Сміття із хати...

Родина Ж-ків ніколи не давала приводу для пліток, бо були працьовитими, скромними, хазяйновитими. Глава сімейства Олексій Опанасович у місцевому колгоспі чесно і добросовісно пропрацював сорок три роки механізатором, із них віджнивував на комбайні вісімнадцять сезонів. Щоправда, втратив слух. Ніколи ніхто у селі не бачив його нетверезим, не чув лайливих слів, бо був він віруючою людиною.

Подружжя ростило трьох дітей, які згодом розлетілися, наче птахи, з рідного гнізда. При батьках залишилася наймолодша Галина. Але 25 жовтня 1991 року у сім'ю прийшло горе — померла дружина Олексія Опанасовича Марія Андріївна. Галина взяла на себе мамині клопоти по господарству. Не оцінюватимемо, як вдало робила це, хоча батько категоричний у своєму листі щодо її здібностей як господині. Чоловіка можна зрозуміти: як би не старалась Галина, вона все одно не змогла б рівноцінно замінити маму. А може, батько прискіпувався до доньки, щоб у такий спосіб виправдати перед людьми своє рішення одружитися вдруге? У душу не заглянеш...

Після смерті матері почалися непорозуміння між батьком і донькою, проявився егоїзм в обох. Олексій Опанасович вимагав беззастережної уваги до себе з боку Галини, дорікаючи тим, що вона часто відлучається до сестри в Балаклію Харківської області, залишаючи його самого. Отоді б батьку замислитись над тим, що Галині на той час виповнилось двадцять сім років, — вік для дівчини критичний, щоб влаштувати своє сімейне життя...

Не кращим порадником стали для Галини ревнощі й егоїзм, коли батько вирішив одружитися вдруге, щоб на схилі літ не залежати від дітей, мати з ким поспілкуватися, бо самотність у будь-які роки — тягар.

На жаль, на той час не знайшлося авторитетної для обох людини, яка змогла б переконати доньку і батька облишити взаємні докори, а ще — зрозуміти, почути одне одного, бо кожен йшов до щастя своєю стежиною...

Тож Олексій Опанасович вчинив по-своєму: одружився вдруге і перейшов жити в помешкання дружини та її матері. А Галина залишилась у батьківській хаті. Але не надовго, бо на Харківщині чекав її суджений, до якого вона й подалась. Олексій Опанасович з дружиною повернулися у свою домівку, щоб не залишати без господаря. Вона, та хата, згодом стала яблуком розбрату між батьком та донькою.

Правду кажуть: якби знав, де впадеш, то й соломи підстелив би. Так і в Галини щось не склалось у сімейному житті. Доля привела її 8 вересня 2000 року в рідне село. І не одну, а з дитиною. Подалась, було, жінка до батьківської хати, але там її поверненню ніхто не зрадів.

Галина, щоб мати з дитиною власний куток, заявила про свої претензії на половину хати, мотивуючи це тим, що після смерті матері вона прийняла від неї спадщину ( інші діти свої права на спадщину на заявляли). Схоже, Галину дратувало ще й те, що в будинку, який разом зводили свого часу її батьки, тепер господарює зовсім чужа для неї жінка. Знову ревнощі ?..

Олексій Опанасович категорично відмовився прихистити доньку з онуком, мотивуючи тим, що вона й копійки не доклала до цієї хати.

Крапку у цих чварах поставив Корецький районний суд, який визнав за Галиною право на половину житлового будинку та господарських споруд. І цю ухвалу підтвердили суди вищих інстанцій — Рівненський обласний апеляційний суд та Судова палата з цивільних справ Верховного Суду України, куди Олексій Опанасович звертався з апеляційними скаргами. Але чоловік не задоволений ухвалами судів, вважає себе обділеним і продовжує попри свій поважний вік оббивати пороги різних інстанцій, хоча й закон не на його боці.

Коли побувала в селі, де мешкає Олексій Опанасович, навмисне не зустрічалася з ним — свою точку зору він виклав на шести сторінках листа до редакції. Хотілося почути думки односельців. Загалом у селі поважають Олексія Опанасовича, але причиною конфлікту вважають його другу дружину, їй відводять роль чорної кішки, яка раз по раз перебігає дорогу між донькою та її батьком, часто провокує конфлікти між ними. Адже коли була жива Марія Андріївна, у хаті вистачало місця усім, при тому, що сім'я була втричі більша. Чесно кажучи, люди не хочуть втручатися у цей сімейний конфлікт, пам'ятаючи народну мудрість про те, що муж і жона — одна сатана... Хоча й цей вислів не дуже доречний до Олексія Опанасовича і його другої дружини, бо вони — люди віруючі. То як же із заповідями про милосердя, необхідність прощати ближньому, а тим паче дітям, навіть якщо вони були в чомусь неправі?

Симпатії односельців на боці Галини, яка з чотирирічною дитиною змушена наймати квартиру в селі. До того ж жінка, якій не вдалось працевлаштуватись, щоб вижити і прогодувати дитину, погоджується на будь-яку, навіть найважчу роботу. Цікаво, чи щемить усе-таки у дідуся Олексія серце від того, що його онук без даху над головою?

Ухвала суду — на користь Галини. Тільки чи зможуть виконати її судовиконавці? Адже Олексій Опанасович налаштований категорично відстоювати свою, як він вважає, власність. Та й чи зуміють примиритися після цього в одній хаті дві сім'ї? Бо та чорна кішечка, впевнена, виставлятиме пазурі. Галина теж не мовчатиме. То де вихід? Його підказав один з односельців: "Відшкодувати Галині вартість за половину будинку, а вона за ці гроші могла б купити собі й дитині хоч якусь хатинку в селі."