Так називали його на батьківщині. «Наш Солов’яненко» — з наголосом на слові «наш» — кажуть його земляки. Сьогодні Анатолієві Солов’яненку виповнилося б 70.
Співуча Перемога
Оперними співаками не народжуються — ними стають. Син шахтаря, майбутній «золотий тенор», виростав у селищі Перемога, що в Пролетарському районі Донецька. Краєвид за вікном відкривався типовий: терикони і копер старої шахти «Першотравнева». До школи треба було діставатися бездоріжжям за чотири кілометри.
Батьки, Борис Степанович та Ольга Іванівна, захоплювалися співом. Дитинство та юність Анатолія були заповнені ліричними мелодіями застільних пісень, що лунали в їхньому селищі. Крім того, батьки були активними учасниками художньої самодіяльності: творчий колектив навіть ставив опери «Наталка Полтавка» та «Запорожець за Дунаєм». Тож не дивно, що й син співав спочатку у шкільній самодіяльності, а потім і в інститутській. Та ще й грав на музінструментах.
Станіслав Каліничев, письменник:
«Уперше я почув його в сорок п’ятому році на шкільному вечорі. В нього тоді був інший голос — дуже прозорий, дзвінкий дискант. Оголосили його виступ. Він бочком вийшов із-за ширмочки, яка відділяла частину нашого шкільного залу, глибоко вдихнув і почав з надзвичайно високої ноти: «До свиданья, города и хаты, нас дорога дальняя зовет...» Це була така нечувана висота, що кожний, мимоволі затамувавши дихання, неначе ширяв із завмираючим серцем — як уві сні».
Підземна висота
Золотий медаліст, гордість школи, Анатолій Солов’яненко не вагався з вибором професії. Працювати — тільки на шахті, як батько. Тож невдовзі майбутній оперний співак гриз граніт науки на гірничо-механічному факультеті Донецького політехнічного інституту. Першу гірничу практику проходив на шахті «Першотравнева», де Борис Степанович був заступником головного інженера. «Сімейність» не давала практикантові жодних привілеїв — два місяці Анатолій відпрацював підземним електрослюсарем, заслуживши похвалу батька: шахтар росте!
Одного разу 1952 року Солов’яненко приїхав до Ленінграда, де в інституті фізкультури навчався його однокласник. Молоді люди гуляли старовинним парком, і, сповнений вражень, Анатолій раптом заспівав. Перехожі зупинялися і схвально прислухалися. А вже наступного дня друзі потягли його до Маргарити Тихонівни Фітінгоф, колишньої співачки Ленінградської опери. «Та у вас голос! Але немає школи. Вступайте до консерваторії», — вигукнула співачка.
Фізика і лірика
До консерваторії Солов’яненко не потрапив. А переходити до Ленінградського політеху, як радили, не побажав. Утім, із Північної Пальміри Анатолій віз до шахтарської столиці рекомендаційного листа до Олександра Коробейченка, соліста Донецької опери (про це ми писали в номері за 20 вересня ц. р. — Ред.). Зустріч з учителем, яка перевернула все життя, відбулася в день народження молодого співака — 25 вересня. Маестро не дозволив учневі кинути навчання в політехнічному інституті: «Будете брати в мене уроки». Таких уроків Коробейченко дав 908!
Не бажаючи припиняти співпрацю з наставником, Солов’яненко навіть відмовився від аспірантури в Москві і залишився після навчання працювати в рідному інституті. У серпні 1954-го він став викладачем кафедри графіки та нарисової геометрії. Молодий викладач мав репутацію дуже вимогливого педагога. Не одну ніч проводили студенти над кресленнями, виправляючи помилки, помічені Солов’яненком. Вимогливість не лише до інших, а насамперед до себе, була його характерною рисою.
Як брали до «Ла Скала»
Після кожного з уроків вокалу Солов’яненко робив записи до зошита, на титульній сторінці якого стояло: «Що треба знати для гарного співу». Запис 1954 року: «Треба відчувати від співу насолоду і цілковиту свободу в диханні, а також у всьому організмі. Не замикати повітря ані в грудях, ані в легенях. Так, мало не забув записати — не опускати голову під час співу, не морщити лоба і брови».
Майбутній «золотий тенор» шліфував свою майстерність і роками утримувався від публічних виступів. Не поспішати радив учитель, який незадовго до смерті писав:
«Я багатьох учив співати. Але про одного свого учня хочу сказати особливо — це Анатолій Солов’яненко. Я з ним працював довго й наполегливо, усе, що я міг і знав, передав йому. Я щасливий, що моя несамовитість, моя любов, працьовитість, відданість співові передалися йому і залишаються в мистецтві».
Вихід «герцога з Пролетарки» на велику сцену був стрімкий. У 1962 році співака зарахували до групи донеччан, які брали участь у концерті в Жовтневому палаці столиці. Після цього виступу — а Солов’яненко співав романс Радамеса з «Аїди», аріозо Каніо із «Паяців» Леонкавалло та романс Степового на вірші Франка «Розвійтеся з вітром» — Анатолія Борисовича запросили на прослуховування до Київської опери і запропонували попрацювати стажером. Усупереч сподіванням, він попросив часу на роздуми: не хотів кидати серед навчального року своїх студентів.
А влітку, після концерту в Москві, Солов’яненко отримав запрошення на стажування до Італії. В Московській консерваторії з неабияким подивом виявили, що в обдарованого співака формально немає музичної освіти. Втім, це не перешкодило талантові. Невдовзі гірничий інженер за фахом і співак за покликанням уже виходив на сцену знаменитої «Ла Скала»...
Єдиний привілейований слухач
Йому аплодували найкращі зали світу, а він душею тягнувся сюди, до рідного краю. «Єдиний мій привілейований слухач — шахтарі, особливо гірники Донбасу», — повторював народний артист. Анатолій Борисович був традиційним учасником концертів на День шахтаря — найшанованішого в краї свята.
Його душа залишилася тут після смерті — в академічному театрі опери та балету його імені, у пам’ятникові, де зображений у ролі Герцога з «Ріголетто», в конкурсі молодих вокалістів, який проводиться ось уже втретє.
Ідея конкурсу «Солов’їний ярмарок» належить великому тенорові. Він знав, як важливо вчасно підтримати молоде обдарування. За задумом, конкурс мав стати «ярмарком» юних талантів — студентів старших курсів консерваторій України та інших країн. А «покупці на ярмарку» — керівники театрів. Журі конкурсу мав очолити Анатолій Солов’яненко. Він мріяв дати путівку в життя молодим. Мріяв, але не встиг...
«Коли він співав, його голос не просто лунав — ноти були красиві, заповнені думкою, душею», — сказав два роки тому в розмові з кореспондентом «Голосу України» народний артист СРСР Зураб Соткилава. З Анатолієм Солов’яненком їх пов’язувала багаторічна дружба. Навіть долі були схожі: обидва за дипломом гірничі інженери, навіть виробничу практику Соткилава проходив на Донеччині, на одній із шахт.
Саме Зураб Соткилава запропонував зібрати кошти на пам’ятник Солов’яненку шляхом благодійних концертів. Концерт пам’яті великого тенора і справді відбувся, але пам’ятник «шахтарському герцогу» споруджено все-таки на кошти спонсора. Скульптуру урочисто відкрили в рік 70-річчя співака. На постаменті з протилежного боку увічнене прізвище директора фірми. Такі вже часи.
Донецьк.
