Говорячи про криміналізацію нашого суспільства, і вчені-правознавці, і психологи, і практичні працівники правоохоронних органів називають безліч причин, серед яких — падіння виробництва, бідність і ідеологічний вакуум, що настали після того, як було безкомпромісно викинуто на смітник історії неспроможні комуністичні доктрини. Наводять цілком конкретні дані, скажімо, про те, що один наркоман протягом року «заражає» своєю згубною схильністю не менш як 20 осіб, що у сферу протиправних дій потрапляють  зазвичай люди, позбавлені роботи й соціального опікування, діти з неблагополучних сімей, просто авантюристи, які не бажають заробляти на хліб насущний чесною працею. І все це — начебто правильно. Але чому, здавалося б, іще вчора цілком законослухняні громадяни раптом починають залучатися самі й залучати інших до сумнівних оборудок, вивчено недостатньо. А поміркувати тут є над чим.

Людині, хоч трохи обізнаній з публікаціями в пресі про різні трасти, псевдобанки та інші «МММ», може здатися, що до 2002 року вони вже канули в Лету. Аж ніяк: справа Льоні Голубкова живе й процвітає в Україні. Щоправда, махінатори тепер уже набили руку, завели собі досвідчених юрисконсультів, психологів, адвокатів. Угоди складають так, що не підкопаєшся (втім, якщо взятися до їхньої «діяльності», знаючи й податкове, і кримінальне законодавство, та ще й без тиску різного роду високих покровителів, які, безперечно, встромляють палиці в колеса міліції не без матеріальної зацікавленості, то справа зрушила б з мертвої точки). А поки щo під назвою різного родy фонд-клубів вони аж ніяк не бідують, та найголовніше — засмоктують до свого павутиння дедалі більше гpомадян, змушених, аби повернути втрачене, вербувати до своїх лав нові жертви, ті — знайомих і близьких. І так — у геометричній прогресії.

Об’єктом своєї уваги такі «новоутворення» обирають переважно людей середнього достатку, що мріють примножити його, але останнім часом нічим не гребують чи зневірилися у можливості знайти хоч якусь роботу, виборсатися з боргів, а відтак потрапляють у безнадійну ситуацію.

Схему відпрацьовано до дрібниць. Приміром, добрий знайомець (який, завважте, уже спіймався на гачок) пропонує вам вступити до «чудової організації», «цілком легальної», «куди приймають лише чесних людей». Разом ви проводитимете дозвілля, навчатиметеся нових економічних технологій (як робити гроші, «нічого не порушуючи»). Пропонує відвідати семінар, який зазвичай проводять на найпрестижніших культурно-просвітницьких майданчиках, просто в центрі Києва. Щоправда, за вхід треба заплатити 60 гривень. Та це не бентежить простаків — навпаки, начебто свідчить про легітимність заходу і гарантує «відсутність кримінального елементу». Вам наливають каву або чай (не впевнена, що без добавок, які впливають на волю й бажання усвідомити, що саме відбувається), розповідають, що «краще бути здоровим і багатим, аніж бідним і хворим», повідомляють, що, здавши 2200 доларів початкового капіталу і привівши в цю організацію ще чотирьох осіб, ви сторицею повернете собі втрачене, а подальше просування того процесу забезпечує не менш як 400 доларів на місяць. Публіці демонструють якогось успішливого бізнесмена «Василя Васильовича» чи «Івана Івановича», котрому тепер гроші просто-таки з неба падають. І хоча в глибині душі ви усвідомлюєте, що це якась чергова фінансова піраміда, але заспокоюєте себе тим, що,  може, воно й не так (хто після гучних скандалів на таке зважиться?), і думаєте: «Можливо, тут наявний певний елемент бізнесу — торгівлі, виробництва або чогось подібного, просто з огляду на комерційну таємницю про це поки що не говорять, адже недаремне на першому засіданні беруть підписку «про нерозголошення(!)».

Цікава ще одна деталь. Якщо не маєте грошей на перший внесок (1000 доларів), хтось із «добродіїв» цієї організації під розписку вам їх позичає. До того ж  розписку, що в нього позичили, ви йому даєте, а він вам — розписку, що вклав ці гроші у фонд, — ні, тобто в разі спірної ситуації та звернення до суду, ви залишаєтеся без юридичного прикриття. А далі — ще кумедніше. Організатори повідомляють: якщо до завтрашнього дня ви не принесете ще 1200 доларів, то й перший внесок пропадає (цікаво, на якій підставі?).

І от уже неборака, що спіймався на гачок, біжить по всіх знайомих, позичає під відсотки потрібну суму, агітує інших вступити до фонду. Ланцюжок обдурених розростається до небачених розмірів, з чого ті, що сидять нагорі, стрижуть купони, а ви, якщо пощастить, — «відбиваєте частину грошей». Та, як правило, так щастить одиницям. А решта потрапляє в жахливе становище — борг повертати нема з чого, відсотки ростуть, кредитори, втративши надію, нерідко вдаються до жупела «лічильників», по допомогу бандитів, не гребують цими методами й самі фундатори.

І край — кримінальне павутиння засмоктало, і не тільки тебе одного. Далі — або шлях на Велику Окpужну (хто молодший), або крадіжки і обдурювання подібних до cебе, або очікyвання розправи рекетирів. Повірте, важко собі навіть yявити масштаби цього явища у столиці.

А чому, запитаєте, ці люди не звертаються до міліції? Цікавилася цим питанням і я. І, знаєте, зрозуміла. По-перше, їх «у безодню» начебто ніхто силоміць не тягнув. По-друге, підтверджувальних документів — обмаль (якась сумнівна угода про навчання фондрайзерівської діяльності — втім, з позначкою, що гроші назад не повертають, і, що дуже важливо — завірений печаткою не фірми, а певної фізичної особи). По-третє, мало хто вірить, що правоохоронним органам дадуть вивести шахраїв на чисту воду (адже діють вони під носом y можновладців — і нічого!). По-четверте, елементарно побоюються за своє життя. Та й чи багато ми знаємо випадків, коли такі справи доводили до суду?

Один із оперативних працівників y конфіденційній розмові cказав мeні, що це — справа вельми тонка і, звичайно, за такого фінансового обороту, її хтось прикриває. Можна, щоправда, порадити обдуреним хоча б звернутися до райвідділу, щоб міліція мала формальний привід провести розслідування, але, найімовірніше, юридично там ні до чого не присікаєшся. Так що «врятування потопаючих — справа рук самих потопаючих».

От і розмірковуй після цього про правову захищеність наших співгромадян. Але, провівши це журналістське розслідування, я все-таки сподіваюся, що відповідні служби міліції не залишать це питання без реагування. Адже є конкретні адреси, люди, котрі готові якщо і не написати письмові заяви, то хоча б підтвердити сказане мною. Тим паче що коли вже згідно із законодавством приводом для порушення кримінальної справи можуть бути навіть анонімні дзвінки, телефони довіри, публікації у пресі, то свідчення сотень потерпілих (а вони на це зважаться, якщо відчують реальну зацікавленість правоохоронних органів), безперечно, допоможуть вивести махінаторів на чисту воду. Дуже цікаво було б також дізнатися і про сплату податків «поважною структурою»: скажімо, хоча б зі зборів по 60 гривень за вхід на «семінари», з тих тисячі доларів, які приймають без жодних документів, і за багатьма іншими параметрами. Однак це знову із застереженням «за бажання». А поки що в ситуації, яка склалася, наші мужні правоохоронці нагадують мені такого собі Іллю Муромця, який стоїть на роздоріжжі й міркує: «Ліворуч піти — не доведи Боже, на «дах» у царських палатах набредеш; праворуч — у юридичних тонкощах заплутаєшся; прямо — воно, звичайно, можна було б, тим паче що Змій Горинич чергову жертву просто з потрухами ковтає, та от горе — жертва ота заявочку письмову йому, богатиреві, не залишила...»