудована демократична, соціальна, правова держава, яку треба розвивати, зміцнювати. Це явне перебільшення. Ми тільки почали розбудовувати таку державу. І шлях до неї дуже далекий, хоч будівництво йде не на пустому місці.

Демократія, як один з найкращих винаходів людства, не може «працювати», якщо вона не спирається на традицію, процедуру, правило, норму тощо. У кожному суспільстві, навіть у найдемократичнішому, існує конфлікт інтересів різних соціальних сил. Тому й була «знайдена», «створена» держава, щоб цей конфлікт не зруйнував суспільство.

Окрім того потребує уточнення набір окреслень держави: демократична, правова, соціальна. Справді, варто писати ці окреслення через «кому» або потрібен інший «граматичний» (а може, і логічний) підхід. Демократична держава може триматися на традиціях, нормах моралі, релігійній догмі. Але чи може бути соціальна держава неправовою, а правова держава несоціальною? Може, замість двох окреслень — «правова», «соціальна» держава — на початку ХХІ століття буде логічніше застосовувати поняття «соціально-правова держава»? Це не так правова, як соціально-філософська і політико-філософська проблема.

Для нашої статті це не категоріальна дрібниця, а принциповий підхід, оскільки ми розглядаємо взаємозв’язок демократії й гуманізму, де розвиток соціуму — суспільство, держава, людина — є проблемою реалізації соціального в праві, законі та способі життя. Тоді гасло «Все заради людини і в ім’я людини» набуває історичного сенсу не як утопія, а як орієнтація на гуманізацію суспільного життя. У цьому разі на сучасному етапі краще говорити про побудову демократичної соціально-правової держави в Україні, а не демократичної, правової, соціальної.

В Україні у 80—90-ті роки значно посилився інтерес до правової держави у зв’язку з дослідженням взаємозв’язку філософії політики і філософії права. Фахівці з політико-філософської та право-філософської проблематики піддали грунтовному аналізу історію і теорію становлення та розвитку держави, ролі демократії у суспільному житті, практику функціонування правової держави. Але багато теоретичних та практичних проблем досі не розв’язано.

Наприклад, яка держава «більш правова»: в якій прийнято багато законів, що майже не діють, або та, в якій мало законів, але вони виконуються беззаперечно? Узагалі можна як закони використовувати релігійну догму, релігійні тексти, і держава буде не менш правовою, ніж світська, де діють тисячі узгоджених і прийнятих законів. Далі — гонитва за кількістю законів в Україні, коли вони не узгоджені між собою, не кодифіковані, а інколи суперечать Конституції. Це робить нашу країну правовою державою чи ні?

Водночас дослідники всіх епох, розглядаючи проблеми правової держави, наштовхувалися на таку проблему: як держава працює на спільний інтерес та колективне благо.

Держава — не добрий дядечко

Держава не може бути однаковою мірою «добрим батьком» усім соціальним групам, колективам, індивідам — працьовитим і ледарям, лояльним громадянам і злочинцям, громадянам держави і чужинцям. Тобто наскільки держава, як правовий механізм (інструмент), може бути ефективним механізмом розподілу соціальних благ, накопичених суспільством, згідно з нормами права та моралі, згідно із соціальною справедливістю? І взагалі, чи потрібно державі прагнути реалізувати соціальну справедливість?

Узагалі, що є соціальна справедливість, хто встановлює її зміст, вимоги, норми: Бог, держава, клас, правитель, законодавчі збори, натовп?

Термін «соціальна справедливість» використовують усі: ідеологи, політики, науковці, пересічні громадяни, жебраки. Він став такий звичний, що майже ніхто не вивчає, має він позитивне чи негативне значення.

У нашій статті ми критично проаналізуємо цей термін і висловимо точку зору, яка не співпадає із загальноприйнятними судженнями. Нашою метою буде не науковий епатаж, а висловлення сумнівів, чи на місці стоїть цей покажчик шляху (дороговказ), якщо шляху тут немає. Наскільки він науково виважено може використовуватися в концепціях соціально-правової держави, у практиці здійснення економічних і політичних програм, у новій Конституції України.

Термін «соціальна справедливість» в енциклопедіях і словниках зовсім не означає, що можливий розподіл благ «кожному за потребами». Як правило, цей термін передбачає, що є і повинна бути «соціальна несправедливість», якщо немає умов, підстав реалізувати соціальну справедливість. Тим більше що термін «соціальна справедливість» має конкретно-історичний характер і в кожну епоху несе у собі безліч змістів, відтінків. Наприклад, чи соціально справедливо, коли працівники каральних органів більшовицького режиму отримують пенсії в багато разів більші, ніж в’язні концтаборів, яких вони туди посадили за вільнодумство, за боротьбу за незалежну Україну, а інколи і просто за безпідставним доносом?

Цей термін (поняття, категорія) морально-правової та політичної свідомості про належне пов’язаний з історично мінливими уявленнями про права і свободи людини та жорстко не пов’язаний з економічним життям. Він містить вимогу відповідності між реальною значимістю соціальних груп та індивідів, їх внеском у суспільне життя і добробут та їх соціальним становищем, між їхніми правами та обов’язками, між діянням та відплатою, працею та винагородою, злочином та покаранням. Невідповідність у цих співвідношеннях оцінюється як несправедливість.

Отже, соціальна справедливість передбачає практичний критерій оцінки. На жаль, у суспільній свідомості значної частини громадян колишнього СРСР вкорінювалося споживацьке відношення до держави з позицій соціальної справедливості. І в цьому винна була утопічна ідеологія більшовиків, та сама «соціалістична держава». Ідеологія комунізму виходила з утопічного гасла «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Реально розкрити здібності кожної людини — нездійсненне завдання. Суспільство має багато сфер діяльності, які не престижні і не можуть бути об’єктом творчої діяльності, а є просто працею (ще гірше це звучить російсько мовою — работой, від слова «раб»). І треба ці сфери забезпечувати працівниками, наприклад, двірники, вантажники тощо.

Але бажання жити «за потребами» є у всіх людей, майже за виключенням релігійних аскетів або романтиків-альтруїстів.

Тому ідеальної «соціальної держави», яка задовольнила б бажання жити «за потребами», бути не може. Це зрозуміли навіть комуністи. Але експерименти з мінімізації потреб, які були дуже далекі від гуманізму, вони провели. Найжахливіший із них — режим «червоних кхмерів» у Камбоджі в 1975—1979 роках, коли політика примусової рівності, зняття різниці між містом і селом, між фізичною і розумовою працею коштувала мешканцям Камбоджі декількох мільйонів знищених громадян.

Не потрібно красивих гасел

Соціальна держава в чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства. Тобто термін «соціальна справедливість» — беззмістовний у відриві від економічної, політичної, правової та моральної структур (сфер) суспільства. Коли хтось створює «концепцію вимог соціальної српаведливості» у відриві від цих структур, сфер, то він фактично втілює квазі-релігійну віру в абстрактний принцип або вимогу якоїсь конкретної групи або партії, яка використовує красиві гасла у вузькоегоїстичних інтересах, наприклад, захоплення влади.

Безумовно, можна розробити концепцію розподільчої справедливості, щоб зрівняти людей у бідності. Але тоді це буде як у анекдоті про онуку декабриста: «Мій дід боровся, щоб не було бідних, а більшовики борються, щоб не було багатих». Але куди прийде країна рівнобідних? І чи не є абстрактний принцип соціальної справедливості (особливо у варіанті «розподільчої справедливості») інструментом руйнації всіх цінностей суспільства добробуту, де винагорода здійснюється за розумом і працею для більшості громадян?

Свого часу Девід Юм побачив небезпеку абстрактного, або особливого (пролетарського або тиранічного), принципу соціальної справедливості. Процитуємо його досить повно: «Очевидно, що люди повинні були регулювати свою поведінку... з точки зору особливого інтересу, публічного чи приватного, вони перебували б у постійному сум’ятті і зробили б будь-який уряд великою мірою неефективним. Приватний інтерес у кожного свій; і хоча публічний інтерес сам по собі може бути завжди один і той само, але він стає джерелом великих розбіжностей з причини різних точок зору на нього конкретних людей. <...> Якби ми шукали однакової вигоди, розподіляючи конкретну власність між конкретними людьми, ми зрадили б нашій меті і утвердили б сум’яття, якому це правило покликане перешкодити. Тому ми повинні додержуватися загальних правил і регулювати нашу діяльність загальними інтересами, модифікуючи закон природи, що стосується стабільності володінь».

Забезпечення особливих (буцімто «справедливих») благ для конкретних груп — пільги, надвисокі зарплати (порівняно з іншим населенням) — часто не лежить у загальних інтересах суспільства і не відповідає критеріям соціально-правової держави. Уряд, розпоряджаючись об’єднаними запасами матеріальних ресурсів, довірених йому для забезпечення колективних благ, сам зобов’язаний діяти справедливо і не може обмежуватися гарантуванням того, що індивіди не діятимуть несправедливо. Справедливість вочевидь вимагає, щоб те, що кожна група отримує із спільних запасів або бюджету, було приблизно пропорційним до того, що вона мусить вкладати, або в неї є підстави на суспільну благодійність.

Власне, ні природа, ні суспільство в цілому (як соціальне середовище, соціальна природа) не можуть бути названі справедливими чи несправедливими, тому що вони не несуть конкретної відповідальності за дії людей. Природа — середовище, де живуть люди. Суспільство — форма організації життя, де ідеалом є рівні права і обов’язки, а не моральні критерії справедливості. Тільки конкретна діяльність людей може бути названа справедливою чи несправедливою. Уряди, парламенти діють згідно із законом, конституцією або антиконституційно, антизаконно. Пільги і все інше повинні виходити із законів і норм конституцій, а не з якихось абстрактних норм «справедливо—несправедливо». Право може гарантувати підвищену увагу до якоїсь соціальної групи, верстви (пенсіонери, діти), але відшукати соціальний критерій — справедливо це або ні — неможливо. Це суто моральна позиція, моральний критерій перекладений мовою закону. Він може бути відносно несправедливий до виробника, який віддає більшу частку матеріальних чи фінансових благ, але суспільство законом визначає, що це справедливо. Тобто тут діє політична воля, а не науково визначена норма. Недарма існує традиційне питання: діяти за законом або по справедливості? Договірним шляхом визначене правило належних дій держави отримає правове закріплення. Мета таких дій законодавчих органів — зробити відповідний стан речей пізнаваним і гарантувати, що різні сторони суспільних відносин розумітимуть одна одну, беручи на себе зобов’язання.

Отже, постає питання: для чого автори статті заглибилися в теорію? Для того, щоб показати, наскільки грунтовно, системно треба підходити до кожного положення Конституції України, яке треба переглядати, уточнювати. Ми вже не кажемо про деякі статті, які носять суто кон’юнктурний характер, є політичними деклараціями і не повинні входити у новий Основний Закон.

Тобто наша друга головна теза: нова Конституція України має бути прагматичним, раціональним документом, який відповідав би двом вимогам: DURA LEX, SED LEX (лат.) — суворий закон, та все-таки закон і ARGUMENTUM AD REM (лат.) — аргумент, що грунтується на дійсних обставинах. Потрібен чіткий політико-правовий документ, який відповідав би реальним політичним, економічним та культурним умовам життя людей, а його прогнозна частина, без якої не обійтися, була звільнена від утопій і фантазій.

Григорій ДАШУТІН,народний депутат України, кандидат політичних наук; Микола МИХАЛЬЧЕНКО, президент Української академії політичних наук, доктор філософських наук.