Ні, все-таки не всі щасливі сім’ї схожі одна на одну. Якби Люба Скаленко, жінка, якій ніби треба співчувати, почала скаржитися на свою нелегку долю, ми б зрозуміли. Але вона заперечувала, що їй тяжко живеться. А очі випромінювали стільки добра й любові, що нічого не залишалося, як радіти і заздрити цій жінці. Хоча швидше, мабуть, її чоловікові Віктору.
Річ у тім, що Віктор Скаленко — безрукий. Від народження. Ще як він та Люба побралися, місцеві журналісти вперше написали про «незвичайне» подружжя. І стверджували, наче мати Віктора до його народження чимось прогнівила Бога, от і покарана вона за якийсь гріх. А Любі тепер усе життя доведеться спокутувати чужу провину. Тільки ось Віктор не схильний був хоч у чомусь засуджувати матір, та й Люба не хотіла нічийого співчуття. Вона вела мову лише про те, що коли їй та її чоловікові випало нести такий тяжкий хрест, головне, щоб вони разом тепер не завинили перед собою і Богом. Саме тоді вони і образилися на журналістів, і з того часу нікому нічого не дозволяли про себе писати.
— Відтоді багато що змінилося, — розповідає Віктор Володимирович. — Ми залишили, точніше — продали, свою квартиру в місті і придбали собі ось цей будиночок у селі...
Справді, Скаленків я розшукав тепер за три десятки кілометрів від обласного центру в селі зі світлою назвою Зоря. Саме сюди вони перебралися тому, що поряд і Чумаки, звідки родом Віктор, і Макіївка, де досі мешкають Любині батьки. Та й жити в місті стало дуже сутужно, майже неможливо.
Віктор працював нічним сторожем на найближчому від домівки підприємстві. Та від його послуг через деякий час категорично відмовилися, а пенсії не вистачало навіть розрахуватися за квартиру. Про те, скільки платили Любі-медсестрі, не варто навіть казати. А тут ще й практично усі пільги для таких, як Віктор, скасували. На трьох дітей (донька вчиться у профтехучилищі і двоє синів-школярів) матеріальна допомога дуже маленька. А Люба за те, що доглядає за чоловіком-інвалідом, отримує 5 гривень 60 копійок на місяць.
У селі Зоря родина Скаленків обробляє город, на якому все вирощує сама. Тримають також курей, гусей, свиней. Щось продали — тепер є чим за газ заплатити, є за що одягти дітей. Була у Віктора Володимировича мрія — отримати земельний пай. Це була б для нього вагома підмога. Але не дали, сказали, що законом не передбачено.
— Певно, що закони треба поважати, — коментує від себе кума Скаленків Тетяна Хомутова, котра саме навідалася до них у гості. — Але ж у нас із розпаюванням землі добряче накрутили, і виходить так, що для живих та здорових, молодих і дужих робити винятки попри закони можна, а для Віктора і його сім’ї — зась.
Добре, що Віктор вдачею не з песимістів. Зі сльозами на очах його ніхто й ніколи не бачив. Не занепадати духом, не впадати у розпач — ось його девіз. Змалку звик робити усе, що роблять здорові люди, і обов’язково не гірше від них. Для нього сьогодні забити цвях або перепиляти дошку, полагодити холодильник чи нагодувати поросят, скопати город, прополоти грядки або ж накосити трави —не труднощі. Віктор їздить на велосипеді, водить автомобіль...
— Прикро тільки, що права водія не дають, — щиро зітхає. — А мені дайте точку опори, тобто можливість надійно впертися, і я справді світ переверну — з чим завгодно впораюся. Правда, лівша — лівою ногою без сторонньої допомоги змайструю все, що потрібно в домашньому господарстві. Хоч тепер сини підросли, і мені набагато легше.
На власні очі довелося бачити, як Віктор Скаленко самотужки порається і в помешканні, і на присадибній ділянці, і в курнику та хліві. Це щось дивовижне: постійно забував, що у нього немає рук. Так і хотілося вигукнути, що чоловік, даруйте, на всі ноги мастак. Воістину лівша! Та найголовніше, що дало знайомство з подружжям Скаленків, полягає в іншому: у цій сім’ї найнадійнішою точкою опори для Віктора стала його дружина Люба, а вже завдяки цьому і він міг домогтися того, що не під силу багатьом здоровим — зробити свою родину по-справжньому щасливою.
